"Чорний бант", слава та символ нашого міста сьогодні о 12 годині 57 филин...»

Що ж за катастрофа спіткала Невігласьк? Про це докладно інформує читачів «Вісник Невігласька». Але оскільки ви не з цього міста і не дуже добре володієте його мовою, ми перекажемо вам цю статтю по-людськи.

Альфредо розплющив очі й позіхнув, потягуючись у ліжку. Його сестра, вже одягнена, збирала шкільне приладдя.

— Ще рано, Альфредо, — сказала вона братові, — ще тільки десята. Я всього-на-всього запізнююся на дві години. Бачиш? Вже на півночі сонечко заходить.

Альфредо, зневажливо глянувши на неї, тільки й спромігся вимовити:

— Дурепа.

Сестра зайшлася плачем: що б вона не сказала, неодмінно ставала жертвою братових знущань.

— Чого ти мене завжди ображаєш? Адже я теж маю власну гідність. Ну, гаразд, ти справді володар Чорного банта, мазунчик батьків, улюбленець учителів, усі тобою захоплені, та хіба ж це справедливо: я й слова ще не встигла сказати, а ти вже дивишся спогорда і вриваєш мене.

Сперечатися з нею не варто: розум вона мала курячий.

— Гаразд, гаразд, — махнув він рукою. — Бувай!

На щастя, вона більше не присікувалась і пішла собі геть.

Альфредо встав, неквапно поснідав, потім умився. Одягнув шкільну форму й довго дивився в дзеркало, милуючись чорним бантом, що аж убирав очі. Бант — блискуча, вправно зав'язана шовкова стрічка — таки справді дуже красивий. А скільки зусиль доклав хлопець, щоб здобути його! Усі заздро пасли його очима: матері буквально їли поглядом, а дітям, коли Альфредо проходив вулицею, слова застрявали в горлі, й вони захоплено втуплювалися в цю чорну стрічку. Він таки мав підстави презирливо дивитися не лише на рідну сестру, а й на решту всіх, у тому числі й на дорослих.

Альфредо зійшов сходами униз. Швейцар стояв на порозі під табличкою з написом «Швийцарська». Як завжди, Альфредо презирливо зиркнув на цей неграмотний напис.

— Добрий вечір, синьйорино Альфредо, — поштиво привітався швейцар, знімаючи форменого кашкета. Він дуже шанував Альфредо. — Сьогодні ви рання пташка. Зараз лише четверта година дня.

Альфредо навіть не відповів йому; ну й бовдур, обізвав його синьйориною та ще й не розуміється на годиннику.

У шкільній формі, з портфелями, до автобусної зупинки бігцем поспішали учні — останні з тих, що запізнювалися. Вони шанобливо давали йому дорогу, нишком позираючи, заздро й захоплено, на його чорний бант.

Прибув автобус із табличкою «Дошколи», й усі посідали.

«Ну й дурні», — подумав Альфредо і дочекавсь автобуса, що йшов у зворотному напрямку.

Передавши кондукторові монету в сто лір, він отримав вісімдесят лір здачі, хоч квиток коштував п'ятдесят.

Звичайна річ — кондуктор не вміє рахувати. Як вони тримають на роботі людей, котрі навіть не вміють відлічити здачу?

Сидячи, Альфредо дивився в вікно. На тротуарі, біля лотка з фруктами, продавщиця вигукувала:

— Чудові персики! Двісті п'ятдесят кілограмів за ліру!

Одразу видно — сільська тютя, сама не знає, що кричить. Автобус звернув у вулицю, де при в'їзді висів знак обмеження швидкості до 40 км на годину, і... Альфредо ледве встиг помітити машину, яка, йдучи чи не з надзвуковою швидкістю, з розгону врізалася в автомобіль, що виїхав справа.

Це було грубе порушення правил вуличного руху. Обурений Альфредо висунувся в вікно:

— Який йолоп дав тобі права?

Де йому випало жити? Тут ні в кого нема голови на плечах.

Автобус описав повне коло по місту й під'їхав до школи десь після дванадцятої.

Альфредо увійшов до класу насуплений, пройшов на своє місце — останню лаву, там він сидів сам, окремо від решти учнів.

Учителька зніяковіла, остерігаючись продовжувати урок; проте якось опанувала себе й, розчервонівшись, непевним голосом повела далі урок з географії:

— ... Як я вам щойно сказала, Італія має форму піджака, її столиця Венеція налічує 50 мільйонів мешканців... — Водночас вона крадькома зиркала на Альфредо: то байдуже, що учні посміхаються, її цікавило тільки, що скаже він.

Альфредо поблажливо махнув рукою; мовляв, давай далі, адже бачу, як ти з усіх сил стараєшся. А товариші його справді непутящі: сидять уже другий, а дехто й третій рік в одному класі та ще й дозволяють собі глузувати з учительки. Соромно навіть бути з такими разом.

Він дбайливо розправив банта на грудях, щоб усі бачили: це він, Альфредо, Чорний бант Невігласька, і деяким нетямам до нього так само далеко, як і до неба.

А вчителька тим часом почала вже опитувати.

— Скільки буде 348 додати 127? — викликала вона одного учня до дошки.

Учень заходився обчислювати, щось дряпав крейдою на дошці, закреслював, витирав ганчіркою, потім знову дряпав. Нарешті вивів 486.

Вчителька обурилася:

— Сором! Ти майже вгадав. Ставлю тобі трійку!

Бідолаха почав скиглити:

— Синьйорино вчителько! Спитайте мене ще, ось побачите, я відповім краще, виправлюся.

— Тільки гаяти час. Ти вже знаєш, які оцінки матимеш у табелі? Трійку з арифметики, двійку з географії, двійку з літератури, четвірку з поведінки.

«Який жахливий табель! — подумав Альфредо. — Такі оцінки — це ж ганьба на все життя».

— А тепер, діти, увага! — сказала вчителька. — Пильно слухайте, може, хоч зараз чогось навчитесь: я викликаю Альфредо. — І вона лагідно та улесливо подивилася на нього, а очі в неї так і променіли. — Ти не відмовишся відповісти на кілька запитань, Альфредо? Ні? Ну, тоді підійди до дошки, будь ласка.

Альфредо підвівся з таким виглядом, наче робить вчительці велику послугу, знехотя підійшов до кафедри. Вчителька зворушено дивилася на нього.

— Альфредо, — сказала вона, — ти ж такий здібний, скажи мені: що таке квадрат?

Альфредо зосереджено почухав носа: вчителька із шкіри пнулася, прикидаючись добренькою, сама ж тільки й думала, як б поставити йому пастку, підсунувши найскладніше питання. Треба все як слід обмізкувати. Тому він довго думав, перш ніж відповісти:

— Ніколи не куштував.

Вчителька полегшено зітхнула.

— Ну, тоді скажи ще, що таке Нью-Йорк, — річка чи озеро?

Чергове запитання-пастка: ясно, сьогодні вона точить на нього зуби. Але він не розгубився, знову довгенько думав і відповів:

— А мені геть байдуже — річка це чи озеро.

— Ну, тоді останнє запитання: назви мені славнозвісну битву, яку виграв Наполеон.

Знову підступне запитання! Вже всі учні зрозуміли, що Альфредо прагнуть завалити, і намагалися допомогти йому, шепочучи підказки:

— Ватерлоо! .. Канни!

Вони що, дурні? Самі того не відаючи, хочуть його збити? Але ж він не ликом шитий, він одразу збагнув, що й до чого, ще коли здобував Чорний бант.

— Отже? — почала наполягати вчителька. Та Альфредо вже знайшов відповідь.

— А хто такий Наполеон? — перепитав він.

Вчителька аж засяяла: в її іскристому погляді читалося палке бажання розцілувати Альфредо.

— Нуль! — переможно мовила вона. — Ставлю тобі нуля! Браво!

Потім обернулася до класу:

— Чули? Вчіться у нього, оце взірець, гордість нашої школи, слава Невігласька! Альфредо — супербовдур, ультранеук, архідругорічник, тобто бовдур, неук і другорічник у найвищому ступені. Йому тринадцять років, а він ще тільки в першому класі. І вже шостий рік підряд! Альфредо, на відміну від вас повторює курс, але ніколи нічого не засвоює. І навіть не силкується вгадати. Бо не знає нічого, геть нічогісінько. І цього року знову буде кращим за всіх: його ще раз залишають у першому класі, бо з усіх предметів у нього нулі. Дивлячись у його табель, не почервонієш від сорому, бо нема там двійок, трійок і, аж страшно вимовити, четвірок. Ніхто й ніколи не зможе перевести його в наступний клас. Молодець, Альфредо! Такий учень, як ти, найбільша втіха й нагорода для вчителя в Невіглаську.