Коли продюсери та видавці довідалися з «поінформованих кіл» про наслідки конкурсу, їхньому захопленню не було меж:

— Надзвичайні, рідкісні митці! Вони заслуговують найбільшої підтримки, а на рекламу їхніх творів можна не шкодувати грошей...

— А певно! До того ж їхні роботи не коштуватимуть нам нічого: ми заробимо на них мільярди!

— Чого ж ми чекаємо? Нехай швидше називають переможців!

— Правильно! Негайно оголосити імена авторів!

Та коли розкрили конверти з іменами переможців, на всіх чекало приголомшуюче відкриття: всі роботи створені однією особою. Одна-єдина людина перемогла на Великому Конкурсі в усіх галузях мистецтва!

Захват годі було стримати:

— Браво! Слава! Неймовірно! Тим вагоміший успіх! Зосередимо всю рекламу на одній особі! Це буде перша, найяскравіша зірка нашої рідної Сенсаціонії!

Мабуть, ви вже самі здогадалися, що переможцем на Великому Конкурсі в усіх галузях мистецтва став не хто інший, як Освальдо.

Його нудило від безглуздих модних вихилясів, йому остогидла несамовита реклама Великого Конкурсу до такої міри, що одного разу, особливо розгнівавшись, він вирішив взяти участь у конкурсі.

«Ви хочете дурних вихилясів? Я надішлю вам найбезглуздішу з нісенітниць у світі. Принаймні жюрі зрозуміють, що на всю Сенсаціонію знайшлася бодай одна душа, не схибнута на сенсаціях, людина, яка віддає перевагу білим екранам, тиші та чистим полотнам перед нікчемними фільмами, перед брудними картинами чи оглушливою музикою».

Певна річ, Освальдо навіть не думав перемогти. Тож він геть отетерів, коли до нього в помешкання вдерлися в повному складі всі жюрі, всі продюсери та видавці міста, сила-силенна журналістів та фотокореспондентів.

Вони обнімали Освальдо, тисли йому руку, цілували.

— Браво! Вітаємо! Яка геніальність!

— Інтерв'ю, будь ласка!

— Дозвольте знімочок... прошу, всміхніться!

Продюсери та видавці тицяли йому в руки контракти та пачки банкнотів.

— Я хотів би придбати виключні права на видання всіх ваших романів!

— Ви повинні знімати фільми тільки для мене!

Врешті-решт Освальдо збагнув: усі нагороди Великого Конкурсу виграв саме він, і ця маячня, ці несамовиті обійми, від яких він мало не задихнувся, означали успіх. Та вони що, з глузду з'їхали? Невже не второпали, що він хотів тільки покепкувати з них та й годі?

— Геть! Забирайтеся геть! Облиште мене! — вибухнув він, енергійно продираючись крізь натовп шанувальників. — Я не хочу вашого успіху!

Але у відповідь гримнули захоплені вигуки:

— Яка скромність: не хотіти успіху! Оце справжній митець. До того ж неабияк знається на рекламі. Ми опублікуємо його слова: вони справлять велике враження.

— Та яка тут до біса скромність, я вам кажу цілком серйозно. Забирайтеся геть!

— У нього вдача справжнього митця: дивак, нервовий. Саме такими публіка уявляє своїх зірок.

Коли знесилений Освальдо нарешті зостався сам, на ротаційних машинах уже друкувалися екстрені випуски газет: «Успіх поцілував чоло нового великого багатогранного таланту. Освальдо — тріумфальний переможець Великого Конкурсу!»

Ще ні на кого не налітала повінь такої оскаженілої моди. Молодики кулаками прокладали собі шлях у зали, де виконувалася його мовчазна музика, за шалені гроші перекуповували в спекулянтів квитки в дансинги, де можна було потанцювати його знамениту «нерухомку». Кінотеатри були вщерть повнісінькі, сім'ї не відходили від телевізорів: усі хотіли дивитися його сірі фільми та телепередачі «Біла тиша», де на екрани проектувалося лише світло. Книжки з чистими сторінками йшли нарозхват, торговці художніми творами збували за неймовірну ціну його білі полотна. Все це було модне, а хіба від моди можна відставати?

Газети й журнали писали тільки про Освальдо та без ліку друкували його фотографії, тобто білі вставки в тексті (бо на честь великого митця хтось винайшов фото без зображення).

Люди милувалися цими білими прямокутничками в газетах і зітхали:

— Боже, який він чудовий, який обдарований!

Освальдо втратив спокій. Він не міг пройти вулицею, бо за ним сунули зграї шанувальників та всіляких колекціонерів, щоб попросити автографа, відірвати на згадку ґудзика або хоч торкнутися до кумира. Дім опинився в постійній облозі журналістів, видавців, продюсерів. Вони чекали інтерв'ю, нових книжок, фільмів, картин. Без угаву дзвонив телефон. Листоноша мішками приносив листи: тисячі дівчат мріяли одружитися з ним. Щоб задовольнити попит на автографи, один продюсер додумався розсилати бажаючим маленькі клаптики чистого паперу, і ті користувалися неймовірним успіхом.

— Неписаний автограф Освальдо! — пристрасні колекціонери — власники неписаного автографа — пильнували його краще, ніж чек на мільйон дір.

А бідолашний Освальдо вже не міг витримати. Ніколи ще Сенсаціонія не видавалася йому такою божевільною. Він твердив, що взагалі не має відношення до мистецтва, бо хотів лише покепкувати з моди, яка, мов лихоманка, трусить містом... Та ці слова тільки дужче розпалювали захоплення нескінченного натовпу шанувальників.

Тоді він почав гнати всіх стусанами та копняками, але щасливці гасали по місту, вихваляючись:

— Ось подивіться! Освальдо копнув мене сюди!

Ні, далі тут жити не можна, бо життя в цій божевільній Сенсаціонії стало нестерпним. Не хотів він також бути співучасником величезного шахрайства. Бо вірив у справжнє мистецтво. А такий дешевий успіх не потрібний йому. Всією душею Освальдо прагнув тільки одного: щоб йому дали спокій.

Однієї ночі він потай, ніби злодій, вислизнув з дому, крадькома пройшов через Сенсаціонію і, нарешті, вибрався на гору далеко за містом. Він більше не повернеться сюди, бо не хоче заразитися цією модоепідемією. Краще вже житиме сам, стане відлюдником, триматиметься подалі від усіх шаленств, ніколи більше не слухатиме радіо, не дивитиметься телевізора, не читатиме газет і журналів.

Влаштувався він у печері.

— Ось де, нарешті, я буду сам, — радів Освальдо, — хоч поміркую на дозвіллі. — І, щасливий, заснув.

На світанку він вийшов з печери, солодко потягнувся. Над ним височіло чисте й прозоре небо, весело пурхали пташки. Дерева шуміли зеленими вітами, десь поблизу жебонів струмочок. Все це справжнє, як справжня й поезія природи; отут, далеко від знавіснілої Сенсаціонії, буде він щасливою, вільною й незалежною людиною, а не рабом того сенсаційного успіху, якого ніколи не прагнув.

— Чудово, — сказав він, вкладаючи в слова пряме значення, бо на душі в Освальдо і довкола нього справді творилося чудо.

— Чудово! — Освальдо аж підскочив від гучної луни, що пішла навкруги.

Луна? Яка там луна, то хор! З печер, із кущів, з-поза кожного каменя виглядали грона захоплених облич! Посилаючи йому цілунки, піднявся густий ліс рук. Гора, яку обсіли люди, скидалася на мурашник: усе населення Сенсаціонії, помітивши, що Освальдо тікає, мовчки рушило слідом і потай стежило за ним.

— Освальдо! Ця остання мода — чудова! — захоплено вигукували вони. — Як чудово жита самітниками разом з тобою! Як чудово!

Поїдаючи його очима, люди дедалі тісніше юрмилися навколо. Хтось наважився й попросив автографа («у першого із самітників»), хтось уже відірвав в Освальдо ґудзика.

Крізь натовп пропихався журналіст із розгорнутим записником у руці:

— Будь ласка, ваші перші враження від життя на самоті? Чому ви вирішили створити нову моду?

Коло стискалося, задні напирали все дужче, захоплено вигукували:

— Стежте за Освальдо! Ми повинні робити те саме, що й він.

— Так, це ж останній крик моди!

— Як чудово!

Ноги Освальдо підточилися; у розпачі він важко опустився на камінь. Очі затуманилися слізьми