1922 II Стогнала ніч. Вже гострі глиці проколювали більма дня, і синьо-золоті грімниці дражнили відгульня-коня. Розбурхалася хмар армада, — а ти, опалена, в огні, ти, вся любов і вічна зрада, летіла охляп на коні. Під копитом тріщали ребра, впинались очі в образи, — а ти розпліскувала цебра передсвітанної грози. Із бур, о молода гонице, ти пролила своє дання — і світом гомін і стрілиці дзвінкокопитого коня. 1923 III Помережав вечір кучерявий льодяними гратами вікно. Жовтожарні там горять заграви, голубе кипить вино. А за ґратами останню мичку допрядає скалоокий день. Бачу усміх твій крізь сніжну мжичку, чую голос вітряних пісень. Доки ти манитимеш з надземних, зачарованих тобою берегів? Я не хочу потороч таємних і важких, морочних снів. Поведи мене в простори сніговії, де метелиця розгониста гуля і смерком дрімає й леденіє під пухнатими заметами рілля. 1924 IV Я побачив тебе з трамваю. Ти все та ж: голуба й ясна, — тільки я, тільки я не розмаю снігового сна. Ти прийшла у вербляницю1: «Здрастуй! Про мене – хай верби цвітуть: не топтатиму синього рясту, у глуху виїжджаючи путь». Ожило у душі незабутнє… Золотіє бань вінок, і співає в далеке майбутнє трамвайний дзвінок. 1924 Прощання з Поділлям Прощайте, товтри круглогруді, і ти, гніздо Кармелюка, де й досі бойові погуди — мов червениці чумака, і ви, яри крутоберегі, де стільки раз лилася кров… Прощайте, скомнії, береки1: побачимось не скоро знов. Минуть роки, і кров зашерхне, і висхне Збруч, мутна ріка, і тільки пісня не померкне, як гнів і ніж Кармелюка. 1923 «І знов, як перший чоловік…» І знов, як перший чоловік, усім тваринам дав я ймення: я зорі сестрами нарік, а місяць – побратим у мене. І всяку душу я живу нарік, натхненний, по вподобі, а сам на самоті живу: моя душа – безводна Гобі. В свічаді зоряного сна я бачу добрі й злі години… У кого серце віщуна, тому не обіймать людини. 1922
«Лани – як хустка в басамани…» Лани – як хустка в басамани1, а з підмéтів2 низьких долин заносить духом конопляним, і вигорілим тхне полин. Самотній, з журавлем, колодязь над полем журиться давно. Вмочає сонце в сонну потязь золототкане полотно. Як віл, іде поволі днина. Застигла колова шулік. Коли ж задзвонить тут машина, засяє електричний вік? 1923 «Вона жива і нежива…» Вона жива і нежива лежить у полі нерухомо. Не зранять сонячні слова передосінньої утоми. Над баштанами сонні оси, замовкли коники в стерні, і ледве чуть, як в гущині тече червоноките просо. І дві копи – плече в плече — над нею тужать, злотомитрі, а літо бабине в повітрі комусь на смерть кошулю1 тче. За магалóю2 мріє млин, немов приколотий метелик. Не чути вітру з верховин: ласкава тиша сон свій стеле. 1922 «Наставила шовкових кросен…» Наставила шовкових кросен1 і павутинням обвела: густий кармін2 і синя мла,— над ними – ясноока осінь. З гарману3 сонце золоте скотилось на пухку солому, а сум вертається додому, мій сум, що восени росте. У вирій потягли гагари, і тужить десь вечірній дзвін: за ними серце навздогін, віддаючи останні дари. Не дожене: мов та бджола, воно блукає манівцями… О серце, оповите снами, чому ти не дзвінка стріла? 1923 «Серпневий прохолонув вар…» Серпневий прохолонув вар1. Напрявши гарусної2 пряжі, мережа кучеряві мажі3 вечірнім золотом гаптар4. Ще зелено в блідій поливі, як на осінніх косах верб, а вже кладе хтось тіні гливі на тонко викреслений серп. Померкло горяне горно. Вдягає ніч жалобне рам’я. О, хто це ранить утлу пам’ять? День одгорів. Давно. 1923 «Зоріти ніч і бути з вами…» Зоріти ніч і бути з вами, холодно-росяні поля, і слухать, як гуде з нестями і стугонить вночі земля… Як в темряві усе завмерло! Хрусткий на серці стигне лід, і з неба падають, мов перли, огненні сльози Персеїд1. |
