Особливий інтерес проявляв М. Драй-Хмара до білоруської літератури. Він переклав українською і написав широку передмову до збірки Максіма Багдановіча «Вінок» (К.: ДВУ. – 36 с.), писав про творчість Янки Купали. Серед перекладів із інших мов найбільше було перекладено з французької. Він планував навіть видати антологію французької поезії у власних перекладах. Про це свідчить і великий зшиток – рукописні списки деяких поезій французькою мовою, а поміж рядків – переклади українською. Цей зшиток – це невелика частина архіву М. Драй-Хмари, яка після його репресії зазнала поневірянь разом із родиною – дружиною Ніною Петрівною і донькою Оксаною по країнах Європи, доки опинилася аж за океаном, куди вони переїхали в післявоєнні роки. Лише 1989 року родина Драй-Хмари передала в Україну через заступника, а згодом директора Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України Миколу Жулинського збережену нею найдорогоціннішу частину рукописів поета. Крім згаданого зшитка переважно з чернетками оригінальних творів і перекладів, Ніна Петрівна і Оксана Михайлівна подарували Україні щоденник 1920-х років і листи із заслання – літературні шедеври концтабірного зразка. Саме ці раритети дали можливість видати у 2012 і 2015 роках у видавництві «Наукова думка» об’ємні томи літературно-наукової спадщини.
Перший постріл у Драй-Хмару пролунав 1928 року після публікації сонета «Лебеді» в альманасі «Літературний ярмарок» (1928. – Кн. 1. – С. 113). Заангажовані радянською ідеологією критики Б. Коваленко, М. Новицький і В. Коряк побачили в ньому пропаганду контрреволюційних ідей, ворожість диктатурі пролетаріату й соціалізму. Проте Микола Хвильовий по-іншому трактував цей твір: він побачив у ньому долю п’ятьох відомих українських поетів-неокласиків.
У четвертій книжці «Літературного ярмарку» за 1928 р. М. Драй-Хмара надрукував свій переклад сонета французького поета Малларме і лист із поясненнями щодо свого сонета «Лебеді»: «В останніх двох терцинах свого сонету (“О, гроно п’ятірне нездоланих співців” і т. д.), що особливо вразили моїх критиків, викликавши у них почуття непевности і сумніву, я натякаю на п’ятьох поетів “Абатства”, що зреклися еґотизму і, наблизившись до сучасности, розбили лід “одчаю і зневіри”, в якому замерз темний геній Малларме. Це ті поети, що заснували Кретейльську комуну, заробляючи фізичною працею на хліб насушний і самі друкували свої книжки. Нещодавно деякі з них побували і в нашій країні. Імення їхні – Жюль Ромен, Жорж Дюамель, Шарль Відрак, Рене Аркос, Александр Мерсеро».
Українського поета заполонила творчість цих французів, їхня любов до людини і взагалі філософія здорової думки, яка надає сил відважно дивитися у майбутнє життя.
Наївним і обмеженим псевдокритикам, які намагалися знайти в сонеті Драй-Хмари якусь опозицію до сучасності, автор радить «не шукати «особенного смысла» в літературному творі», а «обращать внимание на видимую цель и намерения автора». М. Драй-Хмара навмисно іронічно вживає російські слова, взяті з інструкцій для цензорів епохи царизму. Але недолугі критики недозрозуміли навіть такої прозорої іронії поета. Б. Коваленко надрукував у «Літературній газеті» статтю «Драй-Хмара виправдовується», де продовжував свої нападки на автора «Лебедів», шукаючи в них контрреволюційний зміст.
Другим пострілом у Драй-Хмару був арешт у лютому 1933 р., але через три місяці його випустили на волю, бо в слідчих ще не вистачало білих ниток, щоб шити чорні справи. Але цей арешт повністю перекреслив наукову кар’єру вченого і викладача – він став по суті безробітним вигнанцем у золотоверхому Києві, де кожний навчальний заклад мав би за честь надати кафедру такому професору, а наукові академічні інституції – запропонувати виконання престижних лінгвістичних чи літературних проектів.
Але він не міг сліпо виконувати постанови і рішення чергових компартійних з’їздів і пленумів, а також настанов вождів пролетарських літературних угруповань.
Між арештами М. Драй-Хмара готує збірки поезій «Соняшні марші» і «Золотий обрій», де вже частково приглушує свій талант, сковує свою поетичну думку. Він надає перевагу поетичним перекладам.
Готуючи перше в незалежній Україні видання літературно-наукової спадщини М. Драй-Хмари (вийшло у київському видавництві «Наукова думка» 2002 р.), я звернувся до доньки М. Драй-Хмари Оксани Михайлівни Ашер із проханням написати передмову до цієї книжки, оскільки вона, випускниця Сорбонни, вже видала монографію про свого батька англійською і французькою мовами. Вона радо виконала це прохання і невдовзі надала власноруч написану на жовтому папері надзвичайно цікаву статтю, де після вступу є два розділи «Портрет Михайла Драй-Хмари» і «Біографічний нарис», у яких подано найстисліші і найточніші відомості про свого батька – людину «вище середнього зросту, з ясним волоссям і життєрадісним обличчям, з усмішкою білих зубів і замріяними очима», надзвичайно акуратним у всьому. Він був джентльменом із артистичним смаком, спортсменом-любителем, який, будучи вправним ковзанярем, у київський період свого життя «захоплював глядачів своїм вальсуванням з фігурами на льоду», «легко перепливав Дніпро в Києві», «влітку брав участь у грі у волейбол і крокет», захоплювався тенісом, кохався у мистецтві (мав картини Василя Кричевського). Маючи м’який баритон, він любив співати із донькою улюблені українські пісні, а в товаристві друзів «міг бути чарівним: жартував, танцював, міг заграти на фортепіано вальс і частину увертюри з опери «Євгеній Онєгін», «не шкодував для гостей: ні вишиваних українських скатерок, ні дорогого вина, ні вишуканих страв». «Щирість аж проситься», – так казав про нього М. Зеров, якого, як видно зі слідчої справи М. Драй-Хмари, слідчі змусили (вибили!) якісь несусвітні обвинувачення проти багаторічного друга.
Про арешт, слідство і незаслужене покарання М. Драй-Хмари «розповідають» матеріали слідчої справи, які варто читати із розумінням тих обставин, в які його запроторили. Чи можна вірити деяким зізнанням у своїх помилках самого М. Драй-Хмари? Він не міг нічого не говорити. Йому пропонували засвідчити вже підготовлені слідчим (а швидше всього якимись головнішими режисерами і консультантами нагорі) версії своїх помилок, тобто гріхів перед радянською владою. Але він був твердий і стриманий щодо оцінок своїх колег і літературно-наукових побратимів.
Чи можна довіряти свідченням М. Зерова, П. Филиповича, М. М. Вороного? Ні в якому разі – ні! Навіть у власноручно написаній заяві-зізнанні М. Зерова, написаній, без сумніву, під диктовку, дуже мало є схожості із каліграфічним почерком Миколи Костьовича. Очевидно, фізичні тортури, нічні допити, постійне безсоння, утримання в камері під особливим контролем поставили професора в нелюдське становище, у стан прострації. До подібного стану були доведені і П. Филипович, і М. М. Вороний, які навіть на очних ставках у присутності М. Драй-Хмари повторювали те, що з них уже вибили слідчі.
Листи М. Драй-Хмари із концтаборів, по яких його перекидали, збереглися не повністю. Деякі з них пропали ще в Белебеї (Башкирія), куди було вислано Ніну Петрівну, – їх просто скурив господар того помешкання, де вона тимчасово проживала.
Авторові цих рядків за багаторічну роботу з архівами українських письменників довелося прочитати не одну сотню, а може й тисячу листів із концтаборів – М. Зерова, М. Куліша, М. М. Вороного, Г. Епіка (це із Соловків), Остапа Вишні (із Ухтпечлагу), М. Драй-Хмари (із Колими). Називаю лише кілька імен письменників, а ще ж були художники, артисти, режисери і несть числа тим жертвам сталінізму. Працюючи 1989 р. в Ухтинському архіві Ухтпечлагу (Ухта – колишнє місто Чиб’ю, столиця Ухтпечлагу), я довідався, що в тому архіві в картотеці зафіксовано 20 мільйонів справ репресованих, які пройшли через цей материк ГУЛАГу в 1929–1953 рр. Яку треба було мати репресивну машину в найбільшій за всю історію імперії зла, щоб так боротися із власним народом, знищуючи, насамперед, його інтелект…
Михайло Драй-Хмара загинув на сороковому році життя. За однією версією, він помер, виснажений хворобами, про що довідуємося і в його листах. За іншою – він став у шерензі на місце молодого зека, коли розстрілювали кожного п’ятого золотошукача через недовиконання норми, визначеної табірною владою.
