Привіт тобі, моє ластовенятко,
що, з рідного полинувши гнізда,
десь пурхаєш над голубим Дністром,
над рипами, куди во врем’я оно
водив і я тебе, мою маленьку,
щоб глянути з високих берегів
на пагорки й на доли бессарабські,
укриті скрізь лісами кукурудзи
та прегустим зеленим виноградом!
Привіт твоїм сестричкам дорогим,
що міряють босенькими ногами
вузькі стежки від хати до альтанки,
де, певно, всі ви граєтеся разом,
до мурів тих, що захищають сад
від буйних вод, які біжать в долину
з глибоких рип після рясної зливи,
і до Дністра, де ви щоднини двічі
полощетесь, немов ті каченята,
забувшись геть про менторський наказ
супутниці своєї тьоті Лелі!
Привіт твоїй бабуні дорогій,
що любить нас і світить нам, як сонце.
(Люби ж і ти її, моя хороша,
і ласкою, дитячим, ніжним словом
плати за все те щире, добре, тепле,
що виплива із золотого серця
бабусеньки). І дорогому діді,
що повіда вам про «життя й науку»,
що молодий ще має в грудях запал,
не дивлячись на свій похилий вік,
і в піжмурки десь, певно, з вами грає, —
й йому привіт! А тітонькам твоїм,
що схожі геть одна до однієї,
немовби дві краплиночки води,
легенько хай згадається!.. (Легенько
згадається… Так мій дідусь, небіжчик,
бувало, все казав, як чарку пив
на покуті у день якийсь святковий).
І всім, і всім – привіт, поздоровлення!
Тобі ж, моє ластовенятко любе,
ще й поцілунок в личко рожевеньке,
присмагле, мов смачний їржівський
зарзал…
Так, пишуть нам, що ти засмагла, доню,
що виросло у тебе на голівці
волоссячко, яскраве, золотисте,
і що ти вся немов у сяйві ходиш.
Ми дякуєм за те, що пишеш часто.
Як радісно уп’яте і вдесяте
читать твої листи, де ти виводиш
свої… ні, ні, не кривульки – легеньке
мереживо струнких дитячих літер,
із-за яких несміло визирає
і почуття, і перша думка – те,
що зветься в нас душа… О щебетушко,
як мило ти розповідаєш нам
про трусика, що пасся у горошку
і що його за хвостика з-під муру,
куди втекти він, зляканий, хотів,
ти витягла; про молоду троянду,
що вкрилася пахучими квітками;
про те, як ти наїлася вишень
та жовтої малини й як тобі
це запивать прийшося «іноземцем»;
про чорного Розбоя, що вже став
великий пес; про те, що дідя має
покликати «найстройчика», щоб він
полагодив скрипуче піаніно;
про Валіка, що дуже часто б’ється;
про котеня, яке ти любиш «сильно»,
et cetera, et cetera… Несила
переказать усі переживання,
пов’язані з чудесними листами,
що пише їх маленька, ніжна ручка.
Оксаночко, ну як же твій щоденник,
в якому ти повинна відбивати
усе життя їржівської сімейки,
як віршики, обіцяні у травні?
Ще не дзвенять? Натхнення десь немає?
Чом не співа душа про сонце, квіти
і про Дністер, що води каламутні
аж з-під Карпат несе? Який він бистрий,
запінений – неначе кінь у милі!
Ну, а чому б не написать тобі
про виноград, що спіє на городі,
до сонечка простягуючи грона,
мов пальчики дитячі на молитві?
Про ваш садок, як яблука і груші
вже налились солодким винним соком?
Про вулики, де бджілки золоті
бринять, гудуть, пахучий мед на лапках
приносячи з гречок молочно-білих?
Багато тем – аби була охота
писати! Це – найголовніша річ.
Ну, а як є таке святе бажання,
ти обмилуй одну цікаву тему
і в образах собі це уяви,
щоби вона, немов жива, постала
перед твоїм зірким духовним оком.
І коли ти живе це все уздриш,
міркуй, яким добірним, влучним словом
віддати мисль чи образ, бо слова —
мов камінці ті різнокольорові,
що їх колись любила ти збирать
на берегах Гурзуфа, Ялти й Сочі:
те гостре, те безбарвне, як вода,
те лащиться, мов гожий панський цуцик,
те жалиться, як ніби кропива,
те запашне, неначе кримський персик,
а те смердить, як розбовток в яєчні.
Ну, годі вже мені пащекувати:
наговорив гречаної я вовни
