І так кожного дня, бо в Сенсаціонії тиждень складається з однієї суботи і шести неділь. А оскільки робота сенсаціонців — самі гулянки, то виходить, що всі дні в них робочі. Та ніхто на це не нарікає. Усі там дуже заповзяті і вчаться невтомно. Коли хтось бовкне, що бачив літаючі тарілки, на нього відразу ж накинуться з розпитами:

— А хто на них грав?

— Мелодійна штучка?

Ще цього бракувало, проґавити марсіанську сенсацію!

Один спритний чоловік якось заробив купу грошей, сконструювавши теле-радіо-перемикач-журнально-газетний-перегортач. Це просто геніальний пристрій. Сідаєте в спеціальне крісло, ставите ноги на дві педалі, і вони виконують вашими йогами рухи того танцю, який ви хочете вивчити. Три телевізійні екрани одночасно транслюють по трьох каналах три різні програми; під одним підлокітником умонтовано радіоприймач з навушником (для правого вуха), під другим — програвач, теж з навушником (для лівого вуха), а зверху на телевізорах змонтовано три газетно-журнальні перегортачі, які гортають сторінки, коли трапляється «вікно». Завдяки цьому теле-радіо-перемикачеві-газетно-журнальному-перегортачеві заощаджується безліч часу, і ви завжди йдете в ногу з модою.

Словом, послухати сенсаціонців, то життя в їхньому місті — не з медом. Але що вдієш? Люди повинні розважатися.

Тільки один з сенсаціонців, хлопець на ім'я Освальдо, був іншої думки про те, яке значення мають розваги у житті людини. І історію цю варто розповісти.

Освальдо вже не витримував. Цілісінький день тільки й чути: «Ах, як чудово!» Люди ніби не знають більше нічого, крім цих слів.

— Який чудовий останній танець!

— Яка чудова остання пластинка!

— А останній фільм? Просто чудово!

Чудово! Чудово! Чудово! Чудове все, що модне, що користується успіхом. Досить було з'явитися у газетних кіосках збірці коміксів, оперезаних паперовою стрічкою з написом «Великий успіх. Перша премія на приміськім фестивалі коміксів», а люди вже вишикувалися в чергу за нею.

Журнали мод запропонували спідницю-лахміття? «Чудово! Оригінально!» І всі дівчата підряд дженджурилися в пошматованому дранті. Пропагували новий танець «орангутанг»? Під барабан усі заходжувалися підстрибувати та розгойдуватися, щосили гупаючи себе в груди кулаком. «Ой, як чудово!»

— Авжеж, з біса чудово! — казав сам до себе Освальдо. — Але, на щастя, я маю тепер імунітет.

Освальдо нещодавно захворів і кілька місяців лежав у лікарні, де йому приписали повний спокій, заборонивши слухати радіо, дивитися телевізійні програми, читати газети й журнали. Після лікарні Освальдо вже інакше сприймав світ. Він наче прийшов до тями: довгі місяці тиші та роздумів справді протверезили його. Сенсаціонія, це шалене, нічим не приборкане місто, здавалося йому божевільнею. Всюди музика, танці, фестивалі, звідусіль блискає й горлає реклама, у газетах тільки й пишуть про акторів та естрадних співаків. На вулицях зграї шанувальників переслідують автомобілі зірок естради й кіно, полюючи за автографами, дівчата юрмляться під кіностудіями, домагаючись, щоб їх випробували хоч на якусь найменшу роль. «Я стану знаменитою! Як це чудово!»

Освальдо був ще зовсім юний, та йому здавалося, що за місяці самотності в лікарні він подорослішав.

— Точніше, не подорослішав, а став розсудливішим, — міркував він.

Він тепер не міг дивитися нездарних фільмів з примітивними сюжетами, від яких шаленіли поспіль усі, його нудило від надто гучної музики та розповсюджених божевільних танців-трясучок. Жаль і співчуття викликав в Освальдо й останній із психозів — пульверизаторний живопис, коли — про це свідчить уже назва, — з повного пульверизатора розпилюють фарбу на полотні. Плямисте полотно? Чудової Тепер усі малювали саме так: це модно.

Але Освальдо вже виробив власне ставлення до всього, з чим йому доводилося зустрічатись: його захоплювали тільки речі по-справжньому прекрасні і значущі, те, що промовляло до серця, загострювало чуття, наче ти вийшов на балкон і побачив, що виднокруг ширшає й даленіє.

— Коли виросту, — міркував він, — я зроблю щось подібне, і мені однаково, матиму успіх чи ні.

Але йому було тяжко. Навіть удома він не міг втекти від тисяч модних захоплень, тисяч нових схиблень сенсаціонців: тільки про це скрізь і йшлося, тільки про це й товкли радіо, телебачення та журнали. Він наче опинився в відкритому морі під час шаленої бурі. Нові моди, захоплення, пристрасті налітали на нього, мов збурунені хвилі.

А тут ще наближався Великий Конкурс. Його бучно рекламували всюди, навіть у школах та в установах, бо настала пора створювати нову моду, відкривати нову зірку, шукати нових кумирів, тому участь у ньому мали взяти якомога більше претендентів.

«Майбутні співаки, майбутні режисери, майбутні художники, майбутні актори, беріть участь у Великому Конкурсі!»

«Щаслива думка, оригінальна вигадка зроблять вас знаменитістю. Маєте шанс утворити моду! Винайдіть, вигадайте те, що сподобається людям! Вас чекає успіх!»

Усі готувалися до конкурсу. Стати знаменитістю — хіба ж не чудово!

«А скільки з'явиться нового безглуздя, виникне нових дурниць, — міркував Освальдо. — Та люди проковтнуть геть усе. Чому це так: коли людина приходить до ресторану або кафе, вона замовляє свої улюблені страви, які саме їй особисто до смаку. А от кіно, концерти, навіть телевізійні передачі вона вибирає тільки модні, ті, що подобаються всім...»

У просторому палаці, де відбувався Великий Конкурс, жюрі кожної секції розглядало й ретельно вивчало стоси надісланих творів. Ледве закінчивши роботу, схвильований голова жюрі художників кинувся до голови літературного жюрі:

— Ми відкрили надзвичайного художника! Він матиме гучний успіх — пропонує новий стиль, у живописі! Найоригінальніший стиль! Уявіть, яку чудову картину створено, — чистісіньке біле полотно! Ну геть білесеньке, без єдиного мазка. Яке буяння, яка щедрість фантазії, чи не так? Тільки у генія могла з'явитися подібна ідея.

Але й голова літературного жюрі був теж надзвичайно збуджений:

— Нам також пощастило. Ми щойно отримали видатний рукопис. — І він показав пачку білого паперу. — Подумати тільки: книга, а в ній — лише чисті сторінки. Ніхто за всю історію літератури не спромігся на щось подібне. Читається вона одним духом, сповнена таємничості, розбурхує фантазію. І ніде жодної найменшої помилки.

Обох, літератора й художника, брала нетерплячка поділитися якомога скоріше своїми відкриттями; тому обидва бігцем подалися до голови жюрі кінематографістів, який саме був у переглядовому залі.

— Нагодилися ви вчасно, — зрадів той. — Я ще раз переглядаю фільм, якому ми одностайно присудили першу премію: шедевр!

На екрані проектувалося мерехтливе сіре світло.

— Це великий режисер, — палко продовжував кінодіяч. — Фільм відкриває нову еру в кіно: не буде більше зображень, сюжетів, дійових осіб. Бачите? Ця стрічка цілком сіра. Вона матиме колосальний успіх. Її можна дивитися сотні разів, і вона завжди буде новою; глядачам ніколи не набриднуть сюжет та актори, хоча б тому, що їх взагалі нема.

Поздоровивши один одного, три головуючі побігли до колег із жюрі телевізійного та музичного конкурсів. Ті обидва теж аж світилися від щастя: вони відкрили двох надзвичайних митців, їхні роботи, безумовно, справжня революція в мистецтві: годинна телевізійна програма під назвою «Біла тиша» (на екрані нема ні зображення, ні звуку) та німа пластинка.

— Два справжні генії! До того ж, розумієте, під мовчазну пластинку можна й танцювати. Автор цілком певен: мовчазна музика сприятиме розповсюдженню нового танцю «нерухомка», який виконують, не рухаючись. Його танцюватимуть усі, це буде наймодніший танець.