— Papa вважає, що прокляття — це вигадки, складені, щоб відлякувати крадіїв. Він каже, що в цьому музеї шістдесят п’ять мільйонів екземплярів і якщо мати правильного вчителя, то кожен із них може бути такий же цікавий, як і інший.

— Усе одно деякі речі людей особливо приваблюють. Скажімо, перли або лівозагорнуті мушлі — такі, що мають отвір зліва. Навіть найкращі науковці коли-не-коли відчувають порив покласти щось до кишені. Дивовижно, як щось таке маленьке може бути таким прекрасним. І таким цінним. Лише найсильніші люди можуть утриматися від цього.

Хвилинку вони мовчать.

— Я чула, — додає Марі-Лор, — що цей діамант схожий на згусток світла з первісного світу. З тих часів, коли ще не було гріха. Згусток світла, подарований Землі Богом.

— Тобі хочеться знати, який він на вигляд. Це тому ти так ним цікавишся.

Вона перекочує мурекс у долонях. Підносить його до вуха. Десять тисяч шухляд, десять тисяч шепотінь у десяти тисячах мушель.

— Ні, — відповідає вона. — Я хочу мати певність, що Papa й близько до нього не підходив.

Вернер і Юта знову й знову знаходять радіопередачу того француза. Завжди під той час, коли вже треба лягати спати, завжди на середині якогось усе знайомішого тексту.

«Сьогодні, діти, розглянемо коліщата у ваших головах, що, певно, крутяться там, щоб кожен із вас міг почухати брову…»

Вони слухають програму про морських істот, ще одну — про Північний полюс. Юті подобається та, що про магніти. Вернерова улюблена — про світло: затемнення й сонячні годинники, полярні сяйва й довжину хвиль.

«Як ми називаємо видиме світло? Ми називаємо його кольором. Але електромагнітний спектр простягається від нуля до нескінченності, тож насправді, діти, з математичного погляду, будь-яке світло — невидне».

Вернерові подобається присісти біля свого вікна на горищі й уявляти радіохвилі, які, мов арфові струни з милю завдовжки, згинаються й бринять над Цольферайном, перелітаючи через ліси, через міста, через стіни. Опівночі вони з Ютою никають іоносферою, шукаючи той розкішний, проникливий голос. Коли вони його знаходять, то Вернерові здається, ніби він знайшов вхід в інший світ, у таємне місце, у якому можливі великі відкриття, у якому сирота з шахтарського селища може розкрити якусь життєво важливу таємницю, заховану у фізичному світі.

Вони із сестрою відтворюють експерименти француза; вони роблять швидкохідні катери з дерев’яних частин сірників і магніти зі швацьких голок.

— Чому він ніколи не каже, звідки він, Вернере?

— Може, він не хоче, щоб ми знали?

— У нього голос як у багатого чоловіка. Закладаюся, що він передає програми з велетенського будинку розміром як ціле селище, з будинку з тисячею кімнат і тисячею слуг.

— Може бути, — всміхається Вернер.

Звучить голос, а тоді знову піаніно. Може, це лише Вернерова уява, але щоразу, коли він чує одну з програм, здається, якість звуку трохи знижується, звук стає слабший, так, ніби француз говорить із корабля, що повільно відходить далі й далі в море.

Минають тижні. Доки Юта спить поряд, Вернер дивиться в небо, охоплений нетерплячкою. Життя — воно там, за заводами, за воротами. Там, десь далеко, люди намагаються розв’язати питання великої ваги. Він уявляє себе високим інженером у білому халаті, що крокує по лабораторії: парують казанки, гримить обладнання, на стінах висять складні схеми. Він несе ліхтар по гвинтових сходах в освітлену зорями обсерваторію й дивиться в окуляр великого телескопа, спрямованого в темряву.

Може, старий гід був трохи несповна розуму. Може, «Моря полум’я» взагалі ніколи не існувало, може, проклять і справді не буває, може, її батько має слушність, що Земля — це лише магма, континентальна кора й океан. Гравітація й час. Камені — це лише камені, дощ — просто дощ, а нещастя — це лише невдача.

Її батько став повертатися до шафи для ключів раніше. Незабаром він знову починає брати Марі-Лор із собою в різноманітних справах, підколюючи її щодо гір цукру, які вона додає до кави, або кепкуючи над музейними доглядачами, хто палить кращі сигарети. Не виставляють ніякого нового блискучого каменя. На музейних працівників не падає покара; Марі-Лор не гине від укусу змії, не падає у водостік і не ламає шию.

Зранку на її одинадцяті іменини вона прокидається й знаходить два нових пакунки там, де мала б бути цукорниця. Перший — лакований дерев’яний кубик, увесь зроблений зі зсувних панелей. Щоб відчинити його, треба зробити тринадцять кроків, й вона відкриває їхню послідовність, не минає й п’яти хвилин.

— Святий Боже! — вигукує батько. — Та ти ж грабіжниця сейфів!

Усередині кубика дві цукерочки «Барньє». Вона розгортає обидві й водночас кладе до рота.

Усередині іншого пакунка грубий стос сторінок зі шрифтом Брайля на обкладинці. Двадцять. Тисяч. Льє. Під. Водою.

— Продавець сказав, що вона у двох томах, і це перший. Я подумав, що наступного року, якщо ми й далі відкладатимемо гроші, то зможемо купити й другий…

Вона одразу береться читати. Оповідач, знаменитий морський біолог на ім’я П’єр Аронакс, працює в тому ж музеї, що і її батько! Він дізнається, що по всьому світу один за одним тонуть кораблі. Після наукової експедиції до Америки Аронакс розмірковує над справжньою природою цих подій. Що викликало ці кораблетрощі? Рухливий риф? Гігантський рогатий нарвал? Міфічне морське чудовисько?

«Я дозволяю собі відволікатися на задуму, яку тепер мушу відкласти, — пише Аронакс. — Годі цих фантазій».

Цілий день Марі-Лор лежить на животі й читає. «Логіка, розважливість, чиста наука — ось, — наполягає Аронакс, — правильний спосіб розв’язування загадок. А не небилиці й казки». Її пальці тримаються за туго натягнуті канати речень; у своїй уяві вона прогулюється доками швидкісного двотрубного фрегата «Авраам Лінкольн». Вона дивиться, як віддаляється Нью-Йорк; форти Нью-Джерсі салютують її відплиттю гарматами; буї качаються на хвилях. Пливучі маяки з подвійними ліхтарями пропливають повз, коли віддаляється Америка; попереду чекають велетенські блискучі простори Атлантики.

Сиротинець відвідують віце-міністр із дружиною. Фрау Елена каже, що вони об’їжджають дитячі будинки.

Усі помилися; усі добре поводяться. Може, перешіптуються діти, вони думають когось взяти до себе. Найстарші дівчата подають пампернікель[15] і гусячу печінку на останніх у сиротинці не надщерблених тарілках, доки гладкий віце-міністр і його на вигляд сувора дружина озираються кімнатою, мов вельможі, що приїхали оглянути якусь огидну криву халупу. Коли вечерю нарешті подано, Вернер сідає з хлопчачого боку, тримаючи на колінах книжку. Юта сідає з дівчатами навпроти. Вона має кучеряве заплутане яскраво-біле волосся, тож виглядає так, наче її вдарило струмом.

— Отче Небесний, благослови цю їжу і тих, хто її приготував. — Фрау Елена додає й другу молитву за здоров’я віце-міністра. Усі накидаються на вечерю.

Діти нервуються; навіть Ганс Шильцер і Геріберт Помсель тихенько сидять у своїх брунатних костюмах. Дружина віце-міністра тримає спину так прямо, що здається, ніби її хребет витесаний із дуба.

— І що, кожна дитина допомагала готувати вечерю? — питає її чоловік.

— Звісно. Клодія, наприклад, спекла хліб. А близнята підготували печінку.

Велика Клодія Форстер паленіє. Близнята кліпають очима.

Вернерові думки блукають; він думає про книжку в себе на колінах, «Принципи механіки» Гайнриха Герца. Він знайшов її в церковному підвалі, десятирічну, вкриту мокрими плямами, покинуту. Пастор дозволив забрати її додому, а фрау Елена дозволила залишити її в себе, й уже кілька тижнів Вернер продирався крізь тернисту математику. Електрика, дізнався Вернер, сама по собі може бути статикою. Але об’єднай її з магнетизмом — і враз дістанеш рух — хвилі. Поля й кола, провідність й індукція. Простір, час, маса. Повітря кишить стількома невидними речами! Як би йому хотілося мати такі очі, що бачили б ультрафіолет, очі, що бачили б інфрачервоне проміння, очі, що бачили б радіохвилі, які наповнюють дедалі темніше небо, проносячись крізь стіни будинку.