Тема Галереї, однак, і далі періодично виникала, отож коли через кілька років Томмі почав біля ставка розповідати мені про свою дивну розмову з міс Люсі, я відчула, як щось у моїй пам’яті відгукується на його слова. І тільки трохи згодом, коли я залишила його сидіти на камені, а сама поквапилась через поле, наздоганяючи подруг, до мене прийшло усвідомлення.
Це був спогад про те, що міс Люсі сказала нам якось на своєму уроці. Я запам’ятала цей випадок, тому що він і тоді мене збентежив, але також тому, що це був один із небагатьох разів, коли Галерею так невимушено згадали в присутності вихователя.
Тривав розпал так званої «проблеми жетонів». Кілька років тому ми з Томмі її обговорювали, і спершу ніяк не могли дійти згоди, коли ж вона постала вперше. Я стверджувала, що нам було тоді по десять. Він думав, це сталося пізніше, але врешті змінив думку і погодився зі мною. Я впевнена у своїй правоті: ми були в четвертому класі молодшої школи — вже минув якийсь час після випадку з Мадам, але до розмови біля озера залишалося три роки.
На мою думку, проблема жетонів пояснювалась тим, що чим старшими ми ставали, тим жадібніше прагнули володіти речами. Впродовж років — здається, я вже це казала — ми думали, що коли твою роботу вибирають у більярдну, вже не кажучи про випадки, коли її забирала Мадам — це великий тріумф. Але на той час, коли нам було по десять, ми вже дивились на це не так однозначно. Дні обміну і система жетонів у ролі грошей навчила нас точності в оцінюванні того, що ми виготовляли. Ми були поглинуті думками про футболки, про декорування стін навколо ліжок, про унікальну оздобу для парт. І, звісно, ми думали про свої «колекції».
Не знаю, чи ви мали колекції там у себе. Якщо вам доводилось зустрічати давніх випускників Гейлшема, ви завжди, раніше чи пізніше, починали впадати в ностальгію з приводу колекцій. У часи дитинства ми, звісно, сприймали це як належне. Кожен мав дерев’яну скриньку зі своїм іменем, яку тримав під ліжком і наповнював своїми здобутками: речами, придбаними під час Розпродажу або Днів обміну. Я можу пригадати одного чи двох учнів, які не надто переймались колекціями, але більшість із нас страшенно про них дбало, з усією старанністю ми виймали предмети, щоб їх продемонструвати, а інші предмети обережно ховали.
Річ у тому, що на той час, коли нам було по десять років, переконання, начебто те, що Мадам забирає твою роботу — велика честь, зіштовхнулося з відчуттям втрати найбільш ліквідних речей. Ці проблеми остаточно назріли, коли виникла «проблема жетонів».
Все почалося, коли дехто з учнів, переважно хлопці, почав бурчати, що ми повинні отримувати жетони як компенсацію, коли Мадам щось забирає. Чимало учнів із цим погодилось, але інших ця ідея обурила. Якийсь час ми обмінювались аргументами, а тоді одного дня Рой Д. — на рік старший від нас, автор чималої кількості виробів, які вибрала Мадам — вирішив піти і поговорити на цю тему з міс Емілі.
Міс Емілі, наша головна вихователька, була старша від решти. Не надто висока, вона мала у поставі — завжди дуже прямій, зі зведеною догори головою — щось таке, що створювало враження високого зросту. Вона збирала своє сиве волосся на потилиці, але окремі пасма завжди вільно звисали і літали навколо голови. Мене б таке довело до сказу, але міс Емілі ніколи на них не зважала, ніби це було б нижче її гідності. Надвечір вона виглядала страшенно дивно: пасма розтріпаного волосся звисали з усіх боків, а вона не напружувалась навіть, щоб прибрати їх з обличчя, коли розмовляла з вами своїм тихим, стриманим голосом. Всі ми неабияк її боялись і не думали про неї в той самий спосіб, що про решту вихователів. Але ми вважали її справедливою і поважали її рішення. І навіть у молодших класах ми, мабуть, визнали б, що саме її присутність, хоч як вона нас відлякувала, водночас дозволяла почуватись у Гейлшемі безпечно.
Щоб податись до неї без запрошення, слід було мати міцні нерви. А піти з такими вимогами, як у Роя, скидалось на самогубство. Але Рой уник того жахливого вичитування моралей, якого ми очікували, і протягом наступних днів ми довідувались, що вихователі теж розмовляють — і навіть сперечаються — про жетони. Врешті-решт нас повідомили, що ми таки будемо отримувати жетони, але небагато, бо якщо вашу роботу відібрала Мадам — це «виняткова честь». Це не вдовольнило жоден із таборів, тож знову розляглися суперечки.
Саме на цьому тлі того ранку Поллі Т. озвучила своє запитання міс Люсі. Ми сиділи в бібліотеці навколо великого дубового столу. Пам’ятаю, у каміні горіло поліно, а ми займались читанням п’єси. В якусь мить рядок п’єси наштовхнув Лору на якийсь дотеп на тему жетонів, і ми всі засміялись, зокрема й міс Люсі. Тоді міс Люсі сказала, що оскільки в Гейлшемі всі ні про що інше навіть не говорять, нам слід забути про читання п’єси і провести решту уроку, обмінюючись нашими поглядами щодо жетонів. Саме цим ми і займались, коли Поллі ні з того ні з сього запитала:
— Міс, а навіщо Мадам взагалі забирає наші речі?
Ми всі замовкли. Міс Люсі нечасто злилась, але коли вже злилася, то зміну настрою можна було визначити непомильно, і на якусь мить ми подумали, що Поллі зараз отримає прочухана. Але тоді стало очевидно: міс Люсі не злиться, вона просто глибоко замислилась. Пам’ятаю, як я гнівалась на Поллі, що вона так тупо зламала неписане правило, але водночас я нетямилась від збудження: що може відповісти міс Люсі? Я, безсумнівно, не була єдина, кого охопили ці суперечливі емоції: фактично кожен метнув у Поллі гострим поглядом, перш ніж нетерпляче обернутись до міс Люсі — і це було, вважаю, страшенно нечесно щодо Поллі. Після тривалої мовчанки міс Люсі мовила:
— Все, що я можу вам сьогодні сказати: вона забирає їх із поважної причини. Дуже важливої причини. Але якщо я спробую пояснити її вам зараз, навряд чи ви зрозумієте. Сподіваюсь, одного дня вам усе пояснять.
Ми на неї не тисли. Навколо столу запанувала атмосфера глибокого збентеження, і хоч як би ми нетямились від бажання почути більше, ще дужче прагнули, щоб ця розмова зійшла з непевної стежки. Вже наступної миті ми знову з полегшенням сперечались про жетони — може, дещо вдавано. Але слова міс Люсі мене стурбували, і я думала про них вряди-годи протягом наступних кількох днів. Ось чому того дня біля ставка, коли Томмі розповідав мені про розмову з міс Люсі, яка сказала, що нас «недостатньо навчають» певних речей, у мене в голові виринув спогад про той випадок у бібліотеці, а також про один чи два схожі епізоди.
Поки ми говоримо про жетони, я хочу розповісти трохи про Розпродажі, про які я вже кілька разів згадувала. Розпродажі були для нас дуже важливі, тому що завдяки їм ми могли отримувати речі ззовні. Наприклад, футболку Томмі було придбано на Розпродажу. Там само ми купували собі одяг, іграшки, особливі речі, не створені руками інших учнів.
Раз на місяць нашою довгою дорогою прибував білий фургон — і весь корпус разом із прилеглими територіями наповнювався збудженням. У мить, коли фургон починав заїздити у двір, там уже чекав цілий натовп — переважно учні молодших класів, тому що коли тобі вже минало дванадцять або тринадцять, ти не міг дозволити собі так відкрито демонструвати захват. Але насправді захоплені були геть усі.
Згадуючи про це сьогодні, стає дивно, що ми так хвилювалися, оскільки зазвичай Розпродажі були великим розчаруванням. На них не було нічого, що бодай віддалено можна вважати особливим, тож ми витрачали наші жетони, обмінюючи зношені чи поламані речі на приблизно такі самі. Але розгадка в тому, мабуть, що кожен із нас колись таки знаходив щось особливе на Розпродажу: куртку, годинник, кілька ремісничих ножиць, які ніколи так і не використовувались, натомість завжди гордо зберігалися біля ліжка. Кожному з нас доводилось одного разу щось таке знаходити, тож хай там як ми намагалися вдавати протилежне, нікому так і не вдавалось витрусити з себе давні відчуття надії і хвилювання.
Хоча був таки певний сенс у тому, щоб стирчати біля фургона, поки його розвантажували. Якщо ти вчився у молодших класах, то міг ходити хвостиком до комори за двома чоловіками в комбінезонах, які переносили великі картонні коробки, допитуючи їх, що там усередині. «Багато подаруночків, сонечко», — звучала звична відповідь. Далі, якщо ти продовжував запитувати: «Але там — щедрий урожай?» — вони усміхалися рано чи пізно і відповідали: «О, так і є, сонечко. Дуже щедрий урожай», — приносячи тими словами трепетну радість.
