— Ти маєш присягнутися, — наполягає Юта. — Присягаєшся?

Посеред іржавих коробок, порваних шин і бруду вона знайшла десять метрів мідного дроту. Її бездонні очі сяють.

Вернер мельком оглядає дерева, ярок, потім знову переводить погляд на сестру.

— Присягаюся.

Разом вони потай проносять дріт додому на горище й просовують його крізь отвори від гвіздків у карнизі над вікном. А тоді під’єднують його до радіо. Майже відразу на коротких хвилях вони чують, як хтось говорить дивною мовою, повною звуків з та с.

— Це російська?

На думку Вернера, це угорська.

У тьмяному світлі й духоті Юта дивиться на все око.

— А Угорщина далеко?

— Десь за тисячу кілометрів.

Вона роззявляє рота.

Виявляється, голоси стікаються в Цольферайн з усього континенту — крізь хмари, вугільний пил, крізь дах. Повітря ними аж кишить. Юта заводить журнал, у якому записує станції, що їх знаходить Вернер, пильнуючи правильно написати назву кожного міста, яке їм вдається зловити. Верона 65, Дрезден 88, Лондон 100. Рим. Париж. Ліон. Програми на коротких хвилях пізно вночі: час базік і мрійників, зайдиголів і дурноляпів.

Проказавши молитви й дочекавшись, поки вимкнуть світло, Юта пробирається до братового вікна; замість того щоб малювати разом, вони лежать стегном до стегна, слухаючи радіо до півночі, до першої години, до другої. Вони чують британські випуски новин, яких не розуміють; вони чують жінку з Берліна, що просторікує про належний макіяж для коктейльної вечірки.

Однієї ночі Вернер і Юта налаштовуються на радіопередачу, в якій молодий чоловік швидкою французькою з акцентом розповідає про світло:

«Звісно, мозок замкнутий у суцільній темряві, діти, — каже голос. — У черепі він плаває у прозорій рідині, але світла не бачить. Проте світ, який він конструює в уяві, усе одно залитий світлом. Його переповнюють кольори й рухи. Отож, як, діти, вдається мозкові, що живе без дрібки світла, створити для нас осяяний світ?»

Радіо шипить і потріскує.

— Що це таке? — шепоче Юта.

Вернер не відповідає. У француза оксамитовий голос. Його акцент дуже відрізняється від того, який має фрау Елена, та однак його голос такий пристрасний, такий заворожливий, що Вернер усвідомлює: вінрозуміє кожне слово. Француз говорить про оптичні ілюзії, про електромагнетизм; настає пауза й тріскіт статики, так, ніби перевертають платівку, а тоді він із захватом розповідає про вугілля.

«Уявіть собі вуглину, що горить у печі у вас удома. Бачите її, діти? Цей шматок вугілля колись був зеленою рослиною, папороттю або очеретом, що ріс мільйон років тому, чи, може, два мільйони років, чи сто мільйонів років тому. Ви можете собі уявити сто мільйонів років? Усе своє життя щоліта листя цієї рослини вбирало в себе стільки світла, скільки могло, й перетворювало енергію сонця на поживу для себе. У кору, гілочки, у стебла. Бо рослини живляться світлом, майже так само, як ми вживаємо їжу. Але потім рослина померла й, певно, упала у воду, згнила й стала торфом, а торф лежав у землі роки й роки, мільйони яких минали, мов місяць, а десятиліття чи, може, навіть усі ваші життя пролітали як мить, як клацання пальців. І от урешті торф висох і перетворився на камінь, і хтось його викопав, і вугляр приніс його до вас додому, й, може, ви самі донесли його до печі, й тепер те сонячне світло — сонячне світло, якому сто мільйонів років, — сьогодні ввечері зігріває ваш дім…»

Час уповільнюється. Горище зникає. Юта зникає. Хіба коли-небудь хтось іще говорив так пристрасно про саме ті речі, якими Вернер цікавиться найбільше?

«Розплющте очі, — закінчує чоловік, — і побачте якомога більше, перш ніж вони заплющаться навіки», а тоді вступає піаніно, граючи самотню мелодію, що скидається Вернерові на подорож золотого човна темною річкою, послідовність акордів, яка змінює Цольферайн: будинки розчиняються, шахти наповнюються землею, падають димові труби, вулиці заливає давнє море, а повітря бринить можливістю майбутнього.

Паризьким музеєм ширяться чутки, пурхаючи, леткі та яскраві, мов шарфики. Дирекція розглядає можливість виставити на огляд один самоцвіт, який вартує більше, ніж усі інші експонати.

— Подейкують, — Марі-Лор випадково чує розмову двох опудальників, — що цей камінь із Японії, що він дуже давній, і в одинадцятому столітті належав якомусь сьогунові.

— Я чув, — зауважує інший, — що він із нашого сейфа. Що він тут давно зберігався, але через якісь юридичні причини нам не дозволяли його виставляти.

Одного дня це шматок рідкісного гідроксокарбонату магнію, іншого — розкішний сапфір, як торкнешся якого, загориться рука. Потім він стає діамантом, точно діамантом. Одні люди називають його «Пастушачим каменем», інші — «Кхон-Ма», але незабаром усі починають називати його «Морем полум’я».

«Чотири роки минуло», — думає Марі-Лор.

— Він згубний, — хитає головою доглядач у пункті охорони. — Кожному, хто тримає його в себе, він завдає горя. Я чув, що всі дев’ять попередніх власників наклали на себе руки.

Другий голос відповідає:

— Я чув, що кожен, хто потримає його в голій руці, помирає впродовж тижня.

— Ні, ні, той, хто його тримає, не може померти, але його близькі люди помирають упродовж місяця. Чи то року.

— Саме те, що мені треба! — мовить третій зі сміхом.

Серце Марі-Лор стукотить. Їй десять років, на екрані її уяви проектується що завгодно: вітрильна яхта, битва на шпагах, Колізей, зафарбований у кольори. Вона читала «Навколо світу за вісімдесят днів», доки крапочки шрифту Брайля не стали м’які й пласкенькі: цього року на іменини батько купив їй ще товщу книжку — «Три мушкетери» Дюма.

До Марі-Лор доходять чутки, що діамант блідо-зелений і розміром із ґудзик від пальта. Потім — що завбільшки з коробку сірників. Наступного дня він уже синій, із дитячий кулачок. Вона уявляє, як розлючена богиня бродить коридорами, посилаючи прокляття через зали, мов отруйні хмари. Батько їй каже вгамувати уяву. Камені — це просто камені, а дощ — просто дощ, а нещастя — просто невдача. Деякі речі просто рідкісніші за інші, тому їх ховають за замкáми.

— Але, Papa, ти віриш, що це правда?

— Що саме, діамант чи прокляття?

— І те, й те.

— Це просто чутки, Марі.

Однак, коли стається щось недобре, співробітники музею перешіптуються, що це через діамант. На годину зникла електроенергія — це через діамант. Протекла вода з дірявої труби й зіпсувався цілий стелаж засушених ботанічних зразків — це через діамант. Коли директорова дружина послизається на льоду на площі Вогезів і ламає зап’ястя у двох місцях, музей вибухає плітками.

Приблизно в той самий час батька Марі-Лор викликають нагору, в кабінет директора. Він проводить там дві години. Коли ще за її пам’яті батька викликали в кабінет директора на двогодинну зустріч? Жодного разу.

Майже відразу потому батько починає працювати вглибині зали мінералогії. Тижнями він катає возики з різним обладнанням до й від шафи з ключами, працюючи ще довго потому, як зачиняється музей, і щовечора повертається до шафки, пахнучи припоєм і тирсою. Щоразу, коли вона проситься піти з ним, він відмовляє. «Було б добре, — каже він, — якби ти залишалася біля шафки для ключів зі своїми підручниками Брайля чи нагорі в лабораторії молюсків».

За сніданком вона йому надокучає.

— Ти будуєш спеціальну вітрину, щоб виставити той діамант. Щось на кшталт прозорого сейфа.

Батько запалює сигарету.

— Будь ласка, бери свої книжки, Марі. Час іти.

Відповіді доктора Жефара не набагато кращі.

— Лоретто, ти знаєш, звідки беруться діаманти, як ростуть кристали? Додаванням мікроскопічних шарів, кілька тисяч атомів щомісяця, кожен наступний поверх попереднього. Тисячоліття за тисячоліттям. Отак назбируються й вигадки. Усі старі камені збирають вигадки. Може, той камінчик, яким ти так цікавишся, бачив, як Аларіх осадив Рим; він міг блищати в очах фараонів. Може, сирійські королеви танцювали всю ніч, маючи його на собі. Може, за нього велися війни.