1922 «Ще губи кам’яні…» Ще губи кам’яні дахів високих пожадливо бузу татарську ссуть1, ще безматень2 у вульні3 велетенськім не зворухнувся: грузно спить,— а вже набряклими повіками за містом моргає хтось і пальцями нервово по ринві стукотить. Бульвари. Сніг таранкуватий — як стародавній мармур, а коло прикорнів чорніє: провалились рани… І сльози (не мої – дубів померклих) моє обличчя й руки кроплять. Чого ви плачете, незрячі? Нехай брудною дергою4 вкривається дорога, нехай замість блакиті висне повсть,— та вірте: скоро, скоро до нас веселик прилетить, і ще послухаєм музик, коли і в хаті найбіднішій, і в найубогішім кварталі, і в кожнім місці, в кожнім серці заквітнуть сонячні троянди. Ґринджолами мовчазно кожух проїхав. 1923 «Я полюбив тебе на п’яту…» Я полюбив тебе на п’яту, голодну весну: всю – до дна. Благословив і путь прокляту, залиту пурпуром вина. Орлицею на бій летіла ти, добросерда, а не зла. Я бачив кров на юних крилах і рану посеред чола… І знов горбатіла Голгота1 там, де всміхалися лани, вилазив ворог на ворота, кричав: розпни її, розпни! І гіркоту цієї муки пили ми з повного відра і, мовчки поєднавши руки, були як брат і як сестра. 1924 «На горі розцвітає яблуня…» На горі розцвітає яблуня, розцвітає білим шатром. Вітер їй: – Стережись! на зваблювання, на чари твої – буруном! А вже небо в квітчастих паволоках: хмарна галич біду пасе. Ой, ярує вітер в червоних таволгах1: як зірветься – ввесь цвіт знесе! 1919 «Горять священні орифлами…» Горять священні орифлами1 революційної весни. Ми ждем і вірим коло брами. Горять священні орифлами, і сонце в грудях і над нами, і сонцем заквітчались сни. Горять священні орифлами революційної весни. 1924
«Мене хвилює синій обрій…» Мене хвилює синій обрій і вітер весняний, рвачкий, що всі думки мої недобрі розмає, як пухкі хмарки. І синявою молодою сповняється ущерть душа… Он журавлі понад грядою назустріч з вирію спішать. Не треба дум, вагань не треба: трудний до сонця переліт, — та в голих, у безлистих вербах вже грає вітер на весь світ! 1925 «Долі своєї я не кляну…» Долі своєї я не кляну: бути луною, будить луну. Віршником був я рунних полів — гнівом на дуків дух мій горів. Пісня – посестра, степ – побратим, — вольная воля трьом нам усім. Двічі я зрадив ніжну сестру. Потім побачив: без неї умру… Втретє ми стрілись на чужині, як запалали перші огні, і положили святий зарік — не розлучатись навік. Брате мій, сестро, любі мої, вітер жене нас у дивні краї. З вітром ми щирі: вітер – наш друг, — хто цей розірве четверокруг? Я і посестра, вітер і степ — ніжність і воля, сила і креп1. Бути луною, будить луну, — долі своєї я не кляну. 1925 «Я світ увесь сприймаю оком…» Я світ увесь сприймаю оком, бо лінію і цвіт люблю, бо рала промінні глибоко урізались в мою ріллю. Люблю слова ще повнодзвонні, як мед пахучі та п’янкі, слова, що в глибині бездонній пролежали глухі віки. Епітет серед них – як напасть: уродиться, де й не чекав, і тільки ямби та анапест потроху бережуть устав. Я славлю злотокосу осінь, де смуток мій – немов рубін, у перстень вправлений; ще й досі не випав з мого серця він. Дивлюся й слухаю: прозоро співає струмінь битія, і віриться, що скоро-скоро так само заспіваю я. 1925 Шехерезада I Я п’ю прив’ялу тишу саду, як стигне пізній холодок, і слухаю Шехерезаду, що знає тисячу казок. До мене простягла долоні: «Я жду давно тебе, – прийди!» А на блакитній оболоні зринає срібний молодик. За садом царина і поле. Гей, скільки йде туди стежок! Не переслухаю ніколи Шехерезадиних казок! |
