«За водою зозуля кує…» За водою зозуля кує, сонцем бризка клечальна неділя, а дитина ті бризки – в запілля… Сонце добре, не скаже: – Моє! Берегами дзвенить луна (на тім боці співають дівчата): – Пісне, пісне, чого, сумна, заквилила в смарагдах свята? Нахилилась до вуха мого, як дівча, кучерява завода: – Ой дитино, ще буде нагода — підростеш, так узнаєш чого. 1921 Дощ Ой, з-за греблі чорна стіна! І шумить, шумить завода… Налетів, немов сарана — не втечеш з города. Розігнулись полільниць спини: – Під калину тікать мерщій? Не сховає й кущ калини: як з відра линув грімій1. 1921 «Розлив свій гнів і стих…» Розлив свій гнів і стих. Струмки рокотять яром, і райдуга стожаром дзвенить у стих. А він вже на луці! Не слухається татка: заголить ноженятка і в мандрівці! Кругом скалки, огні… Нахилиться дитина — горить в руках зорина, — чи то ж у сні? Ах, сон той – віщий дзвін: курить, мете сніжниця, а він у пісні сниться — мов наздогін. 1920 На побережжі Жайворонить високий крилас, а кругом – верболозові нетрі. Метелик непрудкокрилий плутається в повітрі. Любо йти на озера й луки: в цю благодатну мить благословляють незримі руки тих, в кого серце болить. Ніхто не нагонить іззаду, і спереду не видно нікого. Лози. Піски. Левади. Я загубив дорогу. 1924 Кримські цикади (З Махара1) Із виноградних лоз, що понад шляхом в’ються, у сяйві ранку я почув отут уперше, немов сопілки звук тремтячо-металевий, цикади пісню. Здавалося, вона декламувать хотіла чиїсь гекзаметри, такі дзвінкі й прозорі: з запалом, без цезур почне… і на четвертім замовкне нагло. Колись… давно… оцим напівантичним краєм у сяйві ранку йшов ще юний грецький віршник. На море дивлячись, він скандував напам’ять свого Гомера. Уривок той малий, гекзаметра півчверта, перейняла в лозі тямка її прамати, а нині ви його повторюєте дзвінко, мої цикади! «На прю стає холодний ранок…» На прю стає холодний ранок: ще схід дрімає в сизій млі, а голубий, як льон, серпанок затлівсь над скибами ріллі. Іду. За річкою співають десь півні – скрізь такий простір і чуть, як верховіттям має широколистий осокір. Підбилась високо зірниця і гасне, міниться ген-ген — і раптом: огняна зіниця новітній озирає день. 1920 «Бреду обніжками й житами…» Бреду обніжками й житами. Кругом волошки, дикий мак. а гони вбік – біжить ланами, переливається байрак. Не диха вітер. Сонце – в плечі. По межах, де збуяв пирій, стрибають коники й щебече десь жайворонок угорі. І в сяйві все палає й мліє, а в далині, де небосхил з землею злився, бовваніють горби смарагдових могил. 1920 «Мені сниться: я знов в Поділах…» Мені сниться: я знов в Поділах, на гарячій землі лежу. Голубіє юга сизокрила, і дзвенить над ухом жук. А кругом молоко гречки, наче море яке запашне… Сонце спустило вервечки і колисає мене. Я з землею зрісся – не вирну, тільки чую під спів бджоли, як ремиґають сумирно десь на стерні воли. 1926 «Ласкавий серпень. П’яне сонце…» Ласкавий серпень. П’яне сонце диктує ще яркі слова. Не першина мені огонь цей, а так хмеліє голова, і хтось у серці радість множить легку, як срібне волоконце. Ще зацвітуть удруге рожі: для всього буде вороття. Серпневий день такий погожий, мов перший день життя. 1926 Завірюха Летить над містом завірюха, неначе відьма зла, а місто тільки щулить вуха: ух, як хурчить мітла! Загруз трамвай. На вікнах більма, і сліпнуть ліхтарі… На чорта нам такого фільма? доволі жартів, гри! Та ні ж! Чорти зняли гармидер і крутять, валять з ніг, а хтось із міліонів відер шпурля на землю сніг. Чого ж ми стали? – їдьмо, їдьмо!.. Куди там їхать? – Стій! Регоче сивокоса відьма, шаліє сніговій. |
