— Ти в цьому щось розумієш? — запитав я в Ромілаю. — Які вони милі, ці африканці. Я їх люблю.
Цариця Віллатале та її сестра Мталба чекали мене під критою пальмовим листям повіткою на царському подвір’ї. Цариця сиділа на збитому з жердин табуреті, а позад неї, мов прапор, висіла червона ковдра. Коли я і Ромілаю, який ніс за плечима клумак із подарунками, підійшли ближче, стара розтулила губи й усміхнулася. Мені вона видалася типовою представницею певного виду літніх жінок. Можливо, ви зрозумієте мою думку, коли я скажу, що плоть передпліччя нависала їй на лікоть. У моєму розумінні це золота печать характеру. Зубів у неї було небагато, але всміхнулася вона дуже тепло й простягла мені свою руку, досить маленьку руку. Приязна вдача так і променилася з її обличчя, струменіла з кожним її подихом; вона мило всміхалася, гостинна, привітна, а її тіло мовби аж здригалося від доброзичливих почуттів. Ітело підказав, що я маю подати старій жінці руку, і я дуже здивувався, коли вона взяла її і поклала собі між груди. Це звичайна форма привітання в тих краях — адже й Ітело притискав мою долоню до своїх грудей, — але від жінки я такого не сподівався. Найсильнішим серед решти відчуттів — я маю на увазі променисте тепло й монументальну вагу, яку сприйняла моя долоня, — було спокійне биття її серця, що брало участь у церемонії знайомства. Воно билося в неї розмірено, — так само розмірено обертається навколо своєї осі Земля, — і це було для мене несподіванкою, мій рот розтулився, а очі застигли — я почував себе так, наче щойно прилучився до таємниць буття; але я не міг тримати там свою руку вічно і, оговтавшись, забрав її. Потім відповів чемністю на чемність — притис її долоню до своїх грудей і сказав:
— Мене звуть Гендерсон. Я — Гендерсон.
Усі заплескали в долоні, побачивши, як швидко я засвоїв місцеві звичаї. А я подумав: «Ох, я молодець!» — і глибоко втягнув у груди повітря.
Цариця виражала врівноваженість кожною частиною свого тіла. Волосся в неї було біле, обличчя широке й масивне. Вона була закутана в лев’ячу шкуру, і якби я знав тоді про левів те, що знаю тепер, то це сказало б мені про неї дуже багато. Та все одно те видовище справило на мене глибоке враження. То була шкура гривастого лева, причому найширша її частина прикривала царицю не спереду, як можна було б сподіватися, а ззаду. Хвіст спадав через її плече і був зв’язаний вузлом на животі з лапою, протягнутою знизу. Я не можу передати, як це мені сподобалося. Пишну гриву вона носила, як комір, її підборіддя лежало на цій сірій і, мабуть, лоскітливій шерсті. А на обличчі сяяла щаслива усмішка. І аж згодом я помітив, що цариця не бачить на одне око, воно було затягнуте катарактою й голубувато-біле. Я низько вклонився старій жінці, вона засміялась і закивала головою, увінчаною копичкою сухого білого волосся, причому загойдався її живіт, прикрашений вузлом із лев’ячого хвоста та лапи, — мабуть, їй видалася кумедною ця картина: я, схилений у поклоні в своїх коротеньких штанцях, із багряно-червоним обличчям, бо, коли я нахилявся, кров шугнула мені в голову.
Я висловив співчуття з приводу нещасть, які їх спостигли у вигляді посухи, загибелі худоби та нашестя жаб; я, мовляв, розумію, що таке терпіти від стихійного лиха, і поділяю з ними їхнє горе. Я усвідомлюю, що їхній хліб змочений слізьми, і сподіваюся, що не буду для них тягарем. Ітело переклав мої слова, і стара, я думаю, сприйняла їх добре, а коли я заговорив про нещастя, вона всміхнулась, і ця усмішка застигла в неї на устах, як застигає місячне сяйво на дні струмка. Тим часом моє серце калатало, і я знову й знову заприсягався собі, що знайду якусь раду, що придумаю спосіб допомогти цим людям.
«Щоб мені на світі не жити, — сказав я сам до себе, — коли я не прожену, не винищу, не покараю клятущих жаб».
А тоді я звелів Ромілаю роздати подарунки, і першим він дістав з торби пластиковий плащ у пластиковому мішечку. Я сердито зиркнув на нього — мені було соромно пропонувати старій цариці таку дешевинку, хоча, власне, я мав слушне виправдання: адже я подорожував пішки, з легким багажем. Крім того я сподівався зробити їм послугу, порівняно з якою найкоштовніший дарунок видався б дрібничкою. Але цариця стулила зап’ястки і, дивлячись на мене, плеснула в долоні, гучніше, ніж плескали решта жінок, і всміхнулася з досконало зіграною привітністю. Кілька жінок з її почту зробили те саме, а ті, що тримали немовлят, піднесли їх угору, ніби прагнули, щоб рідкісний гість навіки закарбувався в їхній дитячій пам’яті. Чоловіки роззявили роти, повкладали до них пальці й вітали мене гармонійним свистом. Багато років тому шоферів син Вінс пробував навчити мене свистіти в такий спосіб, і я тримав пальці в роті, аж поки шкіра на них бралася зморшками, але так і не міг видобути жодного звуку. Тому я вирішив, що коли вибавлю цих людей від жаб’ячої пошесті, то попрошу, щоб на подяку вони навчили мене свистіти. «Мабуть, це неабияка втіха, — міркував я, — свистіти отак крізь пальці».
— Принце, — сказав я, звертаючись до Ітело, — пробачте за такий убогий дарунок. Мені самому ніяково дарувати плащ під час посухи. Це скидається на глум — мабуть, і ви так подумали?
Та Ітело відповів, що дарунок приніс цариці щиру радість, і, безперечно, так воно й було. Свого часу завдяки оголошенням на останній сторінці «Санді таймс», у відділі спортивної реклами, я зібрав чималу колекцію всіляких дрібничок, купуючи їх переважно в ломбардах та в магазинах військово-морського відомства на Третій авеню. І тепер я вручив принцові компас та невеличкого бінокля, заслабкого навіть для спостережень за птахами. Помітивши, що гладка царицина сестра Мталба курить, я підніс їй австрійську запальничку з довгим білим ґнотом. У окремих місцях, а надто на персах, Мталба була така тілиста, що її шкіра від надмірного розтягнення стала рожевою. Жінки бувають такими в тих краях Африки, де гладке тіло вважають за найпершу ознаку краси. Мталба була вбрана з голови до ніг, бо при такій вазі жінка може ходити тільки тоді, коли її плоть підтримує одяг. Руки в неї були пофарбовані хною, а волосся на голові від індиґо стояло сторч. Мталба мала вигляд людини щасливої і розпещеної (можливо, колись вона була улюбленим дитям у родині), сяяла та блищала жиром і росинками поту, все її тіло брижилося складками й мерехтіло квітчастими візерунками, мов розкішна парча. Клуби в неї, прикриті барвистою тканиною, були широкі, як канапа. Вона взяла мою руку й притисла її до своїх персів, кажучи:
— Мталба, Мталба ахунто. (Я Мталба. Ти дуже сподобався Мталбі.)
— І вона мені дуже сподобалася, — сказав я принцові.
Я попросив його пояснити цариці, що плащ, який вона накинула на себе, непромокальний, та Ітело, здавалося, не міг дібрати слова для «непромокальний», і тоді я взявся за рукав і лизнув його язиком. Не зрозумівши мого жесту, цариця схопила мене в обійми й почала лизати. Від несподіванки я голосно скрикнув.
— Не кричати, пане, — сказав Ромілаю, і в його голосі прозвучала пересторога.
Тому я підкорився долі, і цариця облизала мені вухо, потім щоку, вкриту шорсткою щетиною, а потім притисла мою голову собі до пупа.
— Ну, а це що означає? — спитав я.
У відповідь Ромілаю закивав своєю кучмою і пояснив:
— Гарась, пане. Дуже, дуже гарась.
Тобто це був вияв особливої прихильності. Ітело випнув губи, показуючи, що я повинен поцілувати її в живіт. Та я вирішив спочатку проковтнути слину. Впавши долілиць, коли ми боролися, я розбив собі нижню губу. Зрештою я таки цмокнув царицю в живіт і аж здригнувся — такий він був гарячий. Тягнучись губами до царициного тіла, я відсунув головою вбік вузол із лев’ячої лапи та хвоста. Зовсім близько я бачив царицин пуп і чув, як забурчало у неї в череві. У мене виникло відчуття, ніби я лечу на повітряній кулі над тропічними островами, ширяючи в гарячих хмарах і вдихаючи екзотичні пахощі, які струменіли знизу. Мої баки притислися мені до обличчя й залізли в рот. Коли я урвав це хвилююче переживання (увійшовши в контакт із невідомою силою — справжньою силою, безсумнівною! — що струменіла з жінчиної утроби), Мталба теж потяглася до моєї голови; як було видно з її лагідних жестів, вона хотіла, щоб я зробив те саме і з нею, проте я вдав, ніби не зрозумів її, і запитав, звертаючись до Ітело:
