1926 «Здрастуй, липню кучерявий!..» Здрастуй, липню кучерявий! Із дванадцяти братів тільки ти м’які отави стелеш на моїй путі; тільки ти один зі мною слухаєш під скрип гарби, як вечірньою добою перепели б’ють в забій, як бджола летить із поля до пахучих щільників і в душі ростуть поволі ритмів золоті разки. 1926 Перед грозою Перший проїхав фургон — загуркотали колеса на позахмарнім мосту… Загуркотали – і стихло. Сонце сховатися встигло за рядовину пухнату, густу. Раптом розквітнули плеса — огняні й сині, як льон. З неба летять стрімголов золотохвості гадюки — мовкне, мов мертва, земля. Вітер розкрилює крила — чоло тополя схилила. Темрява вкрила поля. Зняті над жертвою руки — зараз поллється кров! 1926 Круті Шипшина й терен при дорозі, а в далині – полки дубів. Трясуся на скрипучім возі, спускаючись з крутих горбів. Лягає м’яко курява на гречку, на тернясте поле… Колись гула тут татарва, тепер золотокрилі бджоли. Та ще шуліка угорі когось пасе хижацьким оком і навіва думки старі про те, що гине з кожним роком Останній жолоб – і зненацька біленька церковка, хати… Тут зародились «Люборацькі»1, тут жив Антосьо: це – Круті. 1926 «Південь. Сонце. Спека…» Південь. Сонце. Спека. Хліб зів’яв, посох. З голубого глека золотий пісок. Опускає крила млявий суховій, — де ви забарились, хмари дощові? 1926 «Прийшло на рано…» Прийшло на рано: розцвів кармáзин1 і в тінь пішов. Через майдани пливуть тумани, мов білий шовк. А в полі хори перепелині, блищить роса. Кругом простори, як в синім морі, дзвенить коса. І враз огнисте схватилось сонце (там в’яжуть жень). Встає барвистий і променистий трудовий день. 1926 «І кожен день кудись в трамваї…» І кожен день кудись в трамваї, і кожен день не те, що треба, — а десь і Ганг, і Гімалаї, і спокій голубого неба. Та неминучого не зрушиш, і вколешся, рвучи троянди: не в нас цвітуть великі душі, не наш борець Махатма Ганді1! 1926 «Над озером рідкий туман…» Над озером рідкий туман мололи невидимі жорна, і граб крізь сірий караван темнів, мов шибениця чорна. На ньому колихались трупи… Чи, може, то здавалось так, бо й горбики були – як струпи, а небо – як гнилий чардак. Нудьга морочна і стара, немов історія Вкраїни, смоктала серце… То – мара, то – демон сивої руїни. 1926–1927 «Накинув вечір голубу намітку…» Накинув вечір голубу намітку на склений обрій, на вишневий сад, і бачу я крізь ажурову сітку сузір’їв перших золотавий ряд. Село затихло: ніч коротка влітку, і зморений косар спочити рад. Десь кумкають жаби, і срібну нитку пряде одноголосий хор цикад. Вслухаюся в чуйну, дрімливу тишу, боюсь її сполохать, ледве дишу, — і раптом тиша переходить в шум: земля як мідь дзвенить і лине д’горі, ростуть дерева, колосіють зорі, і б’ють джерела світозарних дум. 1927 Із циклу «Море» І Ніде ні човна, ні вітрила, — лиш хмар верблюжі табуни, чаїні гостророгі крила та білопінні буруни. Мій човен у блакитнім крузі: далеко в море однесло. Прозорі плавають медузи, зітхає золоте весло. І легко-легко дишуть груди, а очі сонце п’ють і п’ють… Внизу – чайки, вгорі – верблюди, а гомону землі не чуть. II На п л я ж і Лежу нерухомо, як камінь. Пісок – гарячий черінь, а сонце жалить голками і прискає золотом в синь. Позаду гора. Веранда. Кошлатить вітрець течії. За молом біліє шаланда, і хвилі гойдають її. III Солоний вітер подув із моря, напнув вітрило і щоглу гне. Шумливі хвилі із вітром спорять, човна гойдають, несуть мене. Стемніли хвилі, і баранцями укривсь широкий морський простір. Он біла чайка летить над нами — і прямо в море, у самий вир! |
