На щастя, в цю мить засурмили фанфари й почався парад військ, які вирушали на війну.

Коли натовп розходився, всі обминали ту жінку, мов прокажену. Ще б пак! їхні рідні йшли виконувати свій священний обов'язок, а її син Паоло — дезертир. Відтоді ніхто з людей не обізвався до неї й словом.

Дія друга

Паоло і генерали

Великий Маршал викликав до палацу всіх повновладних керівників, тобто найвищих воєначальників. Хоч армія Солдафонська зазнала величезних втрат, їй усе-таки вдалося захопити певну частину ворожої території. Противник чинив шалений опір і для остаточної перемоги потрібні були нові солдати. Всі зійшлася на тому, що необхідно призвати до армії п'ятнадцятирічних підлітків.

Нова армія — це нові битви, нова слава Солдафонська. Генерали випили за майбутню перемогу.

— Ми можемо пишатися нашим народом, — мовив Великий Маршал. — Бойове завзяття благородних юнаків Солдафонська не викликає сумніву. З цим я поздоровляю вас, мої генерали, бо ви особистим прикладом запалюєте солдатів на подвиги.

— У нас справді чудова молодь, морально здорова, відважна, чесна, — погодився генерал, уповноважений по трофеях на загарбаних землях. — У нашому місті не буває крадіжок. Завдяки військовому вихованню у нас нема злодіїв.

— Не тільки злодіїв, а й вбивць, — додав інший генерал, командир «Бригади смерті», штурмового з'єднання, солдати якого спеціалізувалися усувати вартових і спалювати ворогів вогнеметами.

— Любов до батьківщини — єдине почуття, яке надихає всіх нас, — обізвався генерал, відповідальний за придушення партизанського руху на окупованих територіях. — Не можна без захоплення говорити про те, як мої люди точно виконують накази, переслідуючи партизанів.

До кабінету ввійшов офіцер і, наблизившись до Великого Маршала, щось шепнув йому на вухо. Той грюкнув кулаком об стіл і закричав:

— Введіть цього мерзотника!

Двоє солдатів привели Паоло. Серед генеральських мундирів, обвішаних нагородами, він, у своєму цивільному піджаку, здавався прибульцем з іншої планети. На зап'ястках у нього на ручники.

— Ти ганьбиш Солдафонськ! — заревів Великий Маршал. — Ти паршива вівця!

Паоло мовчав, дивлячись перед себе ясно-блакитними очима.

— Чому ти дезертирував?

— З трьох причин, — відказав Паоло. — Я не хочу вбивати, не хочу розстрілювати, не хочу грабувати.

Генерали аж позеленіли від люті. Першим оговтався командир «Бригади смерті».

— Злочинець! — заволав він.

— Ще й який безсовісний! — підхопив генерал по трофеях

— Він не любить батьківщину! — обурився спеціаліст по боротьбі з партизанами.

Блакитні очі Паоло, як і раніше, дивилися спокійно.

— Розстріляти! — аж затремтів від люті Великий Маршал

Дія третя

Квіти

Ніч. У глухому закутку кладовища старезний могильник закопує труну з необструганих дощок. Нема тут ні почесної варти, ні траурних знамен, не звучить барабанний дріб, не лунають рушничні салюти, як завжди водиться в Солдафонську, коли хтось умирає, а особливо гине на полі бою. Цього разу похорони відбувалися тишком-нишком, адже небіжчик — Паоло, розстріляний дезертир. Попрощатися з ним не пустили й рідну матір.

Могильнику лишалося кинути всього ще кілька лопат землі, коли поруч з'явилася якась примара. Вона виринула з величезної центральної частини кладовища, де пишно ховають полеглих, а нескінченні ряди могил прикрашені світлими мармуровими надгробниками з бронзовими барельєфами та лавровими вінками. Звідти — з підвладного їй царства смерті — й прийшла ця примара в подобі старої, прийшла і з ненавистю втупила глибокі неситі очниці у свіжу могилу.

— Чом ти так дивишся? — насмілився спитати могильник.

— Він не був моїм другом. У Солдафонську всі мої друзі, а цей ні. Хто-хто, а ти добре знаєш, як я не люблю чекати. Це для мене нестерпна мука ждати, поки юнаки стануть чоловіками, через багато років постаріють і помруть природною смертю. Ні, я дуже поспішаю, тому й хочу, аби якнайбільше їх вмирало, поки вони ще юні.

— Але тепер він. твій, — мовив могильник.

— Звісно, мій, але я не можу забути його обличчя за мить до розстрілу. В його спокійних очах не було зненависті, він навіть не намагався кричати щось на зразок «Помстіться за мене» або «Будьте прокляті». Навіть в останню мить він не хотів допомогти мені. Солдафонськ — моє найулюбленіше місто, але, як кажуть, нема роду без вироду: Паоло навіть мертвий не хоче ненавидіти, не жадає помсти за себе.

Могильник стояв, тримаючи в руках лопату, не в змозі й слова вимовити. А стара карга тремтіла перед ним чи то від сильного вітру, чи то від остраху.

— Лихо мені, — вела вона далі, — коли інші підуть за його прикладом... Та ні, ні, всі його забудуть! Ніхто не повинен знати, де його поховано. І жодна квітка тут не виросте! — Вона тупнула по землі, і навколо миттю полягла трава. — Його могила має зостатися безіменною, тож дивись мені, не базікай.

— Аякже, — пообіцяв переляканий могильник.

Примара зникла, а вже за мить оглядала невситимими очницями свої володіння — незліченні могили військових. Пройшовши трохи вслід за нею, могильник повернувся і похолов: навколо свіжого горбка, під яким лежав Паоло, розпускалися квіти. А Великий Маршал теж, як оце щойно Смерть, суворо наказував: «Жодної квітки!»

Могильник упав на коліна і заходився гарячково рвати квіти. Та що більше він їх рвав, то більше їх спалахувало навколо, бо не було такої сили, яка могла б знищити це море квітів з красивими ніжними пелюстками.

З газети «Вісник Невігласька»:

«Над звечайна падія сфилювала наше місто. На привиликий жаль ми змушині пітвердити чутки, які пішли серид населиня щодо "Чорного банту".

Це буде вашкий удар, особливо ш для нашої молодді яка самовідано та з завзятям дакладає з усиль щоб виконати свій свіщений обовязок — вдосконалюватися все далі і все більше.

Але за паганим прикладом і сам спаганишся, і ніщо вже не зможе змити ганебної плями, що лижить на нас усіх.

бідна наша гордість прощавай на завжди!

Прегадайте ті славні часи, коли вчитилі що приїжали до нашого міста за кордону вмерали віт розриву серця! Прегадайте шо навіть у молодих туристів-другорічнів які відвідували Невігласьк голова йшла обиртом, вони не могли повірити у наші разючі над звечайні рикорди шкільної успішності! Ці прикрасні часи нажаль на завжди відійшли в минуле. Типер ми сбещещені і заслуговуїм загального осуду. Коли нам скажуть: «Молодці, робете усьпіхи!», ми не будимо знати куди очи діти від сорому.

Хоч пиро відмовляється песат. и, наш кориспонденцький обовязок змушує нас висвітлити цей трагичний випадок. Але перейдемо до хвактів.