— Будь ласка, вийди до дошки.

Нічого собі! Ще ніхто, викликаючи до дошки, «будь ласка» не казав. Чекіст — той взагалі називав прізвище жертви і додавав: «Марш!» Він, до речі, до Монголії служив у ДШБ — десантно-штурмовому батальйоні, про що періодично нам нагадував. Не знаю тільки, задля якої радості. Ну, не про нього зараз мова, він ще з'явиться. Це я до того, що коли Тамара сказала «будь ласка», ми всі в осадок випали, і так тихо стало відразу — ніхто нічим навіть не рипне. Звичайно, Рудик вийшов до дошки, став перед класом і сам не знає, чого від нього хочуть. І тут Тамара далі видає:

— Я хочу вам на прикладі показати, як і де в людини розташовані м'язи. Ти вже, Володю, вибач, але я знаю, що на тобі це краще видно, як на оцих мальованих таблицях. Ти не проти?

Гадом буду — вона у цей момент посміхнулася! Таку хитру либу затягнула[11] — ховайся.

Тоді ще ніхто нічого не зрозумів, але потім стало ясно: молода вчителька відразу вирішила підстрахуватися, аби на її уроках у класі порядок був. Швидко вона розклади прорахувала. Мабуть, у Чекіста розпитала про обстановку, в'їхала, що до чого, і відразу на Рудика ставку зробила. Бо далі взагалі почалося — атас.

— Ну, не проти, — буркнув Вова.

— Добре. Тоді знімай піджак і закачай рукав сорочки. Або — взагалі її знімай.

Тепер Рудик уже не питав, для чого, сам швидко роздягнувся, лишився У білій майці. Хтось реготнув, але Арутюнов буркнув зі свого місця, і знову стало тихо.

— Підніми праву руку і не напружуй її, — діловито розпорядилася Тамара. — Дивіться, в розслабленому стані м'язів не видно. Але варто людині трошки напружитись, і вони почнуть проступати. Стисни кулак, Володю. Бачите, біцепс уже трішки окреслився. Тепер зігни руку в лікті й нормально напруж мускули. Бачите — ось як гарно окреслюється рельєф. Значить, дивіться, де які м'язи в людини розташовані…

Вона почала мацати Вову, наче манекен, ми за нею записували в зошит і замальовували Рудикову біцуху. Накачав він її справді не слабо. Далі ще цікавіше: Тамара попросила його зняти майку і напружити прес. Там рама окреслилася нормально, по пузу Тамара вже указкою водила. А ми живіт Рудика теж старанно в зошити замалювали. Я, до речі, глянув потихеньку на Стародуба — нічого, сидить, так само щось у зошиті креслить.

Ще в одному признаюся: прийшов у той день додому, роздягнувся до пояса в ванній і спробував так само руку стиснути в кулак і м'язи живота напружити. Ніякого ефекту. Біцепс не окреслився, рама не вимальовувалася. Спробував сам себе по животі стукнути — це називається «фанеру пробити», і так улупив, що на якусь секунду подих перехопило. На пузі аж синяк лишився від удару. Більше я такою дурнею не страждав.

Ну коротше, вам уже ясно: після того, як Рудик побував на Тамариному уроці наочним посібником, у неї зовсім не виникало з нашим класом проблем. На уроках завжди тихо, всі пишуть, і не дай Бог хтось чогось не вивчить. Нашого Зоопарку це, звичайно, не стосувалося, до нас особливе ставлення, а ось поет Козоріз кілька разів дістав у п'ятак за погане знання якогось параграфу. Стародуба, ясно, Тамара не чіпала. Мабуть, про нього її точно попередили. Ну, а сам Рудик хоча й не виявляв особливого інтересу до предмету, почав на рівному місці заробляти в Тамари «четвірки» й навіть «п’ятірки».

Дуже точно вона все розрахувала. Дуже красиво купила нашого старосту, а разом із ним — спокій.

Якось, коли вона розповідала нам параграф про сперматозоїди, Литовченко не витримав, почав ржати. Тамара нічого не сказала, зате на перерві Рудик ганяв його по всій школі, загнав нарешті в роздягальню біля спортзалу і запитав, притиснувши до стінки, що йому здалося таким смішним у слові «сперматозоїд». Той, звичайно, на ізмєну, типу, нічого, я просто так. «Сперматозоїди, — пояснив Рудик, — у тебе в яйцях. А я можу так зробити, що в тебе їх не буде. Ні яєць, Заєць, ні сперматозоїдів», — потім відійшов на крок і з усієї дурі лупонув Юркові по яйцях, той аж дихати на кілька секунд перестав.

Словом, Рудик почав до Тамари нерівно дихати. Він порахував — вона лише на сім років від нього старша, йому в лютому саме п’ятнадцять стукнуло. Нічого, це нормальна різниця, казав він. Перед Восьмим березня збив з усіх бабки на подарунок біологині, поїхав разом із Арутюновим і ще кількома пацанами до Києва купувати «Київський» торт, але саме такого не знайшов, купив «Фестивальний»,[12] квіти й під наші оплески урочисто це все Тамарі вручив. Личко в неї знову стало рожевими, вона навіть цьомкнула Вову в щоку, староста потім дивився на нас гордо, куди там твої гроші…

Десь через місяць після того на великій перерві я пішов попісяти. Закрився в кабінку, штани розстебнув, подзюрив, почав штани застібати. Коли до сортиру хтось зайшов, і я почув голос Рудика:

— …нормально все, по-взрослому. Попили чайку, послухали касети. В неї останній збірник італійців,[13] музон так нічого, причому записи ще нормальні. Казала, їй брат із загранки привіз.

— У неї брат у загранку[14] ходить? — це Арутюнов.

— Ага. У Мурманську порт приписки.

— Старший брат?

З кабінки я почув, як потягнуло димом. Пацани зайшли перекурити. Звичайно вони бігали за школу, але іноді через лінощі смолили просто тут, у хлопчачому туалеті. Ризик нарватися на когось був невеликим: для вчителів у нашій школі був окремий клозет, забудова нова, це передбачили ще в проекті.

— Старший. Двадцять п'ять років йому.

— Ну і далі що?

— Нічого. Губу розкатав. Я так за виріз заглянув — нічого, все видно.

— Так вона тобі й дозволила заглянути…

— Дурний ти. Хто на таке дозволу питає? Вона чашки, значить, збирала, я на стільці сидів. Вона нахилилася, я підсік, не будь дурний. Потім у кіно ходили.

— На яке?

— На Анжеліку.[15] Не на останній сеанс, на передостанній. Там «до шістнадцяти» стоїть, але на касі нічого, не докопалися. Я ж із дорослою людиною прийшов. А там і нема нічого такого. У ліжку Анжеліку часто показують, тільки так: кілька разів голу до плечей, і один раз — здалеку, ззаду, за завісою. Жопу можна побачити при бажанні, тільки нечітко. Тамара нічого, дивилася, ми ще потім поговорили, коли назад ішли.

— Про Анжеліку?

— На хер мені впала твоя Анжеліка! Просто поговорили. Про різні речі.

— А, — я почув, як Арутюнов сплюнув. — Ні фіга вона тобі не дасть.

— Дурний ти, як сто китайців! У гості на чайок просто так не кличуть і в кіно, яке до шістнадцяти, просто так із пацаном не йдуть. Побачимо.

— Ти казав їй, що в Полтаву зібрався?

— Говорив. І хулі? До Полтави ще три місяці. Я, коли треба, приїжджати буду. Хоча б до тебе в гості, ги-ги… Коротше, не сци в компот. Побачимо.

Вони пішли, за ними обережно вийшов і я. З того, що я почув, стало ясно: Рудик ходив до Тамари в гості. Після уроків я про це пацанам розказав, вони ніяк це не сприйняли. Ходив і ходив. Мало що буває… Ми погодилися: вчителька учневі не дасть, хай хоч сто літрів чаю з нею видудлить. І якось швидко забули про це.

Мабуть, пора нарешті трошки більше про себе сказати. Бо без цього не дійде до вас, що тоді сталося на прощальному уроці біології і чому для нас трьох не було іншого виходу, окрім як тікати не лише з дому, а й із Ніжина.

Якщо ви, звичайно, хочете це зрозуміти.

Коли я саме збирався одружитися, майбутня жінка прийшла до нас у гості і, як завжди в таких випадках, почала дивитися родинний альбом. Є фотки, де я маленький, голий, стою в ночвах, пісюн гордо теліпається. З таких фоток завжди всі приколюються, в кожного вони є. Потім я з батьками на морі, у придуркуватій панамці в горошок. Ми лише раз були на морі, стара моя досі згадує, як я рапани на мілині визбирував. Далі — я першокласник, з квітами і портфеликом, посмішка дурнувата, волосня прилизана і зачесана набік. Ну, пара-трійка якихось фотографій у родинному колі, скажімо, з бабою і козою в селі, з кролем у тому ж селі, десь на чиємусь весіллі…