Двоє позаду мене не протестували, і коли я зиркнула через плече, побачила, що Томмі знову тримає Рут за руку. Було видно, що він всього лише старається дати їй опору. Я зробила кілька широких кроків до найближчого мертвого стовбура, де поверхня землі була рівніша, і вчепилася в нього, щоб утримати баланс. Взявши з мене приклад, Томмі й Рут рушили до іншого стовбура ліворуч від мене — порожнистого й більш понищеного, ніж мій. Вони сперлись на нього з обох боків і завмерли. І ми просто дивилися на човен, посаджений на мілину. Я бачила, як потріскалася на ньому фарба, як розкришились дерев’яні рами кабіни. Колись вона була пофарбована в синій колір, але тепер навпроти неба здавалася майже білою.

— Цікаво, як він сюди потрапив, — сказала я. Я підвищила голос, щоб інші двоє мене почули, і очікувала відлуння. Але звук пролунав несподівано близько, мов у кімнаті з килимом.

Тоді я почула позаду голос Томмі:

— Можливо, таким сьогодні є Гейлшем. Як думаєте?

— Чому він має таким бути? — у голосі Рут вчувалось невдаване збентеження. — Він же не міг перетворитись на болото тільки тому, що його закрили.

— Таки справді. Я не подумав. Але тепер Гейлшем завжди уявляється мені саме таким. В цьому немає жодної логіки. Насправді це дуже нагадує картинку з моєї уяви. Тільки там, звісно, немає човна. Якщо там справді так, це ще не найгірше.

— Цікаво, — мовила Рут. — Мені недавно наснився сон. Снилося, що я у класі № 14. Я знала, що нашу установу закрили, але я сиділа у класі № 14 і визирала з вікна, а там, назовні, все тонуло у воді. Немов велетенське озеро. Я бачила, як повз моє вікно пропливає сміття, бачила порожні коробки від напоїв, геть усе. І при цьому я не відчувала паніки. Картинка заспокоювала мене, вмиротворювала — як і це місце. Я знала, що я в безпеці, просто нашу школу закрили.

— Знаєте, — сказав Томмі, — у нашому центрі якийсь час лежала Меґ Б. Недавно вона поїхала кудись на північ, на третю виїмку. Я не чув, як у неї справи. Ви не чули?

Я похитала головою, а коли не почула відповіді Рут, обернулась, щоб на неї поглянути. Спершу я думала, що вона дивиться на човен, а тоді зрозуміла — її погляд був зосереджений на білій смузі від літака вдалині, що повільно видирався догори.

Тоді вона сказала:

— Розповім, що я чула. Я чула про Кріссі. Чула, що вона вичерпалась під час другої виїмки.

— Я чув це також, — сказав Томмі. — Мабуть, це правда. Мені те саме казали. Як шкода. У неї теж була друга виїмка. Я радий, що зі мною такого не сталось.

— Думаю, таке трапляється частіше, ніж нам повідомляють, — сказала Рут. — Ось моя опікунка. Вона, мабуть, знає правду. Але не скаже.

— Тут не існує жодної змови, — сказала я, знову обертаючись до човна. — Іноді таке стається. Сумно було довідатись про Кріссі. Але так нечасто відбувається. Сьогодні все роблять дуже обережно.

— Закладаюсь, це трапляється набагато частіше, ніж нам розповідають, — знову повторила Рут. — Ось чому нас постійно переводять з місця на місце між виїмками.

— Якось я зустріла Родні, — сказала я. — Невдовзі після того, як Кріссі вичерпалась. Бачила його в цій клініці в Північному Вельсі. Він добре почувався.

— Закладаюсь, він усе одно страждав через Кріссі, — сказала Рут. Тоді повернулась до Томмі:

— Вони й половини нам не розповідають, бачиш?

— Насправді, — мовила я, — він не аж так страждав. Безперечно, він сумував. Але непогано давав собі раду. Вони й так уже кілька років не бачились. Він казав, що Кріссі не була б проти того, що трапилось. А він мав би це знати.

— Звідки йому таке знати? — запитала Рут. — Звідки він міг знати про почуття Кріссі? Про те, чого вона б хотіла? Це не він лежав на тому столі, хапаючись за життя. Звідки йому таке знати?

Спалах люті нагадав мені про давню Рут, і я знову до неї обернулась. Можливо, через відблиск в її очах мені здалося, що вона дивиться на мене з важким, жорстким виразом.

— Це недобре, — сказав Томмі. — Вичерпатись на другій виїмці. Це недобре.

— Не можу повірити, що Родні нормально це сприйняв, — сказала Рут. — Ти ж розмовляла з ним усього кілька хвилин. Як із цього можна робити висновки?

— Ну так, — мовив Томмі, — але ж Кеті каже, що вони давно розійшлися…

— Це неважливо, — відрізала Рут. — У деяких випадках це тільки все погіршує.

— Мені доводилось бачити чимало людей, які були на місці Родні, — сказала я. — Їм вдавалось змиритися.

— Звідки тобі знати? — запитала Рут. — Звідки ти можеш таке знати? Ти ж досі опікунка.

— У ролі опікунки мені доводиться багато всякого бачити. Неймовірно багато.

— Вона цього не знає, правда, Томмі? Не знає, як воно насправді.

Якусь мить ми обидві дивились на Томмі, але він не відривав погляду від човна. Тоді сказав:

— В моєму центрі був один хлопець. Він постійно хвилювався, що не переживе другої. Казав, що кістками відчуває. Але все склалося добре. Щойно третю пройшов, і з ним все чудово, — він приклав долоню дашком до чола. — Я не був надто дбайливим опікуном. Навіть водити не навчився. Мабуть, тому так рано прийшло повідомлення про мою першу. Знаю, що це начебто не так працює, але переконаний, що річ саме в цьому. Я й не заперечував. Донор я хороший, а от опікуном був незугарним.

Якийсь час ніхто не говорив. Тоді Рут промовила досить тихо:

— Я думаю, що була гідною опікункою. Але п’яти років мені вистачило. Я була, як ти, Томмі. Почувалась уже готовою, коли стала донором. Відчувала, що це правильно. Зрештою, хіба не це нам призначено?

Не знаю, чи сподівалась вона почути від мене відповідь. В її словах не було вимоги, і цілком можливо, що своє твердження вона промовила лише зі звички — донори постійно повторюють такі речі. Коли я знову до них обернулась, Томмі все ще прикривав очі долонею-дашком.

— Шкода, що ми не можемо підійти ближче до човна, — сказав він. — Може, приїдемо сюди, коли буде трохи сухіше.

— Я рада, що побачила його, — м’яко мовила Рут. — Він дуже гарний. Але, думаю, я хочу вже повертатись. Вітер такий холодний.

— Принаймні ми на нього подивились, — сказав Томмі.

Дорогою до машини ми розмовляли набагато вільніше, ніж доти. Рут і Томмі порівнювали свої центри — їжу, рушники, побутові речі, — і я теж брала участь у розмові, тому що вони розпитували мене про інші центри, питали, наскільки нормальні ті чи ті речі. Рут ішла тепер впевненіше, і коли ми дістались до огорожі і я підняла дріт, вона не вагалась.

Ми сіли в машину, Томмі знову зайняв заднє сидіння, і якийсь час між нами все було чудово. Можливо, тепер може здатись, що в атмосфері ніби вчувалося щось притамоване, але, можливо, це зараз мені спадає на думку через те, що трапилось далі.

Почалось усе як початок попередньої сцени. Ми їхали майже порожньою дорогою, і Рут щось сказала про постер, який ми проминали. Я навіть не пам’ятаю, що то був за постер, не із величезних рекламних зображень, які стовбичать на узбіччях. Вона промовила це сама до себе, навіть не маючи на увазі нічого особливого. Сказала щось типу:

— О боже, погляньте на це. Хоч би спробували вигадати щось нове.

Але Томмі із заднього сидіння заперечив:

— А мені подобається. Ця реклама трапляється в газетах. Мені здається, у ній щось є.

Можливо, я просто хотіла знову відчути близькість із Томмі. Тому що незважаючи на те, що прогулянка до човна була приємна сама по собі, я починала відчувати, що, крім наших обіймів і тієї попередньої миті в машині, ми з Томмі не надто взаємодіяли. У кожному разі я почула власні слова:

— І мені він теж подобається. Виготовлення цих постерів потребує більше зусиль, ніж тобі здається.

— Точно, — сказав Томмі. — Хтось мені розповідав, що ці картинки складають докупи впродовж цілих тижнів. Навіть місяців. Люди часом ночей не сплять, переробляють їх, аж доки не зроблять правильно.

— Легко критикувати, — докинула я, — коли ти просто проїздиш повз.