Перелякана Осссі стояла у кутку, притулившися спиною до стіни. Зсссі не встиг змінити пози, але очі його були широко розплющені, і в них можна було прочитати величезне задоволення. Бодай хтось дав відсіч цим негідникам, які витягли з його кишені силу-силенну грошей.

— Хвацько ви їх… Я, наприклад, отримав величезну насолоду. А за те, що я отримав, я звик платити, — шинкар витяг із кишені мушлю, яку кілька хвилин тому отримав від Флоквела, і кинув йому її на долоню, — до того ж ви нічого і не з’їли.

— Тримай. Це тобі за те, що пережила, — Флоквел сунув мушлю дівчині у долоньку, погладив по плечі та зник за поламаними дверима.

— Йдемо звідси, — сказав Тссст, — з двома ви впоралися, а їх зараз припливе зо два десятки. Тоді біди не минути. А Цсц… Вона все набрехала. Побачила, скільки у вас грошей, і набрехала.

Трійця щодуху попливла навтьоки. Вони кривуляли поміж стебел жабуру, що тягнулися високо вгору, і далі й далі відпливали від корчми. Раптом далеко позаду вони Почули незрозумілі звуки, наче хтось цокотів двома камінчиками.

— Це промедаї! — тривожно сказав Тссст. — Вони здійняли тривогу. А спритно ви їх! Вони навіть свиснути не встигли.

Флоквел лише посміхнувся і знизав плечима. Не буде ж він розповідати водоживу з планети Сцо про те, що пройшов спеціальний курс міжгалактичної універсальної боротьби хус. Курс був важкий, зате і результати наявні. З трьома чи чотирма промедаями він точно впорається, але якщо їх буде більше… Ну, Мозя ще допоможе, він також не слабкий хлопець. Стріляє душе влучно, але стріляти дозволено лише у найгіршому випадку, коли є пряма загроза життю. А при виконанні завдання на планетах, де існує розумна чи умовно-розумна цивілізація, застосування зброї обмежено ще більше.

— Мозю, здається мені, що ми робимо щось не те.

— Чому?

— По-перше, на піску все ж таки не було жодних слідів. Коли б хлопчик потрапив на острів, він би обов’язково де-небудь та якісь сліди залишив. Адже на піску слідів не сховаєш, крім того, він їх і ховати не збирався, швидше, навпаки. Маняма не міг не знати, що його будуть шукати, тому мав наслідити. Усе це свідчить, що тут його не було. Втім, з іншого боку, у Манями був комунікатор, і він міг синтезувати будь-яку кількість грошей. Він не знав місцевих умов, тому міг дуже просто потрапити у поле зору тих же самих промедаїв. А тому нам треба не тікати від цих хижаків, а навпаки, поговорити з ними. Може, хтось знає бодай що-небудь про хлопчика?

— Самим іти до промедаїв? — жахнувся Тссст. — Та ви несповна розуму! Вони відберуть у вас гроші і вашу хитру штуку! Цього не можна робити в жодному разі!

— Друже Тссст, хоча наше знайомство відбулося при дуже неприємних обставинах, згодом ти нам здорово допоміг. Тримай, будь ласка, — Мозя витяг із кишені пригоршню мушель, — це тобі та твоїй родині.

— Це все мені? — здивувався водожив. — Це дуже велика сума!

— Тим краще. Тримай, не бійся. А ми пошукаємо щастя у промедаїв.

Тссст похитав головою. Мушлі він узяв, але дуже обережно, з острахом.

— Від великої грошви, коли вона раптово звалюється на голову, добра не очікуй… Однак родина… Треба якось жити! Але добровільно? До цих покидьків? Це ж треба…

Він сунув мушлі до кишені та повільно поплив геть, постійно озираючись і хитаючи головою. Спецагенти дочекалися, коли він зник за густим лататтям, і, не гаючи часу, перетворилися на промедаїв.

— Ну, як я тобі? — посміхнувся Мозя, розкривши величезну зубасту пащеку.

— Непогано… Викликає повагу!

— Тоді попливли!

Вони рушили у світлій прозорій глибині назад, у бік корчми, звідки все ще долинали звуки, що так нагадували цокання камінчиків.

Блостер уже знав, що йому робити і чим можуть допомогти масябосяни.

— Давайте зробимо все для того, щоб дракон не вийшов із печери, а вже потім будемо думати, як примусити його заснути. Треба щось м'яке та звуконепроникне. Які матеріали можуть бути на майданчику?

— Давайте запитаємо у сторожа, — запропонувала Фелела.

— Гарна думка, — підхопив Реза, — хто краще знає, що де лежить на майданчику?

Швидко позалізали до лапобіга. Сторож, побачивши машину, закляк на місці.

— Агов, шановний! — закричав Агол. — Не лякайтеся, ми не заподіємо вам лиха. Скажіть, будь ласка, чи є на майданчику будь-які будівельні матеріали?

— Матеріали? здивовано перепитав сторож. — Ну… Камінь є… Кам'яний клей, сухий, правда. Дощок трохи… Ось ще… Вчора привезли утеплювач для печери, та так і кинули. Як дізналися, що Мадингма прокинувся, так дременули…

— Утеплювач? — нашорошив вуха Блостер. — Гайда, глянемо. Де він? Далеко?

— Та там, на вантажному лапобігові, — сторож кивнув у бік будівлі, де були розташовані служби Головного Хранителя дракона.

По дорозі до будівлі обійшли акуратно оформлені клумби з висадженими червоними й синіми квітами та деревами, підстриженими у формі куль, завернули за ріг і побачили великий вантажний лапобіг на восьми коротких потужних лапах. Дверцята кабіни було прочинено. Машина мала ображений вигляд: усі втекли, а її покинули! Реза легко підтягнувся й заліз у кузов.

— Кинь зразок, — попрохав Блостер.

У цей час із боку печери долинув гул, щось оглушливо затріщало. Земля під ногами здригнулась. Усі перезирнулися.

— Маємо поквапитися, — похмуро сказав Агол, — Мадингма часу не гає…

Блостер крутив у руках брикет утеплювача. Це був легкий та міцний матеріал сірого кольору.

— Здається, саме те, що треба, — пробурмотів Корпурама. — Хто може керувати цією штукою?

— Лапобігом? Нема проблем, — вигукнув Табул, — свого часу я на них наїздився.

— Ви всі на лапобіг Агола, а я з Табулом, — розпорядився Блостер і, крекчучи, поліз по драбині до високої кабіни.

Табул завів двигун, і машина плавно рушила вперед, оминаючи клумби та дерева.

— Навіщо ж красу руйнувати? — наче виправдовуючися, сказав він Блостеру, вправно рухаючи важелями. «Хоча й умовно, а все ж таки розумні», — подумав той.

Машина під’їхала до печери. Табул загальмував.

— Я далі не можу. Знову звалюся.

— Табуле, я ж не вмію керувати лапобігом. А якщо я в’їду у перегородку та знесу її? Давай спробуємо? Може, минеться? Нема куди подітися, адже часу на навчання немає. Давай, Табуле, давай, друже!

Табул із сумнівом похитав головою, але поклав руки на важелі. Лапобіг, на якому їхали інші учасники ризикованої експедиції, зупинився біля входу до печери, трохи збоку, прикриваючися горою. Приречено заплющивши очі, Табул рушив уперед. У перегородці, що темніла біля самого виходу, також були великі ворота, зачинені на засув. Лапобіг обережно наблизився до них упритул. Обличчя Табула вкрилося великими краплинами поту. Блостер мигцем кинув на нього погляд і подумав: «Так, мабуть, очікування болю страшніше за сам біль».

— Все! — видихнув Табул.

— Зачекай, ще не все. Мені потрібно на той бік перегородки, — заперечив Блостер. — Захисну стінку треба робити там, а не тут. Я спробую відчинити ворота, а ти, не гаючи ні секунди, давай уперед. Треба заїхати та розвернути лапобіг уздовж перегородки. Кузов у цій штуці піднімається?

Табул кинув погляд на важелі:

— На всі боки.

— Дуже добре. Як тільки станеш уздовж перегородки, висипай брикети на перегородку, зрозумів? Ми маємо її прикрити. Щойно кузов почне підніматися, і ти будеш впевнений, що все піде як слід, біжи звідси!

Останні слова Блостер проказав, спускаючися з кабіни. Засув на воротах був величезним, але пішов легко — мабуть, був добре змащений. Блостер натиснув на ворота, проте вони не зрушилися. Він уперся ногами у кам'яну підлогу і натиснув з усіх сил. Повільно, але ворота все ж таки піддалися. Тоді Блостер зробив крок убік та наліг на ліву стулку. Позаду спалахнули фари. Блостер озирнувся. Лапобіг стояв упритул до воріт, і прибулець одразу зрозумів, що придумав Табул. «Молодець», — майнуло в голові Блостера, і колишній командир чоти відскочив убік.