29-30.VIII.1930, Сочі «Прекрасніший за «Весну» Боттічеллі…» Прекрасніший за «Весну» Боттічеллі1, зів’яв ще на зорі твій юний цвіт: холодний, сірий, лицемірний світ для тебе був страшніший від пустелі. Самотніх мук порвалися орелі… Свій передсмертний кинувши привіт, ти зупинив орлиний гордий літ і в море скочив з Бронзової скелі. Усе поглинула довічна тьма. У жадній монографії нема про тебе навіть споминки дрібної. Коли над морем стане Скорпіон2, а з темряви подмуть сумні гобої, я згадую тебе, як скорбний сон. 7. IX.1930, Сочі На Хортиці Тут Січ стояла, тут гули майдани, димилися козацькі курені, змагались семеряги і жупани, лунали горді і сумні пісні. А нині все це вкрили баклажани, картопля, морква, огірки рясні, і лиш могили, древні дідугани, нагадують колишні буйні дні. Та глянь на північ: там крицеві зводи черкаються об небо. Мов титан, потужний мур розсік дніпровські води. А на горі здіймаються заводи. То степу дух новий, то Дніпрельстан, грізний владар могутньої природи. 1930 Чернігів Чернігове, за смілого Мстислава1 на Сівері ти голосно гримів, змагаючись із містом Ярослава, та гомін той заглух у млі віків. Коли ж Руїна надійшла кривава2 і Київ у борні, як вир, кипів, ховався в затишку монастирів ти, господарячи, – яка неслава! А нині ти над тихою Десною зорієш золотом князівських бань, укрившись ярою садовиною. Тепер уже не станеш ти до бою, не потечеш до литвина на брань: тяжить Могила Чорна3 над тобою? 1930 Київ Ти – перло в Володимировім гроні, заправлене в смарагд, де кожна грань, мов Маргарита в сіверній Короні, горить красою дивних осявань. Полинь угору в радісному дзвоні, трусни шапками бароккових бань, прокиньсь, дивись, як пруть червоні коні, скакаючи через твою басань. Потліли горностаєві кереї, і шабля, і бунчук, і булава. А ти… ти непорушний, як вереї1. Схилився над пергаменом мінеї2, — ти не жива: ти – всічена глава на золотій тарелі Саломеї3. 4. IX.1930
Поділ Спустилося Трикутника сузір’я на води Дніпрові, на тьмяний брук, на синю сутінь оболонських лук, — і заніміло з подиву узгір’я. На плесі пада ще вітрильне пір’я; луна перекривляє томний звук; а міст в намисті з огняних опук горить, як світла мрія надвечір’я. Зачудувався Володимир-князь, уздрівши з кручі променисту в’язь: «Які чудесні огняні простори! А я… Пощо мені ця височінь? Померк мій хрест і потемніли гори…» І, знявшись, він пішов у далечінь. 28. VIII. – 8.X.1930, Сочі Чудо Задушливе повітря, камінь, мури (все це позаду, мов кошмарний сон)… Крислатих кленів юний батальйон вгорі вже стеле світлі шевелюри. Дуби біжать з гори, мов буйні тури… Обабіч сосни – цілий храм колон (а в небі тільки смужка – синій льон, — і ледве мріють золоті бордюри). І враз прорвалось смоляне шатро: який розгін! Блищить, як змій, Дніпро, на обрії – казкове Межигір’я… Під ним димує сиза оболонь… А над мостом піднялося сузір’я, — зайнявсь Поділ. Огонь, огонь, огонь… 6. IX.1930, Сочі Кам’янець Немов химера кам’яна, в погорді ти знявся вище від потужних скель, вигадливий і гожий, як рондель1, чудний, як карб на оттоманській чорді. Довкола Смотрич, наче кінь на корді2, а в центрі мінарет, мов журавель, що нерухомо став серед осель, замріявшись у голубому фйорді3. Яка застиглість і суворість форм! Яка довершеність пропорцій, норм! Поема, вирізьблена із граніту. Але заглянь у темні очі веж: там жах середньовіччя, тьми і гніту, і кров, і гвалт, і заграви пожеж. 30—31.VIII.1930, Сочі Місто майбутнього Півкола, прямокутники, квадрати; будинки із бетону, криці й скла; скрізь радіомузика, автомати, і над усім – звитяжний знак числа. Кругом сади. На їхні пишні шати спадає водограїв срібна мла, а з неба, де горять ясні блавати1, спливає золотиста мушмала2. Тут мешкає одна сім’я-громада, де слів – в’язниця, люпанар3 і кат — не знають, і де кожен труд – відрада. Кинджала не кривавить помста й зрада: братерство тут – найвищий маєстат4, а можний розум – всеєдина влада. |
