Петько боязко глянув на камінь, який мирно лежав собі на галявинці.

— Гайда звідси, — запропонував Льоха, — цю справу треба обмізкувати.

З цим вони учора і пішли.

Льоха перевернувся на лівий бік і поклав долоню під щоку:

— Треба придумати якийсь захист. А то спробуй не думати про руду лисицю, як кажуть англійці. Думнеш щось здуру, і слід від тебе прохолоне…

Він не помітив, як заснув. Під ранок дощ припинився. Темні серпневі ночі… Темні й зоряні. Якщо небо не вкрите хмарами, то всипане зорями, наче якийсь велетень з розмаху жбурнув повну жменю світляків на чорний оксамит, і вони застигли, утворивши неймовірні візерунки. Зрідка чорну безодню перекреслював миттєвий розчерк падаючої зорі, а потім знову все ставало прозорим, нерухомим та нескінченним. Нарешті на сході з’явилася ледь помітна світла смужка. Наближався світанок.

Саме в цей час прокинувся Петько, наче хтось штовхнув його у бік. Він здригнувся й сів у ліжку.

— Це що вчора Льоха казав? Можна опинитись у дідька на городі? Так це ж класно! Можна змотатися куди завгодно! В Індію, наприклад, чи у Штати… Та що там Штати? На іншу планету! Зачекай… А якщо там повітря немає? От як на Місяці… Прилетиш туди — й одразу копита відкинеш! Ні, Льоха таки має рацію! А що, коли…

Одним рухом він вистрибнув з ліжка, так сподобалася йому нова думка.

Льоха прокинувся на початку восьмої. На дворі світло, сяє сонечко, наче вночі дощу й не було. Закінчувався серпень, останній місяць канікул. До школи залишалося всього кілька днів, тому кожен був на вагу золота. Наступні канікули будуть лише за два місяці, тому спати зараз часу немає! Тим більше, що на нього чекала зустріч із дивовижним каменем. Сьогодні він разом із Петьком хотів оглянути цю каменюку найретельніше. Може, навіть перевернути її, якщо вийде. Адже якось же нею керували! Якимось кнопками, тумблерами, ручками… Щось там має бути! Швиденько поснідавши, він ледь дочекався, коли годинник на кухні показав восьму ранку. Як на Льоху, то це вже саме той час, коли можна телефонувати друзям, не боячися при цьому здатися неввічливим. Слухавку узяла Петькова мама:

— А його немає… Вже десь побіг.

— Як це? — у Льохи похололо у грудях від поганого передчуття. — Так рано?

— Сама дивуюся! О сьомій його вже вдома не було. Я думала, ви десь разом. Коли ви разом, Льошику, мені якось спокійніше.

«Мені також», — подумав Льоха, але про свої побоювання вголос нічого не сказав, лише ввічливо попрощався.

Вибігши з під’їзду, Льоха, не гаючи ані миті, кинувся у бік парку. Думки в його голові безладно стрибали: «Ну ж Петько! Ну барбос! Це ж небезпечно… Ой, як небезпечно! До каменя подався, це точно! А той закинув його кудись… Мати моя рідна! Що зараз буде? Де ж цього бовдура шукати? Ну, стривай! Отримаєш по повній програмі! Тільки б знайшовся! Тільки б знайшовся…»

— Люба, агов! Маняма телефонував?

— Та ні! Я вже хвилююся…

— А діду телефонувала?

— Аж п’ять разів! Не приїхав він… Зник десь по дорозі… М-а-а-анямочко-о-о… — мати розпустила у некрасивій гримасі губи та й заплакала.

— Треба оголошувати у розшук. Нехай підключаються рятувальники! — і батько поліз до кишені по комунікатор.

Зоряні рятувальники отримали повідомлення про зникнення Манями Корпурами о 21:35 за середньогалактичним часом. По тривозі було піднято два найкращих спеціальних агенти: Флоквел Обламо та Мозя Тсе.

— Ну, хлопчисько! — вигукнув Мозя. — Завжди вони пхають свого носа куди не треба, а нас потім духопелять по повній! Шукай його зараз по всій трасі! Це ж півтори тисячі буїв! Нічого собі, шматочок роботи!

— Ти, Мозю, спочатку хоча б трошки помізкував своєю довбешкою, а потім уже вмикав ноги, — посміхаючися, сказав Флоквел. — Гайда до центру керування. Може, у них є якась інформація? Можливо, на трасі якісь негаразди? Це ж може бути зачіпкою…

І обидва спеціальних агенти чи, як їх прозивали, специ, вирушили на супутник Голуша Фря. Голушкоїди полюбляли проводити відпустки на Фря. Невеличкий супутник кружляв довкола Голуша, роблячи один оберт на добу. На Фря голушкоїди побудували всілякі розважальні заклади. Багато ресторанів та барів, стадіонів та басейнів, готелів та мотелів, пансіонатів та котеджів очікували тут на гостей. «Усе для відпочивальників!» — такий лозунг мав уряд Фря. Індустрія відпочинку годувала весь супутник. Жодних виробничих підприємств там не будували — боялися забруднити атмосферу промисловими викидами. Натомість розташували кілька великих урядових закладів, чиновники яких залюбки працювали та мешкали у курортних умовах Фря. У тому числі на Фря розташували й Управління переміщень у підпросторі — просто кажучи, управління зоряною електричкою.

У холі управління друзів зустрів досить похмурого вигляду охоронець. Шлях у будівлю перегороджував контрольний промінь. Потрапляти під його дію було дуже небажано — било електричним струмом.

— Що? — коротко запитав охоронець.

— Специ, у диспетчерську, — так само коротко відповіли агенти, показавши свої посвідчення.

Охоронець вставив до контролера картку Мозі. Одразу з’явилася Мозина голограма. Уважно порівнявши її з оригіналом, охоронець зробив те саме з Флоквелом і схвально кивнув:

— Проходьте…

Диспетчерська зустріла друзів неголосним, але густим шумом. Працювала чи не сотня комп’ютерів і з десяток кондиціонерів. Чергова зміна зібралася за великим столом та обідала. Хтось щось розповідав, усі в захваті слухали й вибухнули реготом саме у ту мить, коли специ зайшли до приміщення. Мозя набурмосився, Флоквел поклав йому руку на плече:

— Спокійно, Мозю, інакше все зіпсуєш, — посміхнувся й вітально помахав рукою: — Привіт, голушкоїди! З чого регочемо?

Сміх наче відрубало. Ніби по команді всі повернулися до дверей. Один з них, мабуть, старший зміни, незадоволено запитав:

— Хто такі?

— Спеціальні агенти загальнопланетного пошукового бюро, — ляпнув Мозя і справді ледь не зіпсував усю справу. Кожна загальнопланетна служба мала драконівські повноваження, а тут у наявності жахливі порушення: обідали всі разом, за комп’ютерами ніхто не слідкував, а якщо копнути глибше, то, можливо, у старенькому столі вже стояла порожня пляшка (а може, й не одна) з-під пінного бадьоруха — лише за це можна було вилетіти з роботи, наче корок з тієї ж пляшки.

Веселий настрій миттєво випарувався, а диспетчерів наче протягом з-за стола видуло. Старший, знервований, аж трохи затинався, підійшов до спеців:

— Ваші посвідчення, будьте ласкаві.

Перевірив документи, не знайшов до чого прискіпатися, підвів спеців до столу, на якому за цей короткий час дивовижним чином було наведено лад.

— Слухаю вас, шановні…

— Скажіть, будь ласка, а чи не було якихось проблем у русі зоряної електрички променем А-зет від першого буя до тисяча чотириста двадцять восьмого?

— Та що вони можуть тут знати? — не витримавши, презирливо кинув Мозя. — Їм би лише жерти та іржати!

— Мозю! — знову поклав Флоквел товаришеві руку на плече. — Мій напарник хвилюється. Бачите… Під час руху цим променем зник Маняма Корпурама, дванадцяти років. Він виїхав до бабусі на Менпель ще зранку, але й досі не прибув до місця призначення. Батьки подали заявку на пошук.

— А-зет? Зараз перевіримо.

— А хіба до вас не одразу надходить сигнал тривоги, якщо щось не так?

— У нас понад триста променів, — гоноровито сказав начальник зміни, — спробуй дати лад усьому цьому господарству. У нас усе на бекапі записується, а перевіряється, коли потрібно. Як оце зараз.

Він витяг з кишені маленький комп’ютер і потицяв у кнопки товстими, з помаранчевим волоссям, пальцями:

— Ось… Це комп’ютер двадцять восьмий, директорія «Ю». Прошу за мною…

— Нехлюї… — знов пробурмотів Мозя, за що тут же отримав нового стусана від Флоквела.

— Саткесе, а ну глянь, чи не було чогось по променю А-зет від першого буя до тисяча чотириста двадцять восьмого?