1928 «Померкло сяйво позолот…» Померкло сяйво позолот на древніх банях Ярослава, і сонце – як затертий злот, і слава – як гірка неслава. Забуто свято перемоги, усякла печенізька кров, — зосталися сліди убогі: руїни брами та церков. Стою над порохом віків і думаю: пройшло могутнє… І раптом череда гудків неждане розрива майбутнє. 1929 «Ми тільки гралися з тобою…» Ми тільки гралися з тобою — душа коханням не цвіла, — а за широкою рікою тремтіла голуба імла. І ми пішли туди обоє рожевий ранок зустрівать. Гуділи вітрові гобої і пахла росяна трава. Пустило сонце гострі жала, ти пісні зачала співать і піснею причарувала мене, веснянко степова. Тоді любов, як сніп горючий, що мчиться в колесі з гори й Купала осяває з кручі, шалено вибухла й горить. Із того часу, мов примара, іду я за тобою вслід. Над нами громовиць отара, а поміж нас тернистий глід. Поперед мене, легкокрила, у далеч полинула ти. Хотів би стать – і вже несила од тебе очі відвести. Не знаю, що це: щастя? мука? — цей весняний трояндний герць? Я тільки знаю, що розлука чиєсь розіб’є з наших серць. Ми вже не граємось з тобою, і туга коло уст лягла… Скажи: що робиш ти зі мною? куди мене ти завела? 1929 Любці колессі1 У серці троянди і буз: несе мені радість антена, прозору, як тіло медуз, легку, як мазурки Шопена. Я нюхаю світло і звук, я чую, як грає проміння, я бачу: на цвинтарі мук нове проростає насіння. О пращури прийшлих віків, в музику закохані діти, для вас я всю душу розрив, скарби, найдорожчі у світі. У серці троянди і буз: несе мені радість антена, прозору, як тіло медуз, легку, як мазурки Шопена. 1929 «По кліті кованій, з залізними дверима…» По кліті кованій, з залізними дверима, зневажений, але величніший, ніж бард, в незриме дивлячись тужливими очима, усе з кутка в куток ступає леопард. Повільний, гордий хід – мов огниками блима плямиста шерсть. Кругом розмови, сміх, газард, а в’язень в джунглях снить, де пуща несходима, де гнуться лотоси і квітне пишний нард. Поете, це – твоя така химерна доля: пручатись, борсатись у путах суєти і марити про рай, як Піко Мірандоля1. До синіх берегів, мов золота гондоля, пливе замріяна твоя журба… а ти… а ти волочиш тут кайдани Атта Троля2. 1929
«Спустившися на саме дно копальні…» Спустившися на саме дно копальні, шахтар в печі, немов підземний гном, рубає вугіль чи руду кайлом, прорізує фершлаги, штреки дальні. Не в сон химерний, не в тіла астральні, — в огонь, в доменний, золотий Гольфштром камінний перетворюється лом — залізу й криці гімни тріумфальні. Поете, поринай у вир буття, у будні, в хащі днів, у твань життя, і ти здобудеш дивні самороди. Шліфуй, обточуй райдужний опал, вкладай всю душу в дорогі клейноди, для людства – це найвищий ідеал. 24. IX.1930, Сочі Victoria Regia[9] Три ночі ти, красуне величава, цвітеш, розклавши на воді листи, великі і округлі, мов щити, а серед них хрещатий Лебідь плава. Як гірський сніг, спочатку ти білява, а потім у зеніті ліпоти, немов фламінго, рожевієш ти, нарешті, огневієш, мов заграва. Це – дивна путь моїх метаморфоз серед метелиць, хуртовин і гроз, ясна, чудесна, райдужна тріада. Мій перший квіт – то лілієвий дзвін, у другому – трояндних мрій принада, в останнім – пристрасті яркий рубін. 1930 На могилі Руданського Мов на Голгофу, йшли ми на могилу, закинуту в далекій стороні. Важке зішестя й розшуки трудні серед бескеття, ялівцю і пилу. Нарешті бачимо: плиту похилу, розколотий надгробок в гущині, слова напівзатерті, неясні і написів пустих силенну-силу. Занедбаний, осиротілий прах! У чужині, на диких цвинтарях оселю має наш бездомний геній. Прообраз його днів – Лаокоон, а й смерть його в борні непримиренній не заквітчає лавром пантеон. |
