Упхалися до вагону, двері фурчали й скреготали, але зачинилися лише з третьої спроби. Маняму міцно притисло до Льохи. Так вони і їхали майже до самого Хрещатика: Льоха, якого притисло до стінки, і Маняма, якого притисло до Льохи. Випали з вагону разом із натовпом і довго піднімалися на ескалаторі, який повз повільно, наче равлик по бездоріжжю. Маняма з цікавістю розглядав барвисту рекламу, розвішану обабіч. Реклама пропонувала купувати зубну пасту, обігрівачі (і це влітку!), комп'ютери, швейні машини та ще багато всіляких товарів, призначення яких Маняма не знав. «Усе ж таки земляни — дивовижний народ! — ще раз подумав Маняма. — Нащо малювати те, чим ніхто не милується?»

Після сутінків метро на вулиці в очі вдарило сонячне світло. Як завжди, на Хрещатику було велелюдно. Торгували всіляким непотребом, сюди-туди сновигали люди, біля входу в метро поважно прогулювався міліціонер, суворо наглядаючи за перехожими: а чи не порушив хтось установлених правил? Але ніхто нічого не порушував, і міліціонеру, вочевидь, було нудно.

— А це хто? — запитав Маняма, кивнувши.

— А, це? Міліціонер. Наглядає за порядком.

— Дивись, дивись! Он Серга пішов! — сказав Маняма.

Льоха навіть голови не повернув.

— Та ну його! Ох, і тип… — зітхнув Льоха.

— Є така категорія людей? — запитав Маняма, і Льоха одразу згадав, як інопланетянин роз’яснював йому значення слова «тип».

— На жаль, є. Нікому не дають жити спокійно, думають лише про себе!

Хрещатик Манямі не сподобався: гамірно, багатолюдно, брудно… Він запропонував поїхати додому. Ще з вікна трамвая Льоха побачив, що напроти його будинку стоять пожежні машини.

— Пожежа! Манямо, дивись, пожежа!

Вони вискочили з вагону й побігли до місця, де відбувалася така непересічна для місцевих мешканців подія. Дві пожежні машини стояли поряд із догоряючим павільйоном. Пожежники поливали водою з брандспойтів повільно тліючі залишки будівлі, здіймався легкий сизий дим. У павільйоні чорніли рештки згорілих ігрових автоматів. Навколо бігав здоровезний хлопець у джинсах, хапався за голову та горлав:

— Які збитки! Боже мій, які збитки! Двадцять автоматів! Усе коту під хвіст…

— Що за автомати? І нащо їх совати мені під хвіст? — здивувався Маняма.

— Ігрові… У них кидаєш гроші, а там — пощастить чи ні… Зрідка можеш виграти, скоріш за все, програєш. У нас деякі пацани на грі зовсім з глузду з’їхали. Кажуть, і хвороба така з’явилася — ігроманія. Від неї навіть у лікарнях лікують. Наживаються на чужому горі! Правильно йому автомати спалили! Тільки він, гад, інші купить! А під хвіст — це просто так говорять, не звертай уваги.

— Якщо хвороба, то нащо дозволяють ці автомати ставити? — справедливо запитав Маняма, тицьнувши пальцем у бік павільйону.

— Сам би хотів знати. Нечесний це бізнес, слово честі, нечесний.

Постояли. Приїхала міліція. З машини виліз капітан і став роздивлятися попелище, але хлопцям це вже набридло, і вони рушили додому.

Відчувши свіже повітря, жеребець весело заіржав. Петько посміхнувся: «Обов'язково вивчуся їздити верхи! І буде він мені, наче брат рідний!»

Кінь був для Петька зависокий, і хлопець уже метикував, як доведеться вилазити на свого майбутнього друга. Принесли потерте сідло з прив'язаними стременами та вуздечку, прикрашену квадратними бляшками, що тьмяно виблискували у темряві стайні. Агню осідлали та загнуздали.

— Не поспішай, парубче, — раптом сказав Ратибор, — треба ще тебе самого вдягнути по-людськи. А то ти у своєму одязі заморському хутко ноги отщетиш.[50]

Петько кинув погляд на свої шорти. Одяг і справді не відповідав моменту.

— Агов, Вадько! Аще у тебе порти та сорочка людські є, дай парубку.

Вадим кивнув та пішов до стайні. За хвилину він виніс звідти зіжмакану, грубого полотна, сорочку, не дуже чисту, але без дірок, та довгі, з такого ж полотна, штани.

— А каліги[51] в тебе баскі.[52] Легенькі, але для походів не ключимі.[53] Отщетяться швидко. Ну, та добре.

Петько почав натягувати на себе завелику чужу одіж. Штани підв'язали мотузкою аж під пахвами, а на сорочці він одразу закатав рукави.

— Так… Добре… — оцінюючи, глянув на нього Ратибор. — I на людь наче став схожим. Лізь на комоня.

— Як комоня? Щось я не зрозумів. Так фаря, чи комонь?

— Ех, парубок… Фаря — це фаря, а для січі[54] — комонь. Урозумів? Лізь давай!

Петько заскакав на одній нозі, намагаючися дотягнутися до стремена, але нічого в нього не вийшло, він не міг так високо задерти ногу. Раптом потужні руки підхопили його за пояс і закинули у сідло. Петько захитався, але рівновагу втримав і не гепнувся, як минулого разу.

— Ноги! Ноги у стремена вдінь! — гаркнув Ратибор, а Вадим образливо зареготав. — Нишкни, дурню! — цитьнув на нього вояк. — Аще не зриш, що парубок комонно не відає?[55]

Петько таки спіймав ногами стремена й одразу відчув себе трохи впевненіше. Він оглянув подвір’я із двометрової висоти — і стало трохи лячно. Ратибор узяв коня за вуздечку, Петько і собі схопився за повід. Ратибор підбадьорливо посміхнувся та повільно повів Агню. Спираючися на стремена, які довелося дещо вкоротити, Петько дедалі впевненіше сидів у сідлі. Ратибор схвально кивав головою та посміхався у бороду.

— Добре, Петре, добре. Отроку не вміти їздити комонно — зазорно![56]

За кілька хвилин гридень відступив убік, і Петько залишився із конем сам на сам.

Петько натягнув повід — і слухняний Агня зупинився. Труснув поводом і вдарив п’ятами по кінських боках — і Агня слухняно пішов уперед, рівномірно хитаючи головою. Петько відчув себе настільки впевнено, що вдарив коня п'ятами ще раз, і Агня додав ходу, перейшовши на легкий клус. Сідло боляче било по заду, але Петько і тут пристосувався, ледь підводячися на стременах у такт руху жеребця. Ратибор схвально посміхався на все своє широке обличчя:

— Добрим гриднем будеш!

Петько їздив на Агневі майже годину. Втомлений, але безмежно щасливий, хлопець ледве зліз із коня, та від надмірних почуттів поцілував його у теплий вологий ніс. У відповідь кінь мигнув великим бузковим оком і труснув головою.

— Дякую тобі, Агню. Чекай, я незабаром повернуся, — і погладив жорстку гриву.

Перевдягнувшися та повернувши одяг конюхові, Петько слухняно пішов за Ратибором. У княжому теремі гридень знайшов ключницю, і хлопця знов перевдягнули. Одяг був майже таким, як і в конюха, тільки новий і по розміру. На ноги дали короткі чоботи з грубої шкіри. Петько порівняв їх зі своїми кросівками та невдоволено скривився: чоботи були важкі, жорсткі й незручні, натомість дуже міцні. Потім Ратибор повів Петька до комори, де зберігалася зброя. Вони вибрали легку коротку шаблю, лук, сагайдак зі стрілами та спис. Петько брав зброю до рук із благоговінням. Таку він бачив лише у музеї, куди ходили всім класом. А зараз у нього була своя шабля! І лук! І спис… Його аж затрусило, таке бажання охопило його спробувати все й одразу! Він уже хотів махнути шаблею, але Ратибор схопив його за руку:

— Гей, парубче! Паки[57] пораниш кого! Воньми,[58] зброя — це не забавка, у тісняві можна й когось зачепити. Ходімо на подвір'я.

Ратибор відвів Петька за стайню, де було відведено місце для вправ зі зброєю. Поряд зі стіною жовтіли зроблені із соломи опудала, схожі на людські фігури. Привертали увагу кола, викладені світлими камінцями, всі метрів за п'ять одне від одного.

— А це нащо? — запитав Петько наставника.