— У вас відкрита душа. І рішучий характер. (Усе правильно, я згоден.) Ваша голова переповнена думок. Ви почасти прилучені до сумутности, вона у вас на споді. (Добре, добре!) Ви любите гострі…

Минуло кілька секунд, поки Ітело підшукував потрібне слово, а я стояв, увесь перетворившись на дух — посеред строкатого натовпу придворних, забарвленого в малинові й чорні тони; земля в них під ногами здавалася золотом, гілля кущів було брунатне й пахло корицею — мабуть, воно палко жадало почути, який присуд винесе мені мудрість старої цариці.

…від-чуття…

Я згідно кивнув головою, а Віллатале заговорила далі.

— Ще скажу… — перекладав її слова принц. — Вам дуже гірко, ох, як вам гірко, шановний гостю Гендерсоне! Ваше серце несамовито гавкає.

— Усе слушно, — погодився я. — Воно в мене гавкає всіма трьома пащами, як ото Цербер, охоронець пекла. Але чому воно гавкає?

Дослухаючись до царициної мови, Ітело аж навшпиньки зіп’явся; здавалося, він украй приголомшений, довідавшись, із яким суб’єктом качався на маті, відбуваючи традиційну церемонію знайомства.

— Бо ви оскаженіти, — переклав він.

— Правда, правда, — підтвердив я. — Ця жінка має дар провидіння. — І я став заохочувати її: — Скажіть мені все, царице! Я хочу знати істину. І не треба мене жаліти.

— Ви страждати, — переклав Ітело, і Мталба співчутливо взяла мене за руку.

— Атож, звичайно, страждаю.

— Вона казати тепер, шановний гостю Гендерсоне, що ви дуже витривалий, на це вказувати ваші розміри, а надто ваш ніс.

Мої очі були широко розплющені й сумні, коли я обмацував рукою своє обличчя. Краса, звичайно, не триває вічно.

— Колись я був непоганий із себе, — сказав я, — але саме завдяки своєму носу я можу обнюхати весь світ. Цей ніс перейшов до мене від засновника нашого роду, голландського ковбасника, який згодом став найбезсовіснішим капіталістом у Америці.

— Ви пробачити цариці. Вона вас любити і казати, що їй не хотітися вас засмутити.

— А я вже й так досить засмучений. Але я прийшов сюди, ваша високосте, не для того, щоб вислуховувати хвалу, тому не стримуйте її. Я хочу почути щиру правду.

Жінка, прилучена до сумутности, знову заговорила, розтягуючи слова й пильно озираючи мене своїм однооким замріяним поглядом.

— Що вона каже, що вона каже?

— Вона каже, їй би хотілося зрозуміти, чому ви до нас прийшли, шановний гостю. Вона знати, ви перетнути гори й довгий час іти пішки. Ви вже не молодий, шановний гостю Гендерсоне. Ви важити, мабуть, кілограмів півтораста; ваше обличчя помальоване різними барвами. Ви збудований, як старий паротяг. Ви дуже сильний, я це знати, я це не заперечувати. Але на вас забагато тіла, ви як величезний пам’ятник…

Я слухав, і його слова завдавали мені пекучого болю. Очі в мене посмикувались, і зморшки навколо них тремтіли. Нарешті я зітхнув і промовив:

— Дякую за відвертість. Я знаю, це видається дивним, що я пройшов зі своїм провідником такий довгий шлях через пустелю. Будь ласка, перекажіть цариці, що я зробив це заради свого здоров’я.

Моя відповідь здивувала Ітело, і від несподіванки він засміявся.

— Я знаю, на хворого я не схожий, — сказав я. — І здається безглуздим, що такий страхопуд, як я, піклується про себе чи про своє здоров’я. Але так воно є. О, яка це ганьба — належати до людського роду! Тебе обсідають усілякі дивні недуги. І тільки тому, що ти людина, а не з якихось інших причин. Не встигаєш і озирнутись, як роки минають, і ти вже нічим не відрізняєшся від тих людей, які колись здавалися тобі немічними руїнами. Ти перетворюєшся на старого воза, навантаженого дратівливістю, гонором, необачністю та іншою поганню. Кому потрібен цей мотлох? Адже він займає те місце, де в людини повинна бути душа. Та якщо цариця вже почала, то нехай виголосить мені вирок до кінця. Я міг би багато чого підказати їй, але в цьому немає потреби. Враження таке, що вона бачить мене наскрізь. Хіть, лють — чого в цій шкурі тільки немає! Справжній склад спотворених людських якостей…

Ітело завагався, потім переклав цариці те, що зрозумів з моїх розбалакувань. Вона кивала головою з виразом щирого співчуття, повільно розтуляючи і стуляючи долоню, що лежала на вузлі з лев’ячого хвоста та лапи, і втупивши погляд у стріху на повітці — симетричні пальмові листки, покладені на трубчасті жердини бурштинового бамбука. Її волосся мерехтіло мільйонами сріблястих павутинок, тлусті передпліччя нависали на лікті.

— Вона казати, — ретельно переклав Ітело, — що світ чужий і дивний для дитини. Ви, бува, не дитина, шановний гостю?

— О, як блискуче вона мислить! — сказав я. — Це правда, свята правда. Я завжди почував себе в світі чужим. Мій занепад почався в дитинстві й триває досі.

Я зчепив долоні, втупив погляд у землю і почав міркувати над цією істиною, що так раптово мені відкрилася. А коли доходить до роздумів, то я стаю схожий на третього учасника в естафеті. Я з нетерпінням чекаю, коли мені передадуть паличку, та ось нарешті вона опиняється в моїх руках, і я біжу не в той бік. Мої думки розвивалися приблизно так: «Дитина може сприймати світ як чужий і незрозумілий, але вона не боїться його, як боїться дорослий. Вона чудується з нього. Проте людина зріла відчуває перед ним жах. А чому? Через неминучість смерти. Тому людина доросла намагається влаштувати так, щоб її вели за ручку, мов дитину. Отож усе, що з нею відбудеться, відбудеться не з її вини. І хто ж та циганка, яка поведе її невідомо куди? Це — розмаїтість життя, завдяки якому смерть видається нам чимось дуже далеким, немов у дитинстві». Мої висновки здалися мені надзвичайно глибокими, і я, пишаючись власного мудрістю, звернувся до Ітело:

— Будь ласка, перекажіть від мене цій старій жінці, що більшість людей не терплять, коли ближній розповідає їм про свою біду. Біда смердить. Тому я ніколи не забуду вашої великодушності. А зараз послухайте-но, — провадив я, звертаючись і до Віллатале, і до Мталби, й до Ітело, й до всіх придворних. І проспівав їм рядки з Генделевого «Месії»: — «Його гнали і зневажали, спізнав він горе, спізнав і журбу», — а потім і слова з іншої частини цієї самої ораторії: «І хто доживе, поки Він прибуде, і хто встане, коли явиться Він?»

Отак я співав, а Віллатале, жінка, прилучена до сумутности, цариця племені арнюїв, поважно кивала головою — певно, виражаючи палке схвалення. Обличчя у Мталби теж сяяло захватом, шкіра на її чолі, обрамленому пофарбованим у колір індиго волоссям, яке стояло сторч, зібралася в зморшки. Тим часом решта жінок плескали в долоні, а чоловіки мелодійно свистіли хором.

— О, як це гарно, шановний гостю. Мій друже, — сказав Ітело.

Лише Ромілаю, кремезний, невисокий, м’язистий, здавалося, дивився на всю цю сцену з осудом, але через його зморшки та рубці цей вираз був наче закарбований у нього на обличчі, і цілком можливо, що ніякого осуду в його погляді не було.

— Грун-ту-молані, — сказала стара цариця.

— Що це означає? Що вона сказала?

— Сказала, що ви хотіти жити. Грун-ту-молані. Людина хотіти жити.

— Так, так, так! Молані. Я — ту-молані. Вона це розуміє? Нехай Бог винагородить її за те, що вона мені це сказала. А я теж її винагороджу. Я винищу жаб і повикидаю їх із вашого ставочка, вони в мене злетять аж до неба, вони пошкодують, що причалапали сюди з гір і завдали вам такого клопоту. Я ту-молані не лише для себе, а й для інших. Я не міг терпіти, що в світі існує стільки зла, і тому подався шукати в мандрах свого молані. Грун-ту-молані, старенька моя, шановна царице. Грун-су-молані — я вітаю кожного з вас зокрема! — Я підняв шолома і вклонився усій царській родині та всім царедворцям. — Грун-ту-молані. Бог не грає в кості нашими душами, і тому — грун-ту-молані!

Вони заусміхалися до мене й промурмотіли у відповідь:

— Ту-молані.

Мталба дивилася мені у вічі розчуленим поглядом; маленькі, пофарбовані хною руки зі зморщеними зап’ястками лежали в неї на стегнах, губів вона не розтулила, але решта обличчя розтяглася в щасливій усмішці.