Альфредо спокійно сів за парту, пустивши повз вуха всі оті похвали. Виголошені цією вчителькою, вони залишали його байдужим: була б вона хоч трохи таким неуком, як він, — тоді інша річ. Але вчителька й сама це відчувала, ніяковіючи й гублячись при ньому. Сердешна, вона, звичайно, робила помилки, але як? Майже вгадуючи. Бо знала навіть, що Італія має столицю.

Як завжди, однокласники захоплено й заздро дивилися на Альфредо: кожен мріяв відвоювати в нього це почесне місце на останній лаві, місце найбільшого віслюка, найбезтямнішого барана. Нікчемні заздрісники, вони спали й уві сні бачили, як здирають з нього Чорний бант, цю найдорожчу відзнаку найвидатнішого неука Невігласька. Але він соромився таких суперників: це ж ще не досвідчені віслюки, а так — тільки зелені початківці. Ніхто в Невіглаську не може з ним змагатися. Взяти хоч би цю дурепу, його сестру. Приходить до школи на десяту годину ранку, а не опівдні, як він! Або швейцар, що навіть не розуміється на годиннику. «Четверта година дня...» Казав би вже, що ніч надворі, коли мовчати не може. До того ж написав «Швийцарська» і не соромиться, що зробив тільки одну помилку. Шановна людина в такому довгому слові зробила б їх щонайменше три. Альфредо написав би, принаймні, «Швитсарска».

Він пригадав отих нездар на зупинці, які запізнювались на уроки: їм навіть невтямки переплутати як слід автобуси, ні, вони сідали в той, де написано «Дошколи». Пригадав жалюгідну продавщицю, котра пропонувала 250 кг персиків за одну ліру, замість того, щоб самій доплачувати покупцям. І того водія, котрий під знаком, що забороняв їхати швидше сорока кілометрів, розвинув швидкість до надзвукової, хоч міг одразу переходити на космічну. Ну як тут було втриматися й не крикнути йому: «Який йолоп дав тобі права?»

Як це принизливо, коли найгеніальніший невіглас і бовдур змушений жити серед самих тільки посередностей: бовдурчики, бовдурятка — ось хто вони такі, а між ними трапляється дехто взагалі МАЙЖЕ освічений.

До класу зайшов директор, і Альфредо з болем у серці відзначив, що деякі з учнів підвелися. Ганьба, вони, виходить, ще і мають уявлення про виховання.

Звичайно, директор прийшов тільки заради нього.

— Ну, як наш Альфредо? — спитав він.

— Препогано, — відповіла, сяючи, вчителька. — Довелося поставити йому ще одного прекрасного нуля. Хлопчик його чесно заслужив. Він не зміг відповісти на жодне запитання, нічого не знав, ну нічогісінько.

— Дуже приємно, Альфредо, — сказав директор. — Роби й надалі так, і ніхто ніколи не зможе відняти в тебе цієї почесної відзнаки. — І він урочисто торкнувся Чорного банта.

Директорова похвала трохи втішила Альфредо: адже директор досить-таки відомий невіглас та йолоп.

— Скажи нам правду, — попросив директор, — у чому секрет твоїх успіхів?

— Все дуже просто, — відказав Альфредо. — Я ніколи нічого не вчу, сплю досхочу, не слухаю пояснень на уроках.

— Молодець, твоїй силі можна позаздрити. Мій син теж бовдур, але, на превеликий жаль, йому далеко до тебе. Щоб розворушити його самолюбство, я завжди ставлю йому за приклад тебе. Не було, кажу я йому, жодного разу, щоб наш володар Чорного банта хоч що-небудь зрозумів, як це іноді трапляється з тобою. Ти не повіриш, але він і слухати не хоче, навіть інколи каже: відчепись ти від мене зі своїм Чорним бантом, я взагалі не знаю, про кого ти говориш.

— Забули люди, що таке повага, — гірко зазначив Альфредо. — Я докладаю стільки сил, щоб бути гідним Чорного банта, а виявляється, є люди, які не визнають мого авторитету найбільшого неука всього Невігласька.

Директор зітхнув:

— Тільки ж ти цього не розумієш.

— Як не розумію? — здивувався Альфредо. — Я найбільший невіглас, і це єдине, що я знаю достеменно.

— Що? — пополотнівши, вигукнув директор.

— А те, що чуєте, — вів далі своєї Альфредо. — Я не сліпий, і прекрасно розумію, що помилки інших — то дрібнички порівняно з моїми. А з цього виходить, що всі вони — менші невігласи, ніж я.

Та чому запала така тиша, а всі, мов приголомшені, дивляться на нього, витріщивши очі? Вчителька зблідла, хапає повітря. Директор посірів.

— Мені дуже боляче, Альфредо, — ледь чутно обізвався він. — Ти знаєш одне: ти найбільший неук. Але це можемо зрозуміти тільки ми, ми, невикінчені неуки!

Під ногами Альфредо ніби безодня розверзлася, і він відчув, що падає туди.

— Як ти міг? — невтішно схлипувала вчителька. — Чому ти зрозумів?

Вже падаючи в прірву, Альфредо зробив відчайдушну спробу врятувати себе. Позбутися Чорного банта? Ні, тільки не це!

— Неправда! — вигукнув він. — Заприсягаюсь, я нічого не зрозумів!

— І не силкуйся втішити нас, — сумно мовив директор. — Сьогодні ти вперше став на хибний шлях, і хтозна, може, підеш ним і далі.

Товариші по школі, яких завжди принижувало астрономічне неуцтво Альфредо, не приховували злорадної втіхи.

— Зрозумів! Він зрозумів! — єхидно передражнювали вони. Але Альфредо їх не чув: він заворожено дивився на руки директора, що повільно зводилися до нього.

— Простіть мене! — заволав він. — Я не хотів розуміти, клянусь вам.

Рука директора вже врівень з його грудьми.

— Я більше нічого не зрозумію! Ніколи!

А директорові руки вже взялися за банта.

— Ні, не треба! Згляньтесь на мене! — благав Альфредо.

Та дарма, бо неуцтво в Невіглаську не поступалося своїм.

— Ця висока нагорода належатиме тому, хто справді гідний її, — оголосив директор, знімаючи банта. Альфредові ж здалося, що з його грудей вирвали серце.

Не витримавши, вибухнув плачем: гордість і слава Невігласька, він упав з вершини абсолютного неуцтва в розряд посередностей, став людиною, котра дещо розуміє.

Новина-блискавка розлетілася по школі, рознеслася по всьому місту. До місця події збігалися репортери, а вже десь за годину хлопці — вуличні продавці газет — розносили екстрений випуск «Вісника Невігласька». Міф розвіявся: це було жорстоке розчарування для всіх жителів міста,

У Хазяїнограді навіть повітря комусь належить: дихнув — і плати за нього. Тут усе має свого хазяїна: будинки, телефон газ, вода, коти, квіти, бар, трамвай, таксі, більярд, кінотеатр, ресторан, магазини, автомат, що продає жувальну гумку.

Ти підійшов до фонтанчика напитися? Одразу ж, ніби з-під землі, з'являється якийсь чолов'яга і тицяє тобі квитанцію:

— Будь ласка, до каси...

У Хазяїнограді ніхто не знає, що таке громадський парк, бо всі парки — чия-небудь власність, і за вхід треба заплатити хазяїнові. Треба платити й за вхід на спортивний майданчик, і за те, щоб скупатися в річці. Коли тобі на другий бік річки, а ніг мочити не хочеться, то мусиш платити за перехід хазяїнові мосту.

Куди не кинь — усюди хазяїн! Навіть у міської футбольної команди він є: купує і продає гравців, наче олов'яних солдатиків або кеглі.

Треба зважити, що хазяї в цьому місті діляться на дві категорії: ЗВИЧАЙНІ і, як тут кажуть, МУЛЬТИХАЗЯЇ (ці найзаможніші, бо одній людині можуть належати, наприклад, заводи + будинки + магазини + аптеки + газети + т.д., не кажучи вже, звичайно, про такі дрібниці, як власний будинок, вілла на узбережжі, яхта чи заміський маєток).