Ветерани, яким, звісно, нічого не було відомо про історію стосунків Томмі й Рут, сприйняли їх за давно утворену пару, і здавалось, що Рут отримує від цього безмежне задоволення. Тому що в перші тижні, коли ми тільки прибули, вона з усіх сил це підкреслювала, обіймаючи Томмі, іноді цілуючись із ним в кутку кімнати, поки навколо ще було повно людей. Такі штуки, можливо, й нормально сприймались у Гейлшемі, але для Котеджів це було вже не по-дорослому. Ветеранські парочки ніколи не пиндючилися на публіці, поводячись цілком розсудливо, як могли б поводитись матір і батько в нормальній родині.

Я випадково зауважила в Котеджах дещо, пов’язане з ветеранськими парочками — Рут, хоч як пильно намагалася їх вивчити, цього не помітила: як багато їхніх манер було скопійовано з телебачення. Це дійшло до мене спочатку, коли я дивилася на Сьюзі й Ґреґа — мабуть, найстарших учнів у Котеджах, які начебто були тут головні. Коли Ґреґ починав виголошувати одну зі своїх промов про Пруста чи щось таке, вона вдавалась до конкретного жесту: всміхалась до решти присутніх, закочувала очі і дуже багатозначно, але й доволі голосно, казала: «Бошше, поможи». Телебачення в Гейлшемі було заборонене, у Котеджах, зрештою, також — хоча ніщо не могло нас зупинити від цілоденного витріщання, але до цього ставились несхвально. Проте в будівлі ферми і в Чорній Стодолі були старі ящики, в які я час від часу поглядала. Ось яким чином я й зрозуміла, що це «Бошше, поможи» походить з американського серіалу — такого, де публіка сміється з усього сказаного чи зробленого. Там була героїня — велика жінка, яка жила по сусідству з головним персонажем, — яка робила те самісіньке, що й Сьюзі, тому, коли її чоловік починав просторікувати, публіка чекала, що вона закотить очі і скаже: «Бошше, поможи», — і всі тоді вибухнуть реготом. Після того, як я це зауважила, я почала помічати й інші моменти, які ветеранські парочки запозичили з телевізійних програм: як вони жестикулювали, сиділи разом на диванах, навіть як вони сперечались і вилітали з кімнат.

Отож зовсім швидко після того, як Рут зрозуміла, що вони з Томмі поводяться дуже неправильно як для Котеджів, вона постановила змінити їхні звички на публіці. З’явився цей особливий жест, якого Рут набралася від ветеранів. У Гейлшемі, коли пара розлучалась, навіть на кілька хвилин, це було приводом для палких обіймів і пестощів. Однак у Котеджах, коли пари прощались одне з одним, вони майже не перемовлялись між собою, вже не кажучи про обійми чи поцілунки. Натомість ви постукували руку свого партнера недалеко від ліктя, зовсім легенько, суглобами пальців — наче збирались привернути чиюсь увагу. Зазвичай дівчина робила так хлопцеві перед тим, як вони розходились. Ця традиція зникла ще до зими, але коли ми прибули, її ще використовували, тож невдовзі Рут почала робити таке Томмі. Не сумнівайтесь, що Томмі спершу уявлення не мав, що відбувається. Він різко повертався до Рут і запитував: «Що?», тож вона люто на нього зиркала, наче вони брали участь у п’єсі і він забув свої слова. Думаю, врешті-решт вона з ним поговорила, тому що десь за тиждень вони вже все робили правильно, більш-менш так само, як ветеранські парочки.

Такого постукування по ліктю я на телебаченні не бачила, але я була впевнена, що ідея ця походить звідти, і так само знала, що Рут цього не усвідомлює. Ось чому того дня, коли я читала на траві «Даніеля Деронду», а Рут мене дратувала, я вирішила, що настав час привернути до цього її увагу.

Вже практично настала осінь і починало ставати доволі холодно. Ветерани проводили більшість часу всередині дому і в більшості повертались до справ, якими були зайняті до настання літа. Але ті з нас, що приїхали з Гейлшема, сиділи назовні, на непідстриженій траві, намагаючись продовжити такий стан якомога довше, оскільки це було єдиним заняттям, до якого ми звикли. Навіть незважаючи на це, того конкретного дня на полі було всього троє чи четверо людей, якщо не брати до уваги мене з книжкою, і оскільки я відійшла від решти досить далеко, щоб усамітнитись, я повністю впевнена: того, що трапилося між мною і Рут, ніхто не підслухав.

Я лежала на шматку старого брезенту, читаючи «Деніела Деронду», як я вже сказала, коли до мене підійшла Рут і сіла поруч. Вона поглянула на обкладинку моєї книжки і кивнула сама до себе. За якусь хвилину, як я і здогадувалась, вона почала описувати мені сюжет «Деніела Деронди». До цієї миті я була в погідному настрої, і мені приємно було бачити Рут, але тепер я почувала роздратування. Вона вже кілька разів таке мені робила, і я знала, що робила також і з іншими. З одного боку, все полягало в цій її манері: нечутливій, але щирій, наче вона сподівалась насправді отримати вдячність у відповідь на своє втручання. Гаразд, навіть тоді я вже приблизно розуміла, що за цим стоїть. У ті перші місяці серед нас побутувало уявлення, що те, як вдало ти приживешся у Котеджах — як добре ти з цим упораєшся — якось пов’язане з тим, як багато книжок ти прочитав. Це звучить дивно, але так воно й було, таке ставлення розвинулось серед нас — тих, хто прибув із Гейлшема. Саме це віяння свідомо зберігалось розмитим — насправді це дуже нагадувало той спосіб, у який ми в Гейлшемі обходилися з сексом. Ти міг усіляко показувати, що прочитав усе можливе, з розумінням киваючи, коли хтось згадував, скажімо, «Війну і мир», і розуміючи, що ніхто надто раціонально не досліджуватиме твоє твердження. Ви ж пам’ятаєте, що оскільки ми постійно перебували в товаристві одне одного, відколи прибули до Котеджів, ніхто з нас не мав можливості прочитати «Війну і мир» так, щоб цього не помітили інші. Але так само, як із сексом у Гейлшемі, існувала невисловлена домовленість про таємничий вимір, у якому ми зникали і читали всі книжки.

Як я казала вже, то була маленька гра, якій кожен із нас потурав. Але навіть якщо так, то тільки Рут віддавалась їй дужче від решти. Вона завжди вдавала, що прочитала геть усе, що починали читати інші; і вона була єдиною серед усіх, хто вважав, що продемонструвати свою дивовижну начитаність можна, переповідаючи людям сюжети романів, які вони якраз читають. Ось чому, коли вона взялася за «Деніела Деронду», я — хоча мені було це не надто приємно — згорнула книжку, сіла і сказала їй із невимушеним виглядом:

— Рут, я хотіла тебе запитати. Чому ти завжди отак стукаєш Томмі по руці, коли прощаєшся з ним? Ну ти зрозуміла.

Ще кілька місяців тому я просто на цьому й зупинилась би — або, можливо, взагалі не порушувала цієї теми. Але того дня я продовжувала тиснути, пояснюючи їй, що цей жест — із телевізійних серіалів.

— Не варто це копіювати, — сказала я їй. — Насправді там, у нормальному житті, люди так не поводяться, якщо ти так собі уявляєш.

Я бачила, що Рут злиться, але не знає, як захищатись. Вона відвернулась і ще раз стенула плечима.

— Ну і що? — сказала вона. — Що тут такого? Багато хто так робить.

— Ти хочеш сказати, що так роблять Кріссі та Родні.

Щойно це промовивши, я усвідомила, що допустила помилку. Що поки я не згадала про цих двох, Рут була загнана в кут, але тепер усе змінилося. Так, ніби пересуваєш шахову фігуру і, щойно знявши з неї руку, усвідомлюєш свою помилку, і тоді тебе охоплює паніка, тому що ти ще не розумієш масштабу тієї катастрофи, якій піддаєш себе. Безсумнівно, я тут же побачила, як заблистіли очі Рут, а коли вона заговорила, то голос її звучав, цілковито інакше.

— То он воно що, ось що засмутило бідолашну крихітку Кеті. Рут не звертає на неї достатньо уваги. В Рут з’явились нові дорослі друзі, тож вона вже так часто не грається з крихітною сестричкою…

— Припини це. Все одно у справжніх сім’ях це працює не так. Тобі нічого про це невідомо.

— Ох, Кеті, великий експерте з реальних сімей. Мені так шкода. Але ж справа саме в цьому, хіба не так? Ти досі тримаєшся за цю ідею. Нас, гейлшемців, багато, ми повинні триматися купи, тісною групкою, не слід заводити нових друзів.

— Такого я не казала. Я кажу лише про Кріссі й Родні. Це так по-ідіотськи виглядає, коли ти копіюєш усе, що вони роблять.