Що ж сталося насправді? А ось що: Квестор, прочитавши листа, сказав:

— Ой, не подобається мені ця підозріла історія. Заарештувати всіх вищезгаданих!

Якщо ви спитаєте першого-ліпшого хлопчиська в Архітекторії, ким він буде, коли виросте, то той підніме вас на глум. Дивна ви людина! Звичайно ж, архітектором! У цьому місті кожна людина мріє будувати щось чудове, може, навіть подарувати своїм землякам таку величну споруду, як отой пам'ятник, що ним захоплюється все місто.

Цей пам'ятник на центральній площі оздоблений керамічними плитками, І на кожній плитці — така головна ідея споруди — портрет одного з героїв Архітекторії. А хто ж вони, ці герої? Воїни? Кавалери високих бойових орденів? Генерали? Аж ніяк. Досить прочитати написи під портретами: «Піппо Лалла муляр», «Доменіко Бонаккорсі, тесля», «Стефано Донді, архітектор», «Клара де Стефані, склярка», «Данте Різі, кранівник», «Аделаїде Нетті, інженер» і так далі. Герої Архітектори — люди, котрі збудували місто: муляри, архітектори, інженери, креслярі, теслі, бетонувальники, художники по інтер'єрах... Це вони, увічнені зараз у пам'ятнику герої-будівничі, перетворили кожну споруду в місті на справжній шедевр. Житлові й громадські будинки, мости, заводські та фабричні корпуси, монументи, навіть собачі халабуди та клітки в зоопарку стали коштовними перлинами архітектури.

В Архітекторії модне тільки те, що прекрасне, хай йому дві або й три тисячі років. Тому тут можна помилуватися зразками всіх стилів, бо є в місті архітектура і Стародавнього Єгипту, і Стародавньої Греції, і готика, і Відродження, і барокко... Тут можна побачити все прекрасне, що створила людина, і різноманітність архітектури не сприймається як несмак, бо прекрасне + прекрасне завжди = прекрасному.

Коли довкола бачиш тільки красиве, то ця краса чарує серце, тож не дивно, що жителі Архітекторії відзначаються витонченим і вимогливим смаком. Їх з дитячих літ учать розуміти й відчувати красу. В школі, де в ультрасучасних класах дуже зручні парти, вони вивчають шедеври мистецтв і самі вчаться створювати проекти стадіонів, палаців, монументів, а влітку, на канікулах, закріплюють пройдене, споруджують на березі моря фортеці з піску, — такі красиві, що деякі з них навіть охороняються як пам'ятки архітектури.

Це була ідея головного редактора:

— Поїдеш в Архітекторію на нараду архітекторів. Буде щось путяще, зробиш матеріал на кілька номерів.

Про Архітекторію, тим більше про нараду, я й уявлення не мав. Одне не викликало сумніву: це «щось» дуже нудне, — адже все нудне завше спихали мені, наймолодшому в редакції.

До Архітекторії приїхав я зовсім не в гуморі, та ледь ступив на перон, як був приголомшений. Скільки мені вже довелося мандрувати білим світом з блокнотом журналіста, але таку сучасну й вишукану споруду, як цей вокзал, побачив уперше.

Та справжній подив охопив мене трохи згодом. Я вийшов на привокзальну площу й очам своїм не повірив. «Міраж, — одразу подумав я. — Невже в мене галюцинації?» Переді мною було не просто місто, а місто-мрія. Мрія, втілена в будинки, палаци, пам'ятники. Це казка «Тисячі й однієї ночі», фантастичне сновидіння.

Але ж ноги мої ступали по справжній землі, навколо височіли реальні будинки. А я побоювався чогось безмежно нудного! Та звідси можна встругнути такий репортаж, що тільки ойкнеш!

Я прямував вулицями Архітекторії, з насолодою милуючись її незвичайною красою, а в голові вже складалися рядки майбутньої кореспонденції:

«Місто мрії. Тріумф довершеності, царство гармонії!»

«Чудо Архітекторії. Єдине місце на землі, де пишність класичної архітектури зливається з геніальністю сучасних рішень».

«Коли споглядаєш це неповторне місто, серце вбирає в себе історію, мистецтво, красу і стрибає в грудях, наче м'яч по вулиці, не тямлячись від радощів».

Я був певен, що напишу сенсаційний репортаж. Адже мені пощастило першим із журналістів з'явитися в Архітекторії. Газета з моїм матеріалом розійдеться за лічені хвилини, і вже тепер-то головний редактор просто змушений буде підвищити мені зарплату.

Мов зачарований, блукав я містом, аж доки не згадав про нараду головних архітекторів, що, мабуть, уже розпочалася. Спинивши одного з перехожих, я спитав, де Палац нарад. Той сказав мені і, в свою чергу, поцікавився:

— Даруйте, ви, певно, приїжджий?

— Так, я вперше в Архітекторії. Казкове місто! Я об'їздив півсвіту, але ніколи й не думав, що існує подібне диво.

Він підозріло глянув на мене, ніби я хотів зробити з нього дурня.

— Я кажу щиро: чудове місто!

— А як на мене, то нікудишнє містечко, — скривився чоловік.

На п'яного він не скидався. Невже це божевільний? Втім, з'ясовувати, що й до чого, часу не було, бо я поспішав на нараду.

Я остовпів, побачивши залу засідань: вона мала форму голови, а учасники наради в ній не інакше як мозок. Геніальне архітектурне рішення мало сприяти підвищенню в кожного з делегатів почуття обов'язку й відповідальності за успішну роботу наради!

Засідання вже почалося. В залі зібралися найславетніші будівничі міста — молоді й літні, чоловіки й жінки. Коли я зайшов, на трибуні була саме жінка.

— Як ви знаєте, — говорила вона, — архітектурне обличчя міста певною мірою визначає гармонійне поєднання споруд з навколишньою місцевістю. Так-от, шановні колеги, на мою думку, гори, що оточують Архітекторію, досить непривабливі. Я пропоную надати їм іншого, вигляду, щоб вони гармоніювали з містом.

Я негайно занотував у блокноті: «Сенсація! Жінка-архітектор закликає змінити краєвиди довкола Архітекторії, щоб досконале місто оточувала така ж досконала природа».

Однак, на мій подив, її пропозиція не викликала жодного оплеску. Голова, який байдуже куняв, не без зусиль подолав дрімоту і промовив:

— Дякую колезі за запропоновану ідейку. — Ідейку? Та це ж грандіозна ідея! Голова, мабуть, чогось не второпав або недочув.

Присутні так само байдуже зустріли. виступ молодого архітектора, який запропонував налагодити виробництво «архітектурних окулярів», що дозволили б сприймати споруди лише певного стилю.

— Почепивши червоні окуляри, — говорив він, — можна буде всю Архітекторію бачити лише в стилі епохи Відродження; в синіх окулярах — сучасні споруди тощо. Отже, кожен житель нашого міста милуватиметься лише тим, що йому більше до вподоби.

Ще одна геніальна ідея! Але голова лише буркнув:

— Поміркуємо... Правда, щиро кажучи, пропозиція здається досить банальною.

Я все більше дивувався. Що за нарада! Як журналістові мені довелося побувати на численних форумах, де люди плескали, відбиваючи долоні, коли з трибуни верзли справжнісінькі нісенітниці; тут же висловлювались ідеї одна геніальніша за іншу, та всі мовчали, ніхто не аплодував, а дехто відверто позіхав. Що вони, поглухли? Чи їм бракує уяви? Я згадав недавнього перехожого і його слова про «нікудишнє містечко». Невже всіх їх тут уразив сонячний удар?