Що ж, так і виглядало моє життя більше п’яти років — моторний юнак з круглим обличчям, рожевими щоками і світлим волоссям (мене більше не підстригали коротко, тепер я зачісував волосся назад і змащував спеціальним гелем — «прилизував», як тоді казали), за вухом олівець, у білому фартуху, бігає за прилавком, спритно зважуючи пакетики з кавою, не забуваючи нагріти клієнта під улесливі: «Так, мем! Авжеж, мем! Наступне замовлення, мем!» з ледь відчутним акцентом кокні. Працювали ми до сьомого поту — старий Гріммет тримав нас у крамниці по одинадцять годин на день (окрім четверга і неділі, а тиждень перед Різдвом перетворювався на справжнє пекло). Проте зараз, озираючись назад, маю сказати — то був непоганий час, який залишив світлі спогади. Не думайте, що я не мав амбіцій. Я розумів, що не можу залишатися помічником бакалійника до гробової дошки — я «вчився торгівлі» і знав, що колись настане день, коли я матиму достатньо коштів, щоб «влаштуватися». Так все тоді й відбувалося. Це було до війни, пам’ятаєте? До економічного спаду, до безробіття. Роботи всім вистачало. Будь-хто міг почати власну справу — завжди можна було знайти місце для ще однієї крамнички. Та час не стоїть на місці: минав 1909-й, 1910-й, 1911-й. Помер король Едуард. Газети вийшли з траурною рамкою по краю. У Волтоні відкрилися два кінотеатри. На дорогах почало з’являтися більше автомобілів, а між містами відкрили автобусне сполучення. Коли над Нижнім Бінфілдом уперше пролетів аероплан — хистка, ненадійна конструкція з пілотом, що сидить посередині на сидінні, яке нагадує стілець, — мало не весь люд з криками повибігав на вулицю. Почали говорити, що німецький імператор надто зазнався і «тепер не уникнути цього» (тобто війни з Німеччиною). Моя зарплатня потроху зростала — перед самим початком війни я отримував двадцять вісім шилінгів на тиждень. Спершу матері на господарство відраховував по десять, трохи згодом (коли стало зовсім скрутно) — по п’ятнадцять, та навіть з тим, що лишалося, почувався багатієм — відтоді ніколи більше не відчував себе так. Я підріс ще на дюйм, під носом з’явилися вусики, я носив черевики на застібках і високі комірці. У неділю, коли треба було йти до церкви, я виглядав справжнім джентльменом — у своєму вишуканому темно-сірому костюмі, котелку і чорних лайкових рукавичках, що лежали поруч на лавці. Мати дуже пишалася мною. У перервах між роботою і «виходом в люди» по четвергах, думками про одяг і дівчат я плекав амбіції бізнесмена — хотів бути кимось на кшталт Левера чи Вільяма Вайтлі[15]. З шістнадцяти до вісімнадцяти років я наполегливо намагався «стати на правильний шлях» і сумлінно готувався до кар’єри комерсанта — працював над дикцією, майже позбувся акценту кокні (в долині Темзи селянський акцент зникав; майже всі, хто народився після 1890-го року, за винятком фермерських хлопців, підхоплювали кокні). Пішов на заочні курси до комерційної академії Літлбернза — вивчав там бухгалтерську справу, ділову англійську, дочитав до кінця страшенно нудний посібник під назвою «Мистецтво продажів», покращив свої знання з арифметики і навіть удосконалив почерк. Пам’ятаю, як сімнадцятирічним сидів до ночі, старанно відпрацьовуючи каліграфію у тьмяному світлі гасової лампи. Тоді я багато читав — головним чином кримінальні та пригодницькі історії, іноді книжки, загорнуті в папір, які хлопці у крамниці називали «гаряченьким» (переклади романів Мопассана і Поля де Кока). Та десь за рік мене потягнуло на інтелектуальну літературу — я оформив абонемент до місцевої бібліотеки і почав студіювати твори Мері Кореллі, Голла Кейна і Ентоні Гоупа. Саме тоді я вступив до читацького клубу Нижнього Бінфілда, яким керував вікарій. Цілу зиму приходив на їхні щотижневі зустрічі для «обговорення літератури». Піддавшись впливу вікарія, прочитав уривки із «Сезаму і Лілій», навіть взявся за Браунінга.
А роки минали: 1910-й, 1911-й, 1912-й. Справи у батька йшли дедалі гірше — хоча він і не збанкрутував, але все йшло на спад. Утеча Джо з дому стала для батьків ударом. Сталося це невдовзі після того, як я пішов працювати до старого Гріммета.
У свої вісімнадцять Джо був справжнім шибайголовою. Дужий молодик з кремезними плечима, великою головою, поглядом з-під лоба і густими вусами, він був більшим за будь-кого в родині. Найчастіше його можна було побачити у барі «Георг» або на порозі крамниці — стояв і підпирав двері, руки в кишенях, на перехожих кидав суворі погляди (ніби от-от вріже комусь), окрім випадків, коли це були дівчата. Коли приходив клієнт, він трохи відсувався вбік — так що ледь вистачало місця для проходу — і, не витягаючи рук з кишень, кидав через плече: «Батьку! Клієнт!» Це найбільше, на що від нього можна було чекати у сенсі допомоги. Батьки у відчаї повторювали: «І що з нього буде?» До того ж обходився родині він збіса дорого — з огляду на те, що полюбляв прикластися до чарки і постійно палив. Одного вечора він пішов і більше не повернувся. Зламав касу і вичистив її; на щастя, грошей там було небагато — близько восьми фунтів. Та цього б вистачило, щоб дістатися Америки четвертим класом. Підозрюю, що саме так він і вчинив, хоча ніхто й досі не знає напевно. У місті зчинився галас. За офіційною версією, Джо втік через те, що від нього завагітніла Саллі Чиверс — дівчина, яка жила на одній вулиці з родиною Сіммонсів. Незабаром вона мала народжувати, і всім було відомо, що вони з Джо зустрічалися. Та оскільки крім нього в неї був ще з десяток кавалерів, так і не вдалося з’ясувати, хто батько дитини. Мати з батьком пристали на версію про «батьківство» Джо і навіть намагалися виправдати його у розмовах між собою: казали, що «бідолашному хлопчикові» довелося вкрасти вісім фунтів і тікати. Їм навіть на думку не спадало, що Джо втік, бо його нудило від цього спокійного життя у провінційному містечку, що він жадав ледарювати, встрявати у бійки і насолоджуватися жінками. Відтоді ми не отримали від нього жодної звістки. Можливо, він опустився на самісіньке дно, чи його вбили під час війни, а може, просто не хотів нам писати. Маля народилося мертвим, тож про ситуацію згодом всі забули. Щодо восьми фунтів, батькам вдалося приховати цей факт. Для них крадіжка грошей виглядала чимось серйознішим за безвідповідальні інтимні відносини.
Уся ця історія з Джо добряче підкосила батька. З одного боку, витрат стало менше, але йому дуже боліло, що Джо просто зник, не сказавши нікому ні слова, а ще батько страждав від відчуття сорому. Його вуса геть посивіли, і здавалося, що він став нижчим на зріст. Певно, мій спогад про батька — сивого, сутулого, в окулярах, із заклопотаним виразом обличчя — саме з тих часів. Поступово його з головою накрили фінансові проблеми, і він припинив звертати увагу на все інше. Все менше він говорив про політику та писанину в недільних газетах і все більше про те, як падають прибутки від торгівлі. Усі ці проблеми позначилися й на матері. З дитинства я пам’ятаю її як постійно натхненну жінку — з густим світлим волоссям, свіжим обличчям і нестримним потоком енергії, схожу на одну з тих фігур, якими прикрашають ніс корабля. Тепер вона зовсім спала з лиця, стала знервованою і помітно постарішала. Її страви стали прісними, все частіше ми вечеряли баранячою шиєю, а понад те матір почала використовувати маргарин (раніше всім було заборонено навіть вимовляти це слово вголос); всю свою енергію вона тепер витрачала на переживання через ціну на вугілля. Після того як зник Джо, батькові довелося шукати нового помічника у крамницю, та відтоді він, економлячи гроші, брав на роботу зовсім юних хлопців, які були занадто слабкими, щоб пересувати тяжкі коробки, і не затримувалися довше ніж на рік-два. Іноді, коли я був удома, то допомагав батькові. Робити це постійно не мав бажання — такий вже я егоїст. І досі перед очима картина: батько йде через двір, зігнувшись мало не навпіл під вагою мішка, так що його майже не видно з-під нього — як равлика під мушлею. Велетенський мішок вагою, певно, у сто п’ятдесят фунтів пригинає його до землі, а з-під нього виглядає заклопотане обличчя. У 1911-му його підкосило так, що довелося кілька тижнів відлежати у госпіталі — тоді він найняв замість себе людину наглянути за крамницею, що теж влетіло в копійчину. Спостерігати за тим, як власник маленької крамниці йде на дно, видовище не з приємних — це не робітник, якого щойно звільнили і який тепер тримається на плаву за рахунок соціальних виплат. Торгівля все ще йде: десь повільніше, десь жвавіше — тут вдалося заробити шість шилінгів, а там записати у збитки. Той, хто роками приходив до тебе за товаром, в якийсь момент зникає, перекинувшись до «Сарацину»; а хтось щойно завів з десяток курей і замовив корму на тиждень. Якось можна протриматися. Ти й досі «сам собі господар», хоч і дещо більше заклопотаний, можливо, не настільки впевнений у майбутньому, з прибутками, що постійно падають. І так може тривати не рік, не два — може, ціле життя, якщо пощастить. У 1911-му помер дядько Ізекіль, залишивши у спадок сто двадцять фунтів, які неабияк підтримали батька. Тільки за два роки потому йому довелося закласти свій страховий поліс.
