— Що «остаточно»?
Вона звела очі й зустрілася з його поглядом, в якому крізь тінь сумовитої втоми ледь вгадувалась посмішка.
— Віру в себе. І не тільки в себе, айв інших. А без неї...
Зюлковський потер руками обличчя, потер міцно, аж затріскотіла жорстка, заросла шкіра, і, не приймаючи РУК від надбрів’я, тихо сказав:
— Ви, колего, по-книжному уявляєте собі секретарів. Ви думаєте, нібито я щойно народився, що я не знаю життя? Чи то ж одні тільки Хробрички в нас? Я знаю, що не все можна зробити за один раз, силою, штурмом. Інколи краще почекати. Помаленьку, псякреньтка, терпляче. Мені здається, варто. Говоріть чи не говоріть, то ваша справа. Я приїхав не до вас і взагалі не в службових справах. Так собі, з нагоди свята.
— Тим більше я вдячна вам, що завітали і до мене.
— І до вас,— підхопив він згідливо її вимовний натяк,— Але насамперед до Балча. Ви, бачите, колего, зі мною... не бажали зустрітися, зате Балч — навпаки. Що ж, ми знаємо один одного ще з війни, давні знайомі.
— Про це я, на жаль, не знала.
— Він, звісно, не дуже поспішав відновити знайомство. Все ж прийшла коза до воза, псякреньтка. У дечому я йому таки допоміг. З приводу цього й прибув сюди, — Замовк, але, так як вона утрималася від запитання, на котре він, здається, чекав, то перемінив тему розмови.— Між іншим, Балч вас дуже хвалив.
— Він? Мене?
— Ви здивовані?
Агнешка збентежилася, почервоніла, одначе він удав, ніби нічого не помітив.
— Цікава людина. Важкий він, це правда. Але й не надто. Багато міг би зробити, на багато що здатний, однак тільки з власної волі, не з примусу. Сам собі пан, псякреньтка. Він завжди такий. Все ж, здається, сьогодні ми з ним порозумілися. Якось так, між словами, та думаю, що він здогадався. Так, здається, найкраще. Це, правда, трохи скидається на кумівство: ти — мені, я — тобі. Ну що ж, хай скидається. Гадаю, це окупиться. Ще побачимо, помилився я чи маю рацію. Повіт не завалиться, коли ще трохи почекає.
— Чому ви це кажете... мені? — запитала Агнешка невпевнено.
— Я скажу, чому.— Зюлковський розстебнув, нарешті, плащ, сягнув до внутрішньої кишені.— Не всі, бачитеся так от як ви, уникають позичок. Я зараз не кажу, добре це чи погано. Факт, що хтось не дає нам гайнувати час, і різні папірці кружляють, кружляють, аж доки не потраплять до Зіллячка.— Витяг з пачки прим’ятих папірців один, розгладив його.— Як ось, наприклад, цей, погляньте.
«Я, Роман Кондера, звертаюся до вас із проханням розглянути...»
Агнешка склала папірець по давніх згинах, відсунула його.
— Я знаю. Не хочу читати.
— Покажу іще дещо.
— Приватно?
— Так. Ви знаєте цей почерк?
Він перегнув папір так, що виднілися лише кілька рядків великих, з нахилом вліво літер, подібних до друкованих.
— Анонімка?
— Інакше не питав би.
Агнешка відповіла не зразу. Підшукувала слова.
— Цього тим більше не бажаю читати. Але... Якщо й пише та... особа щось, то тільки тому, щоб помститися.
— Кому?
— Ви самі добре знаєте...
— Так. Це й не так важливо. Зрештою, ви трохи помиляєтеся. Це більше стосується Зависляка, аніж Балча. Давня історія, фронтова. Що може знати про таке жінка, правда ж? Особисті рахунки. Анонімка.
І він подер лист на дрібні шматки, зіжмакав їх у кульку й опустив до кишені. Нахилився ближче до Агнешки, уважно подивився їй в очі.
— Бридким видається вам, товаришко Жванець, все це, я розумію. Надокучило вам тут. Далеко, самітно, часті прикрощі, кривда. Це дає знати про себе під час кожного недільного прибирання в квартирі. Ну, а якщо вже й валіза потрапить під руку, то хотілося б вийти з нею і піти. Знаю це, знаю.
Незважаючи на стриманість й опанованість, запекли в очах учительки зрадливі сльози. Агнешка квапливо опустила вії.
— Знаю,— провадив Зюлковський,— і розумію. А тут Ще й він. Важка людина, дуже важка. Але не журіться, друже. Помаленьку ми намовимо його перейти на іншу роботу, в інше місце. Йому тут тіснувато.
— І він звідси виїде?
— О, я так і знав, що ви зрадієте. І прекрасно. Зіллячко — старий спец і, визнайте, непогано оцінює ситуацію, чи не так?
— Так, звичайно.
— Отже, бажаю успіху і... витримки. Не намовляю вас бити на сполох, уперта дитинко...— Зиркнув на годинник, швидко підвівся.— Мені пора, засидівся більше, і аніж міг.
І тоді тільки, коли він, радий, що заспокоїв її, підбадьорив, вийшов на подвір’я, вона впала обличчям на зелену, ще й досі не повернуту йому військову ковдру і виплакалася, виплакалася за все, навіть за ту скороминущу спокусу, яку вона, як це вже було не раз, відіпхнула ногою в найдальший куток.
Важкий день. Чаю в Павлинки так ніхто й не пив, бо Стах з медиком відмовилися робити перерву, шофер повіз Зюлковського, отож втратив щонайменше годину. Зате до Агнешки сипалися відвідувачі, як з мішка. Згодом з класу викликав її вже Тотек, сказавши, що мама має до неї якусь пильну справу.
Льода вже чекала її в кімнаті, на тому самому стільці, де сидів Зюлковський. І саме так, як він в якусь там хвилину під кінець відвідин: з розкладеним листом на колінах. Однак вираз обличчя Льоди був зовсім інший.
Агнешку вже від порога здивувала її блідість. У розкритих, абияк підмальованих губах застигла гримаса скам’янілого безсилля.
— Що сталося?
— Ось, прочитай, коли хочеш,— ворухнула вона аркушиком.— Мені дають посаду. В місті.
— Вчительську?
— Не зовсім. В інтернаті.
— Отже... Але ж ви, здається, хотіли:..
— Говори зі мною на ти. Все одно ми вже не полюбимо одна одну...
— Ти така щира.
— Давно пора.
— Так що ти мені хочеш сказати?
— Анічогісінько вже. Тоді на свят-вечір, пам’ятаю, я ненавиділа тебе. Але це було тільки один-однісінький раз, присягаюсь. За ту зустріч на цвинтарі, знаєш же з ким?
— Він казав тобі? — несамохіть вихопилося в Агнешки.
— Ет, де там. Навіть, коли п’яний був, не говорив. Ні він, ні хтось інший. Я сама бачила.
— Ну, якщо бачила, то знаєш.
— Тож мушу визнати, що я помилялась. Ти завжди була доброзичливою.
— Що ж ти все-таки хотіла мені сказати? Не для цього ж ти кликала мене сюди?
— Не для цього. Слухай, я не можу зайняти цієї посади. Ні цієї, ні іншої. Знайомі мого покійного чоловіка теж незабаром приїдуть сюди, на оті роковини, але й ім’я не можу показатися на очі. Чекаю виклику до суду за свідка і туди не маю змоги з’явитися. Все йде шкереберть...— вона підвищила, як істеричка, голос, занурила скарлючені пальці в скуйовджене волосся.
— Ти щось перебільшуєш, Льодо.
— Я не можу! Я хвора, хвора!
— Бо отруюєш себе тими порошками. І, пробач, ще й... забагато-таки п’єш.
— Чи ти вдаєш, чи осліпла?! — перебиває її Льода різко.— Невже по мені нічого не помітно?
— Не маю звички втручатися в чужі справи.
— Ти мусиш!
— Ти справді хвора. Чому це я мушу?
— Бо якби не ти, все було б інакше.
Але коли Агнешка повернулася, немовбито збираючися вийти з кімнати, Льода припала до неї й утримала за руку з покірно-полохливим каяттям в очах.
— Не тікай. Пробач мені. Я сама винна, не ти.
Агнешка пересилила в собі байдужість і втому.
— Сідай тоді. Чого ж ти хочеш від мене? Поговори якось по-людському... з ним.
Льода безсило впала на стілець. Напівпритомними, дрібними порухами рук вона, тупо вдивляючись у підлогу, тре і тре собі скроні.
— Це вже нічого надасть, я знаю. Помилилась я, прорахувалась. Уже нічим не прив’яжу його. А якби це навіть вдалося, то нічого доброго з того не вийшло б... Тільки ще більше люті, ненависті, відрази... А ще Тотек...
Вона похилила голову і, розмазуючи по щоках смужечки туші та сльози, заходиться плачем. Агнешка поклала руку на її плече.
— Не плач, Льодо. Не таке воно все й страшне, як ти собі уявляєш.
— Страшне! — Льода підвела голову, зиркнула нестямно й дико.— Я не можу, не можу! — І зненацька в її очах замигтіло щось інше, тверезе й холодне.— Цей твій лікар. Слухай. Він міг би. Грошей у мене багато нема, але якщо ти за мене, Агнешко, попросиш.