Здивування. Виходить, неправда, нібито найбільше дивуються діти. Тепер я здогадуюся, що ми дивуємося все більше й частіше в міру того, як більше знаємо. Чи, може, я вже не є такою ж молодою, такою самою, як була ще сьогодні, там, на березі? Або ж у мені вмерла-таки — отим одним із багатьох можливих способів умирання — якась частина молодості? Ізо, Ізо! Я тепер сама, одна. Боюся.
Минула й та мить, ще одна мить, дуже важка мить. І все ж існую, думаю. Обдумую лист до тебе. Це теж досить дивне, що роблю це в такий час і саме до тебе. Можливо, нарешті, аж згодом, через скількись там днів од сьогодні, я зважуся написати тобі листа. Тільки не знаю ще, як і про що. Бо я ж не зможу розповісти тобі всього цього словами. Про це можу тільки думати в самій собі. Однак напишу, повинна написати. Скажи Стахові, що я дуже рада, справді рада його успіхам в інституті та й іще в дечому.
Це добре, дуже добре. Дочка професора. Буде в нього багато щастя, такого, про яке мріяв. Безпечного. Близько від берега. Зрештою, не кажи йому нічого. Не знаю тільки, чи я все ж напишу тобі, Ізо. Може, краще буде, як ми забудемо про себе: я про вас, а ви про мене.
Чи могла б я тобі все розповісти? Ні. Твій лист я прочитала щойно. А раніше...
Прибігла до школи, було темно, ніхто мене не бачив. І чи ти знаєш, що в тій школі, в тому класі, чекала мене моя валізка, і несесер, і кретонова сумка з «Колумбом», все спаковане завчасно, ще підвечір, і в сутінках таємно перенесене туди, на всякий випадок.— Який? — Не варто й казати...
І все ж я зробила це, розглядаючи і наслуховуючи кожний його крок, порух, аж поки він не вийшов з дому, і тоді я побігла за ним.
Він ішов з рюкзаком, ішов, ніби трохи скрадався, і я про все вже знала, про все здогадалася. Ніколи не знала я його думок, не знаю їх і зараз, хоча після тієї недавньої розмови, можливо, першої справжньої, однак якої ж скупої розмови, знаю про нього більше, аніж будь-коли за всі минулі місяці, ніколи не знала його думок, і все ж скільки уявляла їх собі якось так, нібито від його імені, щоб принаймні хоч так перехитрити, підкрастися й освоїти пильну, дику відмінність його мозку, думок. Ошукувала саму себе, знаю. Навіть в такий незручний час, як сьогодні, поряд із згарищем підзамчя, коли він стояв навпроти мовчазних людей, я думала собі від його імені, аж поки була в змозі дивитися й аж поки не ударився об нього кинутий Яськом камінь. Ясько-несміливець! Про той камінь — знову щось без ладу й потреби пригадалося з тієї важкої, непоступливої останньої розмови на березі,— сказав він, що коли б залишився у Хробричках після сьогоднішніх подій, то мусив би день у день думали, хто кинув тим каменем, однак ніколи б про це не випитував, і про кожного, кому подивився б в очі, мусив би думати: ти! Ізо, я не сказала йому, хто, і тепер навіть не певна, чи це було слушно. «Ти принизила мене»,— так він зі мною попрощався. Все йому було нестерпним, образливим і дошкульним, як камінь, все, навіть найкращий жест, навіть... амбіція, хвороблива честолюбність, тепер я знаю про неї більше, все-таки зізнався, справдилася Семенова приповідка. Так, нещастя. Честолюбивий офіцер, під самий кінець війни, однак все ще тільки такий, котрий подає надії й чекає на щасливий випадок. Нарешті випадок і... військово-польовий суд. Другий, щасливий випадок — і визнання здібностей. А в обох тих шансах на щастя — і заслуга, і провина. Чого він шукав? Невже тільки слави? Мабуть, що ні. Шукав, можливо, якогось блиску, якоїсь вершини в самому собі. Може, він помилився і потім, після війни, думаючи, що знайшов все те. Аж поки не зустрів інший, принизливий для нього вимір життя. Знаю отож, нарешті, й це, шкода тільки, що запізно, запізно. Бідний Балч. Бачиш, Ізо, як я вже мудрішаю, сходжу на вищий щабель. Скільки ж то в людині фальшивих струн!
І все-таки не він за мною, а я за ним бігла сьогодні ввечері, коли він ішов із села, бігла, скрадаючись, щоб завчасно не помітив, так, начебто боялася його втратити. І ніколи раніше, тільки тоді, під час отого скрадання, не траплялося мені так до самообману чітко, й так до самозабуття виразно думати його думками, дивитися його очима. І тільки тоді, один-однісінький раз, я дійсно була ним чи майже ним самим, і я назавжди збережу, як щось цінне, той оманливий Колумбовий досвід переживання. Я прощалася з цим селом так само, як і він.
Я йшла за ним. Тихі й теплі сутінки. Майже весняні. Під чобітьми злегка угинається земля, не настільки мокра від вранішнього дощу, наскільки розм’якшена пробудженим випаром запахів, залишених після довгого зимового сну, земля, що воднораз пахне усіма порами року, розігрітою вдень соломою на гнойовиську біля хліва Зависляків, ялиновими сучками на дровітні, зогнилими залишками перебраної картоплі, кислуватим попелом із спаленого на городі листя та бадилля, а найбільше — свіжою вологістю уже розпочатої оранки й соками, що вже ожили в гілочках дерев.
Школа. Він заглянув через вікно — нікого. Ніхто не перешкоджає йому йти геть, а якщо й бачить його, то тільки зі схованки, з-за стемнілих уже шибок. Крамниця на замку. Сушарня для слив. Розлізся за зиму гонтовий дах на ній, треба б сказати... Нема вже Зависляка. Кузня теж замкнута. Непомітно змінюється навколишній запах, від озера тягне горілим. Отож тільки й залишилося від усього: кілька щербатих зубців муру над звалиськом руїни і згарища. Почорніло вже все, вогонь, привалений лавиною цегли, де-не-де, в глибині проваль, ще живиться чимось і інколи на коротку хвилю викидає догори червоні язики полум’я, що ледь чутно потріскує, і тоді вся гора руїн і ті уперті залишки мурів вихоплює з пітьми миготлива заграва. Та це не страшно, вечір тихий, хати досить далеко, дотліє за ніч.
Ось і дика галява з огризком осикового оземка, а он і покрита якимись наростами тополя-відьма й гонг. Нема для чого простягати руку. Аж завтра вранці задзвонить тут старий Оконь, скликаючи рибалок. Вже видно й старий поміст порона — тут відбулася наша перша зустріч. Над озером чекають човни. Чекає і його човен, менший від інших, прикріплений до окремої палі. Могли ж, ледарі та нероби, краще порозвішувати ці сіті, валяються тут купами, тільки де-не-де недбало підперті дрюком, порозкидані, як якесь лахміття.
Уже чути брязкіт ланцюга на носі човна й плюскіт води об борт. А пожарище знову видихнуло з себе вогнисту червінь, затріпотіло крилом заграви, крилом, котре відразу ж розсіялося дрібними пір’їнами світла по чорній воді. Відблиск замигтів на човні, на сітях. І тоді він побачив мене.
І на цій миті обривається цільність і послідовність пам’яті й споминів.
Я думала, що затримаю його. Потім покинула його — я перша, бо ж він все-таки подав був з човна той знак і ще ж чекав та й чекав.
І коли потім, уже після всього, я знову опинилася тут, у класі, то ще кілька разів поверталася до дверей (ах, Ізо!) без речей, без Флокса, бо ж як я могла тоді думати, пам’ятати про що-небудь отаке в час все того ж безголосого крику та беззвучного плачу, і того умирання, мовчання й повернень.
А він, можливо, ще чекав. Може, ще чекав.
Потім стало ще темніше, я ж не світила, сиділа за першою партою, скраю, від дверей,— ти не знаєш, а я це відразу не пригадала,— він колись сказав мені, сердито й уїдливо, що я хотіла б усе село посадити за першу парту й повчати, як дітей. Тепер я сама сіла за ту парту. Так уже трапилося. Але я ні про що не думала, тоді ще ні про що. Плинули хвилини за хвилинами. Він уже, напевне, відплив.
Потім я почула якісь крики, підійшла до вікна: троє молодиків добивалися до замкнутої крамниці, гупали кулаками по дверях і віконницях. Я впізнала голос Мундека Варденьги: «Пусти, Пелю! — кричали.— Ми хочемо пити, кінець самогонці, слава монопольці!» Ти цього, Ізо, ніколи не зрозумієш, не можеш зрозуміти. Ні того, як звучали оті крики й гупання тут же, поблизу будинку Зависляків, ні того, що вони значать для мене, що змушують мене робити.
Я відчинила, все ще потемки, несесер, вийняла всі класні журнали й приладдя, поскладала їх на столі, в шухляді так само, як вони були. Вийняла з сумки й наш кораблик, Ізо, мій кораблик від вас, отого «Колумба». Поклала його на поличці, так як був. І знову сіла за ту ж першу парту, не знаю тільки, чи надовго. І тепер мені навіть подивитися на годинник не хочеться, бо час на годиннику анічогісінько не промовляє, ні про що не свідчить. Я чекала, чекаю, аж поки час заворушиться у мені самій, знову.
