Від вітрового скла відбивалося небо, тому я не зовсім могла її розгледіти. Але в мене склалося враження, що в Рут був серйозний, застиглий погляд, так, ніби ми з Томмі — герої п’єси, яку вона дивиться. Щось в її погляді було дивне, і мені стало ніяково. Томмі проминув мене і підійшов до машини. Він відчинив задні двері, сів на заднє сидіння, і тоді настала моя черга за ними спостерігати, як вони перемовляються, як ввічливо цілують одне одного в щоки.

З протилежного боку Площі з-під навісу за нами спостерігали донори. І хоч я не почувала щодо них жодної ворожості, мені несподівано захотілося якнайшвидше звідти забратися. Але я змусила себе не відразу сісти до машини, щоб Томмі й Рут трохи побули наодинці.

Ми їхали вузькими і звивистими дорогами. Тоді опинились на відкритій і невиразній місцевості, крізь яку пролягала майже порожня траса. Про цю частину нашої подорожі до човна я запам’ятала, що за довгий час крізь навколишню сірість нарешті почало пробиватись сонце; і коли я дивилася на Рут поруч зі мною, то бачила, що вона тихо усміхається. Щодо розмов, то, як я пам’ятаю, ми поводились так, наче бачимось регулярно, і тому нема потреби розмовляти про будь-що інше, крім того, що бачимо зараз перед собою. Я запитала Томмі, чи він уже бачив човен, а він відповів, що не бачив, але що багато інших донорів із його центру бачило. У нього було кілька можливостей, але він не скористався.

— Не те щоб я не хотів поїхати, — сказав він, схиляючись уперед із заднього сидіння. — Мені просто не варто було. Одного разу я вже домовився про поїздку з кількома іншими і їхніми опікунами, але в мене почалась невелика кровотеча, тому я не зміг. Це було дуже давно. У мене більше не буває таких неприємностей.

Трохи згодом, коли ми продовжували їхати порожніми полями, Рут повернулась у своєму місці назад, обличчям до Томмі і просто на нього дивилась. Вона і далі усміхалась, але нічого не говорила, і я бачила у дзеркалі, що Томмі явно почувався некомфортно. Він то дивився у бічне вікно, то на неї, то знову у вікно. За якийсь час, не відриваючи від нього погляду, Рут почала розповідати якісь безладні історії про різних людей, про якусь донорку з її центру, про яку нам навіть чути не доводилось, і весь час дивилася на Томмі, а ніжна усмішка не сходила з її обличчя. Можливо, тому, що втомилась від її історій, можливо, тому, що хотіла допомогти Томмі, я перебила її за якийсь час словами:

— Ага, добре, ми не мусимо знати про неї всі найменші деталі.

Я промовила це без злості, і справді не мала нічого такого на увазі. Але ще навіть до того, як Рут замовкла, а я ще навіть не закінчила вимовляти ці слова, Томмі раптом реготнув — ніби вибухнув. Мені не доводилось ніколи чути від нього такого звуку. І сказав:

— Я саме це і збирався сказати. Я вже сто років тому втратив суть розповіді.

Я дивилась на дорогу, тому не певна була, звертався від до Рут чи до мене. У кожному разі Рут замовкла і повільно повернулась у своєму сидінні, аж доки знову не сіла рівно. Вона начебто не надто засмутилась, тільки усмішки більше не було, а погляд її був спрямований удалечінь, на небо попереду. Але я мушу бути чесною: на якусь мить я не думала про Рут. Моє серце застрибало, тому що в одну мить, коли почула його схвальний смішок, я подумала, що ми з Томмі після всіх цих років знову стали близькими.

Приблизно за двадцять хвилин після того, як ми виїхали з Кінґсфілда, я знайшла потрібний нам поворот. Ми з’їхали вузькою в’юнкою стежкою, оточеною живоплотами, і запаркувались біля яворів. Я повела їх до початку лісу, але опинившись перед трьома стежками, що розбігались врізнобіч, мусила зупинитись, щоб звіритись із вказівками на аркуші, який взяла з собою. Поки я намагалась розшифрувати почерк знайомого, я раптом усвідомила, що позаду мене стоять Томмі й Рут. Вони не розмовляли і, як діти, чекали, що я скажу, якою дорогою йти.

Ми ввійшли до лісу, і хоча йти було легко, я зауважила, що Рут дихає дедалі натужніше. Томмі, на противагу їй, здавалось, не відчував жодних труднощів, хоча й накульгував злегка. Тоді ми підійшли до паркана з колючого дроту, похилого і заіржавілого, що безпомічно провисав на землю. Коли Рут його побачила, то різко зупинилась.

— О ні, — стривожено сказала вона. А тоді обернулась до мене:

— Ти нічого про це не казала. Ти не казала, що нам доведеться долати колючий дріт!

— Це буде нескладно, — відповіла я. — Ми можемо пролізти під ним. Просто треба буде притримати його одне для одного.

Але Рут по-справжньому засмутилась і не збиралася ворушитись. І отоді, коли вона так стояла, а її плечі здіймалися і опадали від подиху, Томмі, здавалося, вперше усвідомив, наскільки вона стала немічною. Можливо, він зауважив це й раніше, тільки не хотів приймати. Але тепер він упродовж кількох секунд не зводив із неї погляду. А тоді, як я думаю — тому що я не можу знати цього напевне — сталося так, що ми з Томмі одночасно пригадали те, що трапилося в машині, коли ми проти неї виступили. І ми інстинктивно кинулися до неї. Я взяла її за руку, Томмі підтримав за лікоть з іншого боку, і ми почали м’яко вести її до огорожі.

Я відпустила Рут тільки для того, щоб самій пролізти через огорожу. Тоді я підняла дріт так високо, як тільки змогла, і ми з Томмі допомогли їй перебратися. Насправді їй не було аж так складно: тут радше йшлося про впевненість, і маючи нас як підтримку, вона, здавалось, перестала боятися. Опинившись із протилежного боку, вона навіть спробувала допомогти притримати дріт для Томмі. Він перебрався без жодних труднощів, і Рут йому сказала:

— Тут просто треба нагнутися. Мені іноді не вдається.

Томмі мав якийсь притлумлений вигляд, і я думала, чи він так знітився через те, що сталося, чи знову пригадував, як ми напали на Рут у машині. Він кивнув у бік дерев попереду нас і сказав:

— Думаю, нам туди. Правильно, Кет?

Я поглянула на свій аркуш і знову почала прокладати шлях. Коли ми забрели в гущавину дерев, стало досить темно, а земля ставала дедалі болотистішою.

— Сподіваюсь, що ми не загубимось, — зі сміхом промовила до Томмі Рут, хоч зовсім неподалік уже виднівся просвіток. І тоді, коли вже минуло трохи часу, я усвідомила, чому саме так занепокоїлась через ситуацію в машині. Річ навіть не в тому, що ми виступили проти Рут, річ у тім, як вона це сприйняла. У давні часи немислимо було, щоб вона щось таке допустила, не давши відпору. Усвідомивши це, я зупинилась посеред стежки, зачекала на Рут і Томмі і обійняла Рут за плечі.

Це не здавалося чимось надто сентиментальним. Мій жест цілком відповідав поведінці опікунки, тому що тепер у ході Рут таки справді була непевність, і я засумнівалась у правильному оцінюванні її стану. Вона тяжко дихала, і поки ми йшли, час від часу на мене хилилась. Але ось ми проминули дерева і вийшли на просіку, звідки побачили човен.

Хоча насправді ми навіть не вийшли на просіку: просто закінчились негусті дерева, серед яких ми просувались, і тепер перед нами відкривалась болотиста нескінченна рівнина. Бліде небо здавалось безмежним, його відображення можна було побачити у клаптях води, розкиданих на рівнині. Ще недавно тут, мабуть, теж був ліс, тому що всюди з ґрунту стирчали мертві примарні стовбури, більшість з яких були зламані всього кілька метрів від землі. А за мертвими стовбурами, метрів за шістдесят, вимальовувався човен, що застряг у болоті під променями кволого сонця.

— Ох, точно такий, як розповідав мій друг, — сказала Рут. — Страшенно красивий.

Навколо панувала тиша, і коли ми почали рухатись у напрямку до човна, під ногами хлюпала волога. Невдовзі я зауважила, що моя нога тоне під пучками трави, і скомандувала:

— Гаразд, далі ми вже не йдемо.