— Що ти — збожеволіла?! — зняла руку з плеча, але Льода схопила її обома руками.

Він зробить це. Для тебе зробить.

— Не говори! — висмикнула руку, відвернулася до! вікна, щоб не дивитися на неї. — Цієї розмови між нами! не було, Льодо, запам’ятай.

— Ти маєш рацію,— почувся трохи згодом стишений голос,— Це не буде таке страшне.— І зараз же скрипнув стілець.— Ти порядна людина, Агнешко, занадто порядна.— І Льода з цією, досить дивною в її устах похвалою вийшла надвір.

Важкий день. І не тільки для Агнешки, не тільки для Пживлоцької. Мало що зрозумів із підслуханого Тотек. Розмовляли неголосно. Й тому з отих кількох материних вигуків він зробив собі лише один висновок: або мама знову щось затіяла і втягує до цього ще й вчительку, або ж мамі загрожує щось недобре, чого вчителька не розуміє. Балч передав їй через Семена якийсь папірець, що так налякав її. Може, треба звідси виїжджати? Чув же він щось про якусь посаду, про місто..Я Ні, він не поїде, не хоче їхати з мамою. Нехай їде сама. До канікул він, напевне, ще підросте, а потім дасть собі раду й сам. Тотек не соромився, що підслуховував під дверима учительки. Казала ж йому тітка Павлинка: Тотеку, будь до мами уважний, пильнуй її. Не хотілося йому допитуватися, чому й що це означає, однак сказане запам’ятав. Проте й тепер, за звичкою, більше пильнував учительки. Ще зараз йому якось дивно й соромно, що тоді, в обідню пору, так негарно повівся перед отим приїжджим начальством, певне, бо ж пригадав, ніби бачив його серед інспекторів ще восени. Так же настирливо прохав він, зупинивши пересувну амбулаторію ще на дорозі, щоб той чужий чимшвидше біг до підзамчя, підганяв його. А виявилося, що там усе спокійно, і нічого поганого там не відбувається. Отож, виходить, він обманув, а за це карають, як недавно читав у Конан-Дойля та Уеллса. Тож до самого смерку і не хотілося потрапляти комусь на очі, краще вже перебути в кухні. Той начальник заходив і до пані Агнешки? Щось нічого не можна зрозуміти. Мама страшенно змінилася в останній час. Ходить, як сновида. Посеред ночі встає, засвічує, щось пише й рве написане або бренькотить пляшечками і п’є всілякі ліки. А шафку замикає на ключ. Сьогодні ж від обіду як підмінило її, місця не знаходить. Куди це вона знов побігла? Минає школу. А в школі вчителька біля того молодого лікаря, той нібито теж вже був тут восени. Тотек саме хворів і, на щастя, не бачив тієї страшної бійки. Мама вже проминула крамницю, кузню, де, хоч і неділя, чомусь горить світло. Чому вона так скрадається? Нащо закуталася в оту велику темну хустку з френзлями, адже ж і так у плащі, та й сьогодні взагалі тепло? Вже й хат при дорозі немає, а вона все йде і йде. Від Хробрицького шосе повертається пересувна амбулаторія, поколихує світлом на вибоях, пирхає, грузне в багнюці. Отож начальник, якого тут обвели навколо пальця, вже поїхав — з цим, значить, все в порядку. Тотек мусить трохи відстати від матері, бо довкола пустка, а мама може озирнутися, а то й зачути його кроки. Недалеко вже видно узлісся й одну-однісіньку халупку. Отже, он куди вона йде. Якби хоч Уля була вдома, якби хоч Уля була, майже молиться Тотек, уже охоплений невиразним страхом. Але ні, здається, вона вдома, бо низьке віконце ледве-ледве блимає жовтавим світлом. Бобочка пошкодувала б гасу, якби була сама. Почекав, поки за мамою зачиняться двері. Й побіг до рогу хати, й приклав човником руки до уст, щоб покликати Улю. Та не встиг. Рипнули двері, якусь хвилю, поки вони не зачинялися, чути було тиху лайку, якою стара підганяла дівчинку. Уля затупцювала перед порогом, ніби не знаючи, куди їй іти. Зненацька помітила Тотека й одразу ж, не встигнувши й налякатися, впізнала. Обоє несамохіть схопилися за руки, в мовчанні й швидко-швидко віддихуючися, не знали, що сказати, але водночас відчували, що з їхніх плечей нібито звалився якийсь тягар, для назви якого вони ще не могли підшукати слова.

Ще кільканадцять хвилин, думає Агнешка, й буде кінець. Оте нещасливе чаювання разом із закускою та свіжим хлібом Павлинка врешті перенесла до класу, підживилися гості сяк-так, нашвидкуруч. Тож і ходить Павлинка невесела. Цей день і для неї важкий. Тим часом через класне приміщення поміж дітьми прошмигнуло й кілька жінок. Із чоловіків не з’явився ніхто. Та ще в черзі до Стаха терпеливо й лячно стоїть кілька малюків, що запізнилися; схожий на Костюшка асистент уже впорав свою групу і тепер чистить, складає в скриньку інструменти. Дуже вже він стриманий, чемний і потайний, все тримається осторонь, збагнув, напевне, що лікар, старший колега, і вчителька — давні знайомі, а може, й більше ніж знайомі, отож не треба заважати. Шофер із Семеном, зіпершися на поруччя ганку, палять цигарки й розмовляють спроквола, повагом, позиркуючи у вікно: коли вже все це скінчиться? Ось останній пацієнт, дошкільного віку хлопчик, роззявив рот і, зиркаючи на блискучий ларингоскоп, от-от заплаче. Мати малюка стоїть біля порога, підбадьорює його, монотонно приказуючи:

— Стань рівно, так як годиться. Я тобі розбовтаю жовточок із цукром, ну, не сором же мами, матимеш жовточок із цукром...

— Що потім? — тихо питає Стах, не припиняючи огляду. Агнешка заглядає до списку, придивляючись до густо наставлених хрестиків навпроти прізвищ.

— Майже всі. Може, ще трохи почекаємо...

Лікар закінчив огляд малюка й легенько підштовхнув його до дверей. Обоє водночас відповіли на слова прощання й посміхнулися. Стах протирає очі ребром долоні, підходить до миски з водою.

— І що ж потім? — повторює він чіткіше, більш значуще.

— Потім попрощаємося, Стаху.

— А ще потім? — питає він знову, не дивлячися на неї, і миє руки. Та голос його якось трохи дрижить.

— Потім ще раз зустрінемося. Як у тій пісеньці...

— Не жартуй! — сердиться Стах і на її слова, і на її посмішку, не таку вже й вільну та безтурботну, як того прагнула Агнешка.— Ти навіть писати перестала...

— І ти перестав.

— Ти перша!

— Чи це має значення, хто перший...

— Ти змінилася.— І, приглядаючись до неї уважніше, після паузи: — Якось ніби підросла...

— Схудла, тому так здається...

— Можливо. В усякому разі, ти ніби... погарнішала, справді.

— І ти змінився,— відповідає йому з теплим почуттям.— Такий статечний пан лікар.

Стах кидає лляний рушник на лаву й хапає дівчину за руку.

— Агно!

— Заспокойся, Костюшко дивиться.

— Хто?

— Ніхто, дурниці, це я так. Почекай. Треба дізнатися, що з тими мародерами. Пошлю Семена по війта.

— Його не треба шукати,— озивається Балч від порога. — Стах, сполоханий, випускає руку Агнешки.— Я і є війт. До ваших послуг, пане лікарю.— Підходить ближче, вітається за руку.— Ви обоє такі незвичайні. Лікар і вчителька — плакат для виставки. Гігієна й санітарне обслуговування — непогана справа. Пересувна медамбулаторія з Колумбом — непогана справа. Діти — ваша справа. Дорослі — моя справа. Мародери вже не прийдуть. Мародерів лікую я!

— Товаришу Балч! Знову те ж саме?..

— Як і раніше,— підтверджує Стах сухо. Ніби захищаючи чи заспокоюючи, злегка обнімає Агнешку й відходить з нею трохи вбік. Одночасно вперед ступає Балч і обома руками бере руку Агнешки.

— Пусти! Що це з тобою, товаришу Балч!

Дівчина виривається від обох, відстрибує вбік. Краєчком ока помічає, як в протилежному кутку, схилений над касетою, заціпенів асистент. Тепер її очі на якусь мить зустрілися з очима Стаха, спотвореними підозрою. Однак обоє відразу переводять погляд на Балча. Той дещо звільняє перекинутий через ліве плече звій шнура, складає вдвоє його звисаючу донизу частину.

— Товаришу Балч!

— Нічого, нічого. Петля втекла в інший бік.— Перемотує шнур наново, монотонно інформуючи: — Ми трохи порозважалися в кузні, влаштували такий собі імпровізований конкурс, навіть з нагородами. Я це вам, пане лікарю, покажу.

— Не треба. Ми вже їдемо, війте.

— І мови не може бути. Я вас, гості, і вас, пані, запрошую до себе, на скромну холостяцьку вечерю.

— Не хочу! — кричить Агнешка. Вже не владна над собою, вона й секунди не хоче бачити цього чоловіка і, розхвильована, вибігає з класу.