Найкраще роздивитися Хазяїноград можна згори, з оглядового майданчика, що височить над містом. Розташований він на зарослому чагарником пагоркові, де на спеціальних постаментах встановлено біноклі. Не встиг ти ще й ногою ступити на майданчик, як до тебе вже підходить добродій з вишуканими манерами і простягає жетона:

— Хочете помилуватися чудовою панорамою міста? Сто лір за одну хвилину. Будь ласка.

Це хазяїн панорами.

Опускаєш жетона у проріз, і весь Хазяїноград у тебе як на долоні, так близько, що можна прочитати імена хазяїв, написані на заводських димарях, на дахах будинків, ба навіть на вбиральнях.

Вихід на пенсію — це свято. Разом з іншими робітниками, котрі також ішли на пенсію, Вальдо зайшов до великої, ошатно прикрашеної заводської зали. Справді, це і його свято, і їхнє спільне свято — свято заслужених робітників. Такі врочисті церемонії в Хазяїнограді відбуваються щороку по всіх заводах та установах. Це настільки визначна подія в житті міста, що про неї пишуть в газетах і говорять по телебаченню.

Робітнича біографія Вальдо почалася багато років, тому, коли він підлітком переступив поріг заводу. Крім роботи й нового хазяїна, він знайшов тут друга, хлопця, який працював за сусіднім верстатом. Вдень вони працювали поруч на заводі, а щосуботи ввечері зустрічалися в барі, де можна було зіграти в карти чи в більярд. Друзі ніколи не сварилися, хоча їхні погляди частенько не збігалися.

Марко — так звали Вальдового друга — завжди бурчав:

— Що за місто! Самі хазяї! Узяти хоча б нашого...

— Що в тебе за думки! — відказував Вальдо. — Хазяї завжди були й завжди будуть. Уже так заведено. Коли на землі є дерева, будинки, заводи, то повинні бути й хазяї.

— Зовсім ні, — заперечував Марко. — Без дерев, будинків та заводів жити було б набагато гірше й важче. А от хазяї навіщо? Я собі уявляю місто, де буде, все: дерева, будинки, заводи, але не буде хазяїв. Без них жити набагато краще.

Минав час, друзі старіли. Вальдо старанно працював і надіявся, а Марко, як завжди, нарікав, але вони ніколи не сварилися.

Настав день виходу на пенсію. Для заслужених робітників, відданих заводові, уточнив хазяїн, влаштували урочисті проводи.

Святково одягнені, всі старі робітники зібралися в заводській залі. Сьогодні вони прощалися з заводом. Хазяїн виголосив довгу промову:

— Честь і хвала вам, достойні, працьовиті, найвідданіші робітники, ви — основа Хазяїнограда, взірець для молоді. — І так далі, і таке інше.

Потім він вручив усім медалі й кожного поплескав по плечах. Він був зворушений, робітники теж, у багатьох сльози підступили до очей.

Марка серед них не було, він не належав до найвідданіших. Увечері Вальдо показав у барі медаль друзям:

— Егеж красива? Щире золото! А подивіться, що на ній написано: «45 років відданої служби».

— Молодець! Яка честь! —говорили вражені друзі, що сиділи при столику, передаючи медаль один одному.

Лише Марко навіть не торкнувся медалі.

— Три тисячі лір[2] — оцінив він. — Більше вона не варта.

— Що ти верзеш? — вибухнув Вальдо, якого зачепило за живе зневажливе ставлення друга до медалі. — Ця медаль дорога як нагорода. А означає вона, що я чесний громадянин і заслужений робітник. Завтра моє ім'я з'явиться в газетах.

У відповідь Марко так глянув на нього, ніби просвітив рентгеном, розворушивши в глибині серця приховану потаємну надію.

— Скажи-но правду, — Марко говорив тоном лікаря, що визначає діагноз пацієнтові, — ти ж ніколи не хотів бути тільки кваліфікованим, сумлінним робітником, заслуженим громадянином і таке інше, а завжди сподівався вибитися в хазяї, мати бодай одного-однісінького фонтанчика.

— Ну й що? —Вальдо навіть не збентежився від того, то оголено його душу. — А якби мені усміхнулася доля! Людина завжди надіється на краще. До того ж я мріяв не про фонтанчик, а хотів стати хазяїном лави в парку: старі, що люблять, сидіти на лавочках серед зелені і грітися на сонечку, ніколи не переведуться. Квитки б ішли —любо-мило подивитися, а я мав би непоганий прибуток. — Він знизав плечима. — Нічого не вдієш, певно, не судилося мені бути хазяїном.

— Бідний Вальдо, — сказав Марко. — Ти й досі не збагнув, що нема покірливішого лакея, ніж той, хто мріє сам стати хазяїном. А це означає, що хазяїн підкорив собі навіть твою душу. Він змусив тебе мріяти. Ти і такі, як ти, обманюєте самі себе, мріючи стати власниками фонтанчика або лавки в парку. Ви мрієте, скоряєтесь, не перечачи, а потім, коли з вас вичавили всі соки та сказали «прощавайте, спасибі», — ви втішаєтеся медалькою.

Усі затамували подих. Вальдо наїжився, надпив трохи вина і, не дивлячись на Марка, утер рукою вуста.

— Гаразд, а чого ти домігся своїми думками? Тільки гризота тебе доймала через них. Хай мені не пощастило стати хазяїном лави, я бодай оцю медаль залишу синові.

— Я волів би залишити синові щось інше! — відказав Марко.

— Що саме? — спитав хтось цікавий.

Марко не відповів. Але відповідь можна було прочитати в його очах: там промайнуло щось схоже на птаха в високому польоті, в них палахкотіло сяйво, яке горить в очах людей, котрі не мають хазяїв, принаймні над своїми душами.

— Мамусю, а для чого в людей руки?

Мати підіткнула їй ковдру і всміхнулася:

— Щоб натискати на кнопки, люба.

— І ще брати ними різні речі, правда?

— Дурненька, для цього є машини. Ну, руки ще треба мити під умивальником.

— А ноги для чого? Щоб ходити?

— Яка ж бо ти дитина! Щоб натискувати на педалі в автомобілі. Невже ти коли бачила людину, яка б ходила пішки?

— Ну, а голова? Без голови, мабуть, ми не можемо обійтися?

— Розумна ти моя, правильно. Голова в нас запасна на той випадок, коли зіпсується електронний мозок, який думає за нас. А тепер спи.

Мати поцілувала Паоліну й натиснула кнопку. Магнітофон почав грати колискову, вікна автоматично причинилися, запрацював кондиціонер, будильник перевів стрілку дзвінка на сьому годину.

Другого дня вранці о сьомій — дзень-дзелень, і Паоліна прокинулася. В Автоматії — місті машин, місті суцільної автоматики — починався новий день.

Дівчинка змінила ліжко на електрокероване крісло, воно проїхало до ванної і спинилось під душем, механічні руки намилили Паоліну, а потім ш-ш-ш... — зашумів електрорушник, подаючи тепле повітря. Крісло повільно в'їхало до їдальні. Сніданок. Буль-буль... — поїлка влила Паоліні прямо до рота каву з молоком.

— До побачення, мамо.

— Щасливо, люба моя.

Крісло під'їхало до дверей, вони розчинилися, й Паоліна пересіла на крісло в ліфті. Зззз... — кабіна опустилася в гараж під будинком, і дівчинка вже в електромобілі. Навіщо напружуватися, самій вести машину, коли є автоводій? Дррр... — і Паоліна вже перед шкільним ескалатором. Уууу... — і вона в класі.