1926 В село Блискучий сніг, колючий вітер, гудуть натягнуті дроти. Шляхів нема, немов хто витер, і важко проти вітру йти. Навколо снігова пустеля, холодна осяйна краса, а зверху віковічна стеля — чужі й порожні небеса. А де ж ті стріхи кострубаті? — Скрізь кучергани намело, і ні однісінької хати — неначе згинуло село. За революцію вмирало, терпіло війни, голод, мор, і от для нас – рятунок рало, для нього – страта і розор. За кучерганом за високим он Ленін із ясним чолом: – Ось тут, ось тут воно, під боком курою замело кругом…1 І знову грузько я ступаю, а в очі пилом сніговій… О серце, серце, бийсь до краю, поки хоч крапля є надій! Замети розтопи сльозами, огнем палючим розпали, або вже розірвись з нестями, розвійсь, як пригорща золи! Блискучий сніг, колючий вітер, думки – натягнуті дроти. Шляхів нема, немов хто витер, — а треба йти! 1925 Вірші різних років Молода весна Одцвітають півонії! Кров’ю забагрилась навколо земля, — то владичиця смерть над любов’ю, над красою тріумф свій справля. Переможная, спис твій і в мене у скривавлених грудях стремить, але серце цвістиме огненне, як остання весна зашумить! 1920 «Хмеліють хмари, хвилюють в трансі…» Хмеліють хмари, хвилюють в трансі. Повстань, титане молодий! Хай запалають протуберанці: на бій, на бій! На сході гомін, спів буревію, піднось скрижаль золоторун… Я огневію, полуменію: я твій вістун! Рубінять рани. Весніє. Вранці. Мечі на трупах ворогів: палають гнівно протуберанці — світанний бій! 1921 «Ревно забилось в тривозі…» Ревно забилось в тривозі: – Хто ж ти – мій ворог чи друг? Я – на останній дорозі, серед проклятих яруг. Нидію в замкненім колі. Морок густий навкруги — вже не побачу ніколи сонця твого корогви. Сон не присниться пророчий — в серце хтось цвяха забив. В темряву вічної ночі — зір мій сліпий. 1923 «Справдились навісні вирóки…» Справдились навісні вирóки (ні раб, ні цар їх не уник) — зв’ялив весняр блакитноокий світанного життя бильник. Не скаже батько: «Милий сину», і не пригорне син його, як я маленьку домовину до серця пригорнув свого. Роз’ятрив нам весняр унози, улучив лучник боляче, — та не впадуть на вічко сльози з невиплаканих очей! 1923 «Білі вишні, ще й білі морелі…» Білі вишні, ще й білі морелі: – Здрастуй, золота Харито1! — Розплітає хмарам джерегелі пустотливий вітер. Як бджола в саду вишневім, знову п’єш ти й знову раниш, а на ранок, як пісок у жмені, розтечешся і підманиш. Тільки синь дніпрова не підманить, ще сильніша, як Харити очі… Гонить вітер хмарні каравани: буде дощик проти ночі. 1926 З циклу «Сліпі» Ми сонця-радості не бачимо: ми – сліпі. Ми навіть горя не оплачемо в німій журбі. Кривавий деспот випив очі нам огнем війни — і от навіки потолочено життя лани. О світе ясний, світе радісний, ти згас навік, А біль шалений, біль ненависний, живе – не зник! 1926 Поетові Люблю твою пісню нóву, її могутній язик, радію кожному слову, що входить у твій словник. В голубих садах мистецтва розцвітає вона, як мак: в ній горить не миру, не жрецтва, а буяння і гніву знак. І обняти в ній кожного радий, будь то турок, вірмен чи лях, ти Вкраїні, майбутній Гелладі, простилаєш всесвітній шлях. 1926 Маленькій Оксані1 Коли на груди ляже камінь і дихать не дає мені, коли, не приспаний роками, розбудить жаль думки страшні; Коли отрутою гіркою налита вщерть душа моя і плакать нишком, самотою уже не в силі я, — тоді голівку злотокосу я до грудей своїх тулю, дитячий лепет п’ю, як росу, і оживаю, і люблю. І знову віра воскресає у серці стомленім моїм, а сльози… їх уже немає, і жаль розвіявся, як дим. |
