Восьмеро з нас, покинувши того літа Гейлшем, опинились у Котеджах. Інші поїхали до Білого Двору на пагорбах у Велші чи до Тополевої Ферми в Дорсеті. Нам не було відомо, що ці місця вже не надто пов’язані з Гейлшемом. До Котеджів ми прибули, сподіваючись побачити щось схоже на Гейлшем для старших учнів, і, мабуть, приблизно так ми певний час їх і сприймали. Ми не надто замислювались над тим, які будуть наші життя за Котеджами, як і над тим, хто ними керував, або як вони були пов’язані з зовнішнім світом. Ніхто з нас тоді не думав про такі речі.
Котеджі раніше були фермою, яку багато років тому перестали використовувати за її безпосереднім призначенням. Це була стара будівля ферми, навколо якої розташовувались стайні, флігелі, конюшні, перебудовані для нас на житлові приміщення. Були й інші будівлі, в більшості віддалені, що вже фактично розпадались і які ми не могли використовувати, але за які відчували якусь незрозумілу відповідальність — в основному з огляду на Кефферса. Це був понурий дід, який двічі або тричі на тиждень з’являвся у своєму брудному фургоні, щоб все оглянути. Він не надто любив із нами розмовляти і оглядав територію, зітхаючи і з огидою хитаючи головою, що породжувало відчуття, наче ми страшенно погано доглядаємо за цим місцем. Та зрозуміти, чого ще він від нас хоче, було неможливо. Коли ми тільки приїхали, він показав нам список щоденних обов’язків, а учні, які вже там жили — «ветерани», як їх назвала Ханна, — давно вже випрацювали розклад чергувань, якого ми сумлінно дотримувались. Насправді ми могли зробити там не так уже й багато, хіба що повідомити, коли протікали труби, або вичерпати воду після потопів.
На старій фермі — осерді Котеджів — було кілька камінів, у яких ми могли палити дрова, складені в сараях назовні. Інакше доводилось обходитися великими квадратними обігрівачами. Їхньою проблемою було те, що вони працювали на газових балонах, а їх Кефферс не привозив нам достатньо, якщо не було по-справжньому холодно. Ми постійно просили його залишити нам більше балонів, але він тільки похмуро хитав головою, наче ми збирались легковажно їх використовувати або якимось чином спричинити вибух. Тож мені пригадується багато моментів — не літньої пори, звісно, — коли було холодно. Доводилось ходити у двох або й трьох светрах, у холодних і затверділих джинсах. Іноді ми цілими днями не роззували Гумових чобіт, залишаючи в усіх кімнатах болотяні і вологі сліди. Дивлячись на це, Кефферс знову хитав головою, але коли ми запитували, що ж іще ми могли зробити, якщо підлоги в такому стані, він не відповідав.
Моя розповідь звучить справді жахливо, але ніхто з нас анітрохи не заперечував проти незручностей — вони були частиною хвилюючого перебування в Котеджах. Однак якби ми були чесні, то більшість із нас визнали б, що — особливо на початку — скучали за вихователями. Дехто навіть намагався думати про Кефферса як про вихователя, але подібності не було й на краплю. Коли він приїздив у своєму фургоні, ти виходив із ним привітатись, а він дивився на тебе, як на прибацаного. Але саме про це нам і говорили тисячі разів: після Гейлшема вихователів більше не буде, тому доведеться дбати одним про одних. І загалом я можу сказати, що Гейлшем непогано нас до цього підготував.
Більшість учнів, з якими я близько спілкувалась у Гейлшемі, того літа також опинились у Котеджах. Синтія І., проти якої я нічого б не мала — дівчина, яка тоді в класі мистецтва сказала, що я «природна наступниця» Рут — вирушила зі своєю компанією до Дорсета. А Гаррі — той хлопець, з яким я мало не зайнялась сексом, — як я чула, поїхав до Вельса. Але решта нашої групи залишилась разом. І якщо нам і доводилось сумувати за іншими, ми могли себе переконувати, що нам ніщо не заважає їх відвідати. Незважаючи на всі уроки з мапами, які проводила міс Емілі, ми не мали уявлення про відстані і про те, наскільки просто чи складно дістатись до конкретного пункту. Ми розмовляли про те, що нас можуть підвезти ветерани, коли вирушатимуть у свої подорожі, або що коли ми навчимось водити самі, то зможемо бачити інших, коли тільки нам заманеться.
Звичайно, на практиці, особливо протягом перших місяців, ми рідко виходили за межі території Котеджів. Ми навіть не прогулювались навколишньою місцевістю, не ходили в село неподалік. Не думаю, що ми боялись. Ми знали, що ніхто нас не зупинить, якщо ми кудись вирушимо, якщо повернемось у той день і час, який записали до журналу Кефферса. Того літа, коли ми прибули, ми постійно бачили, як ветерани пакують сумки і рюкзаки і вирушають кудись на два чи три дні поспіль, що видавалось нам страхітливим недбальством. Ми вражено спостерігали за ними, думаючи, чи наступного літа робитимемо те саме. Звичайно, так воно і сталось, але на самому початку це здавалось просто неможливим. Вам не слід забувати, що до того часу ми ніколи не покидали меж Гейлшема, тому почували страшенне збентеження. Якби ви сказали мені, що ще протягом цього року я не тільки наживу звичку вирушати в тривалі самотні прогулянки, але що навіть навчусь водити машину, я подумала б, що ви з’їхали з глузду.
Навіть Рут видавалась приголомшеною того сонячного дня, коли міні-бус скинув нас навпроти будівлі ферми, об’їхав невеликий ставок і зник за схилом. Ми бачили вдалині пагорби, що нагадували далекі пагорби, які було видно з Гейлшема, але ці видавались такими химерно викривленими — наче малюєш портрет друга і він виходить майже схожим, але не зовсім, і від обличчя на аркуші стає моторошно. Але тоді принаймні було літо, і все навколо ще не було таким, яким стане за кілька місяців: із замерзлими калюжами і промерзлою намертво нерівною землею. Місце видавалось затишним і красивим, всюди росла непідстрижена трава — щось новеньке для нас. Ми увісьмох стояли купкою і дивились, як Кефферс виходить з ферми і заходить досередини, чекаючи, що він до нас от-от звернеться. Але він цього не зробив, і все, що ми змогли розчути — це роздратоване бурчання про учнів, які вже там жили. Одного разу він пішов до фургона і щось взяв звідти, а тоді зиркнув на нас понуро, повернувся до ферми і зачинив за собою двері.
Невдовзі однак з’явилися ветерани. Вони розважались, спостерігаючи, які ми жалюгідні — вже наступного літа ми займались таким самі, — але нарешті-таки нами зайнялись. Насправді тепер я розумію, що вони чимало зусиль доклали, щоб допомогти нам оселитись. Навіть незважаючи на це, ті перші тижні були дивні, і ми раділи, що маємо одне одного. Ми постійно всюди ходили разом і, здавалось, більшу частину дня проводили, стоячи на подвір’ї ферми і не знаючи, що робити.
Дивно пригадувати тепер, як це було на початку, тому що коли я думаю про ті два роки в Котеджах, той страшний, бентежний початок зовсім не поєднується з рештою нашого перебування там. Якщо хтось сьогодні згадує про Котеджі, я думаю про легке проминання днів, коли ми блукали кімнатами одне одного, про млосне перетікання дня у вечір, а потім — у ніч. Думаю про стос своїх книжок із м’якими обкладинками, про їхні хвилясті сторінки, ніби з морського дна. Згадую, як я читала їх, лежачи на животі на траві теплими пообіддями, а волосся, яке я тоді відрощувала, постійно падало мені на очі. Думаю про те, як прокидалася вранці у своїй кімнаті на горішньому поверсі Чорної Стодоли від голосів учнів на полі, які сперечались про поезію чи філософію; або про довгі зими, про сніданки на кухнях серед пари, нескінченні розмови за столом про Кафку або Пікассо. За сніданком постійно таке відбувалось; ніколи не говорили про те, з ким хто переспав минулої ночі або чому Ларрі і Гелен більше одне з одним не розмовляють.
Але коли я про все це думаю, то відчуваю, що той кадр із першого дня, коли ми стояли перед фермою, збившись докупи, не такий вже невідповідний. Тому що, можливо, певним чином ми так і не відокремились від того стану так рішуче, як самі думали. Тому що десь під сподом ми залишались саме такими: охоплені страхом перед навколишнім світом, і — хоч як би самі себе за це зневажали — неспроможні одне одного відпустити.
