І я став хвацько показувати їм рушничні прийоми, ніби солдат на військовій муштрі.

Одначе ніхто не перестав плакати. Лише найменшенькі дітлахи з личками, схожими на блукаючі вогники, здавалося, були щасливі, дивлячись на мою виставу. Решта й далі тужно голосили, і їхні голі тіла здригалися від схлипувань, а обличчя вони позатуляли долонями.

— Я нічого не збагну, Ромілаю, — мовив я. — Але наша присутність їх пригнічує, в цьому я переконаний.

— Їхня плакай за мертвий корова, — сказав мій супутник.

І цілком зрозуміло пояснив мені, щó тут, власне, діялося. Люди тужили за худобою, яка загинула від посухи, а відповідальність за посуху вони складали на себе — мовляв, боги на них розгнівалися, чи щось таке; хтось згадав про якесь прокляття. А що ми були чужі, то вони мусили вийти нам назустріч, про все розповісти й запитати, чи ми, бува, не знаємо, звідки на них така напасть.

— Як я можу це знати? Звісно, що з посухою жарти погані. Посуха — це посуха. Але я співчуваю їм від усього серця, бо знаю, що то означає — втратити улюблену тварину. — І я, звертаючись до гурту і майже переходячи на крик, провадив: — Гаразд, гаразд, гаразд! Годі вам, дівчата, годі, хлопці, не треба плакати. З мене досить. Я все зрозумів.

І ці слова справили на них певне враження, бо, думаю, вони відчули з мого голосу, що я теж неабияк засмучений. Тоді я сказав до Ромілаю:

— Запитай же в них, чого вони від мене хочуть? Я прагну їм допомогти, їй-богу, прагну.

— А що твоя зробити, пане?

— Там видно буде. Адже є такі речі, що їх зробити можу тільки я. Ти, головне, запитай, а потім подумаємо.

Тоді він заговорив до них, а гладенькошкірі горбаті бики та корови, стоячи неподалік, тим часом форкали й форкали своїми низькими мелодійними голосами (на відміну від нашої худоби африканська майже не мукає і не реве). Але схлипування і плач затихли. І я роздивився, що забарвлення в цих людей дуже своєрідне: довкола очей чорнота густішала, а долоні мали колір зволоженого граніту. Так наче одні ділянки їхньої шкіри всотували світло, а інші — відбивали його. Я ніколи не бачив такого дивного розподілення кольорів. Ромілаю відійшов убік із кимось поговорити і залишив мене посеред гурту тубільців, що майже перестали схлипувати. Саме тоді я раптом відчув, які дисгармонійні в мене зовнішні риси. Моє обличчя скидається на залізничну станцію — уявіть собі величезний конячий ніс, широкий рот, що майже з’єднується з ніздрями, очі, схожі на тунелі. Отож я стояв, чекаючи, посеред гурту чорношкірої людності, огорнутий хмарою запашної куряви, в неживому світінні, яке струменіло від покритих пальмовим листям хижок неподалік.

Потім чоловік, з яким розмовляв Ромілаю, підійшов до мене й заговорив англійською мовою, і це страшенно мене здивувало, бо я ніколи не подумав би, що людина, котра розмовляє по-англійському, здатна поводитися так емоційно. Одначе він був не з тих, які щойно похлиналися слізьми. Вже з його зросту я зрозумів, що це, мабуть, дуже важлива персона: кремезний, широкоплечий і вищий за мене на дюйм або й два. Але той чоловік був не громіздкий, як я, а гармонійно збудований і м’язистий; не був він і голий, як решта: його стегна обвивала біла пов’язка, а живіт — зелений шовковий шарф; мав він на собі також коротку й простору блузу на взірець матроски — вона висіла на ньому дуже вільно, даючи цілковиту свободу його рукам, якої вони, судячи з величезних біцепсів, дуже потребували. Спершу вираз його обличчя мені не сподобався, я мав таке враження, що він прагне до бійки й оцінює мій зріст, так ніби побачив перед собою щось на зразок людського гриба, який вражає своїми розмірами, але якого можна легко повалити. Я був приголомшений, але приголомшив мене не його вираз, який незабаром полагіднішав; найдужче мене приголомшило, мабуть, те, що він заговорив по-англійському. Навіть сам не знаю, чому я так здивувався — чи розчарувався, правильніше сказати. Зрештою, сьогодні це велика імперська мова, що прийшла на зміну давньогрецькій, латині та іншим. Гадаю, стародавній римлянин не здивувався б, почувши, як парфянин або нумідієць звертається до нього латиною; вони, звичайно, сприймали це як належне. Та коли цей атлетично збудований чолов’яга у білій пов’язці, що обвивала йому стегна і звисала майже до колін, із шарфом на поясі та в матросці заговорив до мене по-англійському, я був вражений і водночас засмучений. Готуючись заговорити, він випнув бліді, вкриті ріденьким ластовинням губи, а тоді сказав:

— Я Ітело. Я прийшов знайомитися. Ласкаво просимо. Вітаю вас.

— Як, ви сказали, вас звуть? — перепитав я, наставивши вухо.

— Ітело, — повторив він, уклоняючись.

Я теж віддав йому уклін, низько нахилившись у своїх коротеньких штанцях, із білим корковим шоломом на голові, з-під якого виглядало прикрашене великим неоковирним носом і напечене на сонці обличчя. Воно в мене іноді гойдається, мов дзвін, — таке враження виникає, коли я, погано чуючи на праве вухо, повертаю голову й наставляю до співрозмовника ліве, слухаючи боком і затримуючи погляд на якомусь предметі, щоб зосередити увагу. Так я зробив і тепер, чекаючи, що він скаже далі, і обливаючись рясним потом, бо геть розгубивсь і збентежився. І не міг повірити своїм вухам — ні калічному, ні здоровому; такий я був певний, що покинув цей світ. І хто мене не зрозуміє — адже я щойно відбув кількаденну подорож через широке плоскогір’я, де мені не трапилося жодного людського сліду, де зорі сяяли, мов помаранчі, де ці мільйоннобарвні згустки вибухового газу здавалися такими м’якими і свіжими на тлі чорного неба; а ще дивовижна свіжість повітря, та сама свіжість, яка огортає вас восени, коли ви виходите вранці з дому й бачите, що квіти вже прокинулись і радісно вітають життя, незважаючи на нічний мороз. Коли я переживав усе це в пустелі, вночі й уранці, відчуваючи, яке там усе близьке до первісної простоти, я був цілком переконаний, що мені пощастило вибратися за межі світу, бо, як усім відомо, світ замкнутий у собі. До того ж мене вразила стародавність цього краю, і я не сумнівався, що потрапив у якусь нікому не відому місцевість. А заплакана делегація тільки підтвердила цю мою впевненість. І ось переді мною чоловік, який говорить по-англійському, і він, звичайно ж, був десь тут поруч, коли я вихвалявся: «Покажіть мені своїх ворогів, і я їх повбиваю. Де тут лев-людожер, ведіть мене до нього!» А ще я підпалював кущі й вимахував рушницею — одне слово, клеїв із себе блазня.

Я почув себе вкрай ніяково і дивився на Ромілаю темним розгніваним поглядом, ніби то він завинив, не остерігши мене від усіх несподіванок.

Але цей тубілець, Ітело, не збирався дорікати мені за мою безглузду поведінку при зустрічі з його односельцями. Таке, мабуть, і на думку йому не спадало. Він узяв мою руку і, притуливши її до своїх грудей, сказав:

— Ітело.

Тоді я зробив так само й сказав:

— Гендерсон.

Як бачите, я не хотів виставити себе свинею, але мені не дуже вдається приховувати свої почуття. Цілі юрби таких почуттів, а надто поганих, махають людям руками з галерей мого обличчя. Я нічого не можу з ними вдіяти.

— Я вас щиро вітаю, — мовив я. — Але поясніть мені, що це тут у вас діється — всі люди плачуть, аж слізьми похлинаються. Мій супутник каже, що їм шкода корів. Я обрав не дуже вдалий для відвідин час, чи не так? Може, мені слід піти геть і повернутися іншого разу?

— Ні, будьте наш гість, — сказав Ітело, повівши рукою в напрямку свого села. Але він помітив, що я розчарований і що моя пропозиція повернутися назад була не зовсім виявом ґречности та великодушности, й провадив: — То ви думали, що з’явилися сюди перший? Зробили відкриття? Мені вельми прикро, але нас уже відкрили.

— Якщо я на це й розраховував, — сказав я, — то тільки з дурного розуму, сто чортів мені в пельку! Чи я не знаю, що в світі не залишилося таємниць? Мабуть, я таки схибнувся. Який з мене першовідкривач? Та й не задля цього я сюди прийшов.

І я почав пригадувати, задля чого сюди прийшов, водночас пильно придивляючись до того чоловіка й намагаючись угадати, відомо йому щось чи не відомо про справжню суть або глибинний зміст життя. І насамперед я з’ясував, що то похмурий вираз на його обличчі збивав мене з пантелику, а в душі він чоловік милий і добродушний. Він тільки мав дуже розвинене почуття власної гідності. Над ніздрями в нього починалися і збігали вниз обабіч рота дві глибокі зморшки — вони й надавали йому того виразу, який я витлумачив хибно. Він стояв, відхилившись назад, і це свідчило про велику силу в ногах та в колінах, а кутики його очей, оправлених у ту саму чорну рамку, що й очі одноплемінців, променилися блиском, який нагадував блиск темної позолоти.