Коробки нерідко були відчинені, тож можна було угледіти в них різні речі, а іноді — хоч вони й не мали на це права — чоловіки дозволяли витягнути кілька предметів назовні, щоб краще їх роздивитись. Ось чому на безпосередню мить Розпродажу через тиждень чи більше школою ширились різноманітні чутки — наприклад, про винятковий спортивний костюм або музичну касету, і якщо починались якісь проблеми, то майже завжди їхньою причиною ставало те, що одночасно кілька учнів прикипіло серцями до тієї самої речі.
Розпродажі були цілковитим контрастом порівняно з приглушеною атмосферою Днів обміну. Їх проводили в Обідній залі, яка повнилась юрбами і галасом. Штовханина і крики були складниками загальних веселощів, тож більшість часу всі перебували в хорошому гуморі. За винятком моментів, коли, як я вже казала, то тут, то там траплялися збої і учні починали хапати і смикати речі, іноді — битися за них між собою. Тоді наглядачі погрожували все закрити, а всі ми опинялись перед імовірністю вичитування з боку міс Емілі на зборах наступного ранку.
Наш день у Гейлшемі завжди починався зі зборів, зазвичай досить коротких: кілька оголошень, декламування вірша від когось із учнів. Міс Емілі нечасто була багатослівна. Вона просто сиділа на сцені з випрямленою спиною, киваючи всьому, що говорилось, час від часу наводячи свій крижаний погляд у напрямку найменшого перешіптування в юрбі. Але наступного ранку після бурхливого Розпродажу все було інакше. Вона наказувала нам сісти на підлогу — зазвичай на зборах ми стояли — і того дня не було жодних оголошень чи виступів, тільки промова міс Емілі, що тривала двадцять або тридцять хвилин, іноді навіть довше. Вона рідко підвищувала голос, але в ньому чулися сталеві ноти, тож ніхто з нас, навіть учні найстарших класів, не сміли видати жодного звуку.
Нас охоплювало колективне відчуття того, що ми — погані, що ми підвели міс Емілі, однак хоч як ми не старались, але не могли повністю зрозуміти її лекцій. Частково вона розмовляла власною мовою. «Неварті привілеїв» та «зловживання можливостями» — ось дві повторювані фрази, які ми з Рут пригадали, впадаючи у спогади в її кімнаті в центрі Давера. Її основний мотив був доволі прозорий: всі ми були особливими, будучи учнями в Гейлшемі, тому тим більше розчарування наставало, коли ми погано поводились. Однак поза цим її промова тонула в тумані. Іноді вона інтенсивно нагнітала, а потім раптом зупинялась і повторювала щось на зразок: «Що це таке? Що це таке? Що може нам заважати?». Після цього вона просто стояла, заплющивши очі, насупившись так, ніби намагалась знайти відповідь. І хоча ми почувались збентеженими і спантеличеними, все ж сиділи там, бажаючи їй зробити те внутрішнє відкриття, якого вона так прагнула. Врешті вона зітхала — сигнал, що нас буде пробачено — або з такою ж легкістю вибухала словами: «Але мене неможливо стримати! О ні! Так само, як не стримати Гейлшем!».
Якось, коли ми згадували ці довгі промови, Рут зазначила, що їхня незбагненність — страшенно дивна річ, оскільки на уроках міс Емілі говорила з рафінованою чіткістю. Коли я сказала, що іноді помічала, як головна вихователька блукає Гейлшемом, мов сновида, і розмовляє сама з собою, Рут аж образилась і мовила:
— Вона ніколи такою не була! Як би Гейлшем міг бути таким, яким він був, якби відповідальна особа була пришелепкуватою? Міс Емілі мала такий розум, яким можна колоди різати.
Я не сперечалась. Звичайно, міс Емілі могла бути надзвичайно гострою. Якщо, скажімо, ви були там, де не слід бути на території головного корпусу або прилеглих територій, і чули, що наближається хтось із вихователів, ви часто могли десь заховатись. У Гейлшемі було повно схованок, зовні і всередині: шафи, закутки, кущі, живоплоти. Але коли наближалась міс Емілі, ваше серце падало в п’яти, тому що їй завжди було відомо, де ви ховаєтесь. Так, ніби вона мала якесь особливе чуття. Ви могли сховатись до шафи, щільно зачинити двері і навіть м’язом не поворухнути, але все одно знали, що кроки міс Емілі зупиняться поруч і зазвучить її голос:
— Так. Негайно вийдіть.
Саме це трапилось якось із Сільвією К. на сходовому майданчику другого поверху — міс Емілі тоді страшенно розгнівалась. Вона ніколи не кричала, як, наприклад, кричала міс Люсі, коли злилась, але лють міс Емілі була набагато страшніша. Її очі звужувались і вона люто шепотіла сама до себе, ніби обговорювала з невидимим колегою, на яке жахливе покарання ви заслуговуєте. Спосіб, у який вона це робила, змушував вас розділитись на дві частини: одна до смерті прагнула почути, що буде, друга понад усе не хотіла про це довідатись. Але зазвичай у випадку міс Емілі нічого жахливого не ставалось. Вона майже ніколи не залишала вас після уроків, не змушувала відробляти провину, не скасовувала привілеїв. І все одно, ви почувались жахливо, просто знаючи, що впали в її очах, і хотіли негайно зробити що-небудь, щоб виправдатись.
Але річ у тому, що з міс Емілі все було непередбачувано. Сільвія того разу могла отримати повноцінну порцію покарання, натомість коли впіймали Лору, яка перебігала грядку з ревенем, міс Емілі тільки гиркнула: «Тут бути заборонено, дівчино. Зійдіть звідти», — і пішла далі.
А далі настав такий час, коли я почувалася з нею, як в окропі. Я страшенно любила маленьку стежину, яка огинала корпус. Вона проходила крізь усі закутки, всі найвіддаленіші місцини. Тобі доводилось протискатися між кущами, проходити під двома арками, увитими плющем, і крізь заіржавілі ворота. І протягом усього маршруту ти міг зазирати до вікон — одного по одному. Мабуть, частково ця стежка так мені подобалась тому, що я точно не знала, чи дозволено нею прогулюватись. Звичайно, коли відбувались уроки, ти не мав права гуляти. Але чи можна було це робити у вихідні або ввечері — не цілком зрозуміло. Більшість учнів і так цього уникало, і, можливо, відчуття того, що ти втікаєш від решти, було іншою частиною цього потягу.
В кожному разі одного сонячного вечора я насолоджувалась своєю маленькою прогулянкою. Здається, я була тоді на третьому році старших класів. Як звичайно, я зазирала крізь вікна в порожні приміщення, проходячи повз них, і несподівано побачила в одному з класів міс Емілі. Вона була сама, крокувала собі поволі, щось безгучно говорила, жестикулюючи і креслячи знаки перед невидимими слухачами. Я вирішила, що вона репетирувала урок або одну зі своїх промов перед зборами, і я вже збиралась пришвидшити крок, щоб вона мене не зауважила, але саме в цю мить вона повернулась і поглянула просто на мене. Я завмерла, думаючи, що мені гаплик, але зрозуміла, що вона поводиться, як до того, тільки тепер її безгучні слова були адресовані мені. Далі вона найприроднішим чином повернулася в інший бік, щоб зосередити погляд на іншому уявному учневі в іншій частині класу. Я нишком забралася геть стежкою, а наступного дня з жахом уявляла собі, що б сказала міс Емілі, якби мене побачила. Але вона ніколи про це не згадала.
Хоча зараз я хочу розповісти зовсім не про це. Зараз я хочу написати кілька речей про Рут. Про те, як ми познайомились і подружились, про наше спільне дитинство. Тому що останнім часом — чи цілими днями їдучи повз нескінченні поля, чи п’ючи каву навпроти величезних вікон на станції техобслуговування автомобілів — я ловлю себе на тому, що знову про неї думаю.
Я не дружила з нею від самого початку. Пам’ятаю, коли нам було по п’ять чи шість років, я проводила час разом із Ханною і Лорою, але не з Рут. Із того раннього періоду в мене залишився про Рут всього один розмитий спогад.
Я граюсь у пісочниці. Зі мною в піску граються інші діти, нас надто багато, і ми одне одного дратуємо. Ми просто неба, нам тепло, бо світить сонце, тож це, мабуть, пісочниця на ігровій території ясель, але також можливо, що це пісок на майданчику для стрибків на краю Північного спортивного поля. Так чи інакше, мені спекотно, я спрагла і не надто вдоволена тим, що нас тут так багато. Рут стоїть поруч — не в піску разом з іншими, а на відстані кількох метрів. Вона страшенно злиться на двох дівчат, які граються позаду мене, злиться через те, що трапилось раніше. Рут стоїть і не зводить із них погляду. За моїми відчуттями, на цю мить Рут я майже не знаю. Але, мабуть, вона вже встигла справити на мене певне враження, тому що, поглинута з головою своїми справами в піску, я почувалась нажаханою від самої можливості того, що вона переведе погляд на мене. Я і слова не промовила, але відчайдушно прагнула, щоб вона зрозуміла, що я не маю нічого спільного з тими дівчатами і що я не брала жодної участі в тому, чим вони її розізлили.
