Вже рідше цокотять мотори й коні,

вщухає гомін, шум міський – і я

поволі засипаю на балконі.

Але насупроти, мов манія,

мигає мур увесь у світлих плямах,

і тінь на ньому в’ється, як змія.

Він безперестану в очу. Це замах

на мій чутливий і тривожний сон.

Я – ніби в’язень в електричних рамах.

Строкатий мур тремтить, як махаон¹…

Важкі, солодкі пахощі ясмину²

до мене лащаться з усіх сторон.

Вони струмують тихо, без упину,

і я, гойдаючись на них, мов труп

набальзамований, у безвість рину.

Глухі удари чути – гуп і гуп —

неначе слухаєш десь під водою

далекий стугон велетенських ступ.

Усім єством я прагну супокою —

не думаю, не мрію, не дишу —

хоч день минулий дражнить боротьбою.

Та надаремно я втекти спішу

від болю, від образ, від гніву й злоби —

вони мене вигонять на сошу³.

Іду… так холодно… Хрустять суглоби

в ногах, – не попадає зуб на зуб —

зловіщі передвісники хвороби.

Довжезний темний шлях. Змокрілий чуб

показує, що він пішов угору.

Так, так – він в’ється круг горба, мов

шруб⁴.

Ніде ані душі. Лиш шепіт бору

порушує північний супокій.

Знесилившись, я падаю від змору.

Але крізь сіть напівзакритих вій

вбачаю, як до мене щось потворне,

страшне повзе у темряві нічній.

Я чую, як воно під себе горне

і хмиз, і труск, і всякий вітролом

і лізе впрост, як щось непереборне.

Мене обняв смертельних жах. Кругом

усе принишкло – ліс, чагар і трави, —

схилившись перед чорним повзуном.

Так звагом наближаються удави…

Я скам’янів від дива і страху,

як скам’яніли сосон щільні лави.

Дивлюся в ніч, похмуру і глуху, —

і бачу тільки балухи блискучі

та волохату ворушку доху.

Під нею м’язи рухаються гнучі,

що посувають цей крицевий блиск

униз, до самого підніжжя кручі.

Тут я лежу. Вже близько василіск,

почварна гадина, бридка й погана.

Ось-ось розітнеться гадючий писк.

Але це чари чи якась омана,

що непорушно я лежу отут,

хоча до мене смерть іде неждана?

І раптом лапи, мов тугий хомут,

душивши, обхопили мою шию —

на мене наваливсь потужний лут.

Прокинувшись від болю, я аж вию,

здригаюся під черевом слизьким,

пручаюсь, нігтями дорогу рию.

Над нами пил густий встає, мов дим.

Я не даюсь, напружую всі сили,

змагаючись із дивоглядом цим.

От-от полопаються в мене жили

і мозок вискочить із голови,

поки я скину тяж цієї брили.

Та в звіра кров дзюрчить із-під брови,

стікаючи мені на скроню й чоло,

і очі лупають, як у сови.

Сопіння, стогін, виляски навколо.

Вже потвар сморід з рота вирига

і набік хилить товстом’ясе воло.

Я бачу, що моя прийшла черга,

і пальцями впинаюся в горлянку —

хребет зігнувсь у звіра, мов дуга, —

я дужче роздираю чорну ранку.

Вже кров аж цебенить йому з ушей,

а я душу, щоб знищить до останку…

Нарешті збляк крицевий блиск очей,

з грудей звалилася важка потвора,

на пальцях в мене юшка, наче глей.

Я звів очима. Галява простора.

За лісом, наче скибка кавуна,

ущербний місяць. Мла напівпрозора.

Ступити хочу… Раптом глибина

мене хвата. Я падаю, зомлілий,

на труп скривавленого душмана.

І з трупом я лечу кудись, безсилий.

Навколо безпросвітна тьма лежить,

і душить сморід, задхлий і прогнилий.

Перехопило дух. Жахлива мить!

Я мчуся у безодню, у геєну,

де небуття, де темний хаос спить.

Я бачу вічну темряву страшенну,

і серед тиші чорної небес

пишучу руку великоогненну

і троє слів: мене, текел, фарес⁵.[10]

Переквітує квітень,

Перешумить весна,

І буде тихе літо,

Глибінь ясна.

В глибінь загляне осінь,

Пожуриться сама,

І під гудіння сосон,

Впаде зима.

Та дням нема спокою:

На весну скресне сніг, —

Дивись – стежки знайомі,

Сліди од ніг.

І знов цвітуть черешні,

І зеленіє луг…

Сьогоднішнє, вчорашнє —

Незмінний круг.

І я в цім крузі з вами —

Душа ще молода:

Спадаю й підіймаюсь,

Як дніпрова вода.