Це вже геть не зрозуміло: найгеніальніший зодчий просив вибачення за блискучу доповідь, і ніхто навіть не зааплодував йому!

— Не маючи кращого, — понад силу промурмотів голова, — пропозиції професора Палладі приймаємо. Але ми просимо його і всіх присутніх підготувати до наступної нашої наради щось розумніше.

Пригнічений, низько понуривши голову, професор залишив зал засідань.

Яка несправедливість — так принижувати його гідність! Я поквапився слідом.

— Професоре, не зважайте на них. Ваші проекти не дурниці, ви геній, я це кажу цілком щиро, — я хотів утішити зодчого, засвідчивши, що хоч одна людина належно оцінила його. — Я захоплений вами, ви най...

— Вельмишановний добродію, — перебив він мене, — в Архітекторії не існує нічого «най». Я надто добре знаю межу своїх можливостей, і голова правильно зробив, нагадавши мені про неї. В нашому ділі не можна зупинятись на досягнутому. Ми, архітектори, працюємо на добро людині. Ми прагнемо, щоб люди жили краще, щоб їх оточувала тільки краса. А тому нічого не можна вважати неперевершено гарним і зручним.

— Але ж ви збудували чудове місто!

— Пусте, — промовив він, хитаючи головою. — Ви звідки приїхали?

— З Рима.

— Ну от, тепер розумію, чому ви так дивно висловлюєтесь: адже ви приїхали з такого ж сірого містечка, як Париж, Флоренція, Венеція, Лондон... В усякому разі, матимете час, ласкаво прошу, завітайте до мене, і ми спокійно побалакаємо, а зараз мене чекає робота.

І він повернувся до мене спиною.

Наближався вечір, і я попрямував до готелю, обмірковуючи слова професора Палладі. Ліфта там не було: коли ви заходите до холу, вам подають номер на перший поверх. Потім ви натискуєте кнопку, і ваш номер піднімається на той поверх, де ви хотіли б перебути ніч. Я вибрав останній поверх хмарочоса. Повернувши ручку дверей-вікна, вийшов на величезний балкон — не балкон, а справжню терасу. Далеко внизу мерехтіли вогні Архітекторії. Це було не місто, а, правду кажучи, восьме чудо світу.

«Як на мене, то нікудишнє містечко», — кинув мені перехожий.

«Ідейка», — казав голова.

«Не існує нічого "най"... Нічого не можна вважати неперевершено гарним і зручним», — це слово професора.

У моїй голові все перемішалося. Хто такий професор Палладі — божевільний чи мудрець з мудреців?

«У нашому ділі не можна зупинятися на досягнутому». Хто має рацію — люди, такі як я, ладні вихваляти все, що видається їм бодай трохи пристойним, чи ті, хто все піддає осуду, намагаючись зробити його ще кращим, щоб людину оточували дедалі прекрасніші речі?

Тепер я вже не вагався: правда на боці професора Палладі. Його слова розгорялися в моїй свідомості чимдалі яскравіше затьмарюючи вогні Архітекторії.

Я розірвав усі начерки свого задуманого репортажу й за одним заходом написав зовсім іншу статтю:

«Архітекторія, травень.

Отже, я в Архітекторії — непоганому місті, яке лише разів у сто красивіше за Рим, Флоренцію, Венецію та Ленінград, разом узяті. Це ансамбль досить пристойних хатинок. Звичайно, дещо тут явно виходить за межі...»

Описавши основні споруди Архітекторії, я продовжив: «Вважаю своїм обов'язком попередити читачів, що даний опис може ввести їх в оману, і вони подумають, ніби Архітекторія — не місто, а якесь диво. Насправді це зовсім не так, хоч місцеві архітектори в міру своїх скромних можливостей і докладають усіх зусиль, аби створити щось більш-менш пристойне для своїх земляків. А втім, попри всі добрі наміри, з високої трибуни наради головних архітекторів прозвучало чимало дурниць. Зважаючи на те, що не було жодної путящої пропозиції, затверджені досить посередні проекти професора Палладі...»

Розповівши про ідеї професора щодо «рухомої» архітектури, я закінчив репортаж так:

«Звичайно, у того, хто приїде сюди з Рима, Парижа або Нью-Йорка, виникне почуття, ніби він потрапив з печери в комфортабельний будинок; проте, щоб в Архітекторії можна було по-справжньому жити, слід перебудувати все місто».

Поставивши крапку, я тут-таки подзвонив до редакції і продиктував статтю, з якої мій головний редактор, колеги-журналісти й читачі мали зрозуміти, що таке справжня архітектура.

Що саме зрозумів головний редактор, я дізнався вже наступного ранку, коли одержав телеграму:

НЕ ЗНАЮ кома ЗДУРІВ ТИ ЧИ ЗБОЖЕВОЛІВ крпк ВСЯКОМУ РАЗІ + ТИ ЗВІЛЬНЕНИЙ БЕЗ ПОПЕРЕДЖЕННЯ крпк ГОЛОВРЕД крпк

А мені й байдуже! Я був збуджений, голова йшла обертом,

Мій мозок гарячково працював, не встигаючи осмислити все нові й нові ідеї. Я гасав по місту, жадібно вбираючи в себе його архітектуру, і кожна стіна викликала величезне захоплення. Слова професора Палладі, особливо його теорія рухомої архітектури, дедалі більше надихали мене.

Я згадав про запрошення й завітав до нього. Професор прийняв мене у майстерні, яка формою нагадувала знак питання, що, за його словами, стимулює політ фантазії і породжує сумніви, дуже корисні для творчої діяльності.

Професор спитав, що я написав для газети, і я признався, що саме за це мене звільнено.

— Дуже шкодую, — поспівчував він.

— А я навіть радий. Відколи я в Архітекторії, то багато чого зрозумів. І вирішив залишитися тут, стати архітектором. На мене справила величезне враження ваша теорія рухомої архітектури, ваші проекти будов, що пересуваються в просторі, самохідних шкіл. Мені здається, цю ідею не тільки можна, а й треба значно розвинути. І от у мене виникла думка: якщо можуть рухатись будинки, то чому б не рухатися цілому ансамблеві, тобто всьому місту?

Професор Палладі зовсім байдуже зирнув на мене сумними очима.

— Невже ви не збагнули, професоре! Це ж був би грандіозний проект — рухоме місто, що, скажімо, взимку переїжджає до теплих країв, влітку — до моря, а, може, їде слідом за своєю футбольною командою! Що ви на це скажете?

— Не вбачаю в цьому нічого особливого, — почув я у відповідь.

— Невже мені не здалося? Я запропонував йому побудувати перше в світі рухоме місто, а він і вусом не повів!

— Втім, такий проектик можна було б обмізкувати, — мляво обізвався професор. — Даруйте за нескромність, але цим питанням я займаюся вже не перший рік, і, якщо ви не проти, ми могли б об'єднати зусилля...

Я почувався невимовно щасливим:

— Працювати з таким генієм, як ви! Професоре, я в захопленні! Адже ви най...

— Благаю вас, забудьте цей грубий вислів. Немає нічого «най». І мушу попередити, я дивлюсь на вас як на досить посереднього помічника, не більше, тому вам доведеться насамперед багато вчитися, дуже багато. Адже архітектура — справа серйозна...

Відтоді я живу в цьому місті. Колишній журналіст став архітектором і працює під керівництвом професора Палладі. Я ні в чому не розкаююсь, запевняю вас. Архітекторія — чудове місто, і люди в ньому чудові! Вірніше сказати, не дуже погане містечко. І люди тут досить тямущі. Я б навіть сказав, що це найменш некрасиве в світі місто, де живуть найменш дурні і самовпевнені люди...

— На старт! Увага! Марш!

Ледве загоряється зелений сигнал світлофора, як люди прожогом кидаються через перехід. Регулювальник у футболці та чорних шортах стежить за дотриманням правил бігу, а коли хтось, випередивши суперників, грудьми розриває фінішну стрічку на протилежному тротуарі, свистить у свисток.