— Отам унизу, — шепоче Вернер сестрі, — отам загинув наш батько.

А коли опускається ніч, Вернер мовчки везе малу Юту через вузькі вулички Цольферайна — двоє дітей із волоссям кольору снігу в долині сажі, що везуть свої жалюгідні скарби в будинок на Вікторіяштрассе, три, де фрау Елена вдивляється вглиб вугільної печі, співаючи втомленим голосом французьку колискову, доки один малюк смикає зав’язки її фартуха, а інший реве в неї на руках.

Уроджена катаракта. Двостороння. Невиліковна.

— Бачиш це? — питають лікарі. — А це бачиш?

Марі-Лор більше нічого не бачитиме все життя. Приміщення, що колись були їй знайомі, — чотирикімнатна квартира, у якій вона живе з батьком, маленький майданчик, обсаджений деревами, у кінці їхньої вулиці, — перетворилися на лабіринти, повні небезпек. Шафи завжди десь не там, де мають бути. Ванна кімната стала проваллям. Склянка води то надто близько, то надто далеко; її пальці завеликі, завжди завеликі.

Що таке сліпота? Там, де мала б бути стіна, її руки нічого не знаходять. Там, де нічого не мало б бути, ніжка столу вдаряє її по нозі. На вулицях гримотять автомобілі; у небі перешіптується листя; кров шелестить у вухах. На сходових майданчиках, на кухні, навіть поряд із її ліжком у дорослих голосах чути відчай.

— Бідолашне дитя.

— Бідолашний мосьє Леблан.

— Яке важке в нього життя! Батько загинув на війні, дружина померла при пологах. А тепер оце.

— Наче на них якесь прокляття.

— Гляньте на неї! Гляньте на нього!

— Відправив би її в притулок для інвалідів.

Ці місяці — місяці синців і печалі; кімнати хитаються, мов вітрильники, напіввідчинені двері б’ють Марі-Лор по обличчю. Її єдиний прихисток — у ліжку, натягнути ковдру до підборіддя, доки батько курить ще одну цигарку на стільці поряд із нею, обстругуючи якусь зі своїх крихітних моделей, маленький молоточок робить «стук-стук-стук», а квадратик шмерґелевого паперу створює ритмічний, заспокійливий скрегіт.

Відчай не триває довго. Марі-Лор ще дуже маленька, а її батько дуже терплячий. «Не буває, — запевняє він її, — такого явища, як прокляття. Бувають щасливі й нещасливі випадки. Щодня удача хилиться в той чи той бік. Але проклять не буває».

Шість ранків на тиждень він будить її удосвіта й одягає, доки вона тримає руки піднятими вгору. Панчохи, сукня, светр. Якщо є час, він заохочує її самостійно зав’язувати шнурівки на черевиках. Потім вони разом п’ють каву на кухні: гарячу, міцну, таку солодку, як їй хочеться.

О шостій сорок вона забирає свій білий ціпочок із кутка, береться пальцем за батьків ремінь ззаду і йде за ним до музею — чотири поверхи і шість кварталів.

Рівно о сьомій він відмикає вхід номер два. Усередині знайомі запахи: стрічок друкарської машинки, навоскованої підлоги, кам’яного пилу. Їхні кроки через Велику залу супроводжує знайоме відлуння. Він вітається з нічним охоронцем, а тоді з доглядачем музею, завжди ті самі слова з однаковими відповідями:

— Bonjour.

— Вonjour.[6]

Два повороти ліворуч, один праворуч. Дзвенять батькові ключі. Замок відмикається, відчиняються навстіж дверцята.

Усередині шафи, у шести засклених ящиках, на кілочках висять тисячі залізних ключів: заготовини й відмикачки, ключі з кільцем на кінці та пласкою ручкою, ключі від ліфта й ключі від шаф. Ключі завдовжки з руку Марі-Лор і коротші за її великий пальчик.

Батько Марі-Лор працює головним замкарем у Національному музеї природничої історії. За його підрахунками, у цілому музейному комплексі — в усіх лабораторіях, складах, чотирьох окремих державних музеях, звіринці, теплицях, десятку воріт і павільйонів, на акрах й акрах медичних і декоративних садів у Паризькому ботанічному саду — дванадцять тисяч замкíв. Ніхто з ним не сперечається, бо він знає про замки´ більше за всіх.

Увесь ранок він стоїть біля шафки для ключів і роздає їх працівникам музею: доглядачі за тваринами з’являються першими, офісні працівники прибувають похапцем близько восьмої, техніки, бібліотекарі й наукові асистенти натовпом приходять наступними, науковці — по одному, останніми. Кожен ключ має свій номер і кольоровий ярлик. Кожен працівник, від доглядачів музею до директора, повинен увесь час мати свої ключі при собі. Нікому не дозволено виносити ключі або залишати їх на столі. Все-таки серед експонатів музею — неоціненний нефрит тринадцятого століття, кавансит із Індії й родохрозит із Колорадо; за замкóм, що її батько сам сконструював, зберігається флорентійська аптечна чаша, вирізьблена з лазуриту, яку щороку приїжджають оглянути фахівці за тисячі кілометрів.

Батько весь час ставить їй питання. Цей ключ від підвальних дверей чи висного замкá, Марі-Лор? А цей — від шафи чи від засуву? Він перевіряє її на знання місця експозицій, умісту шухляд. Він увесь час дає їй у руки якусь неочікувану річ: електричну лампочку, скам’янілу рибу, перо фламінго.

Він примушує її щоранку, навіть у неділю, годину вправлятися з підручником Брайля. А — крапочка в горішньому куті. Б — дві крапочки одна під одною. Жан. Іде. По. Хліб. Жан. Іде. По. Сир.

По обіді він бере її на свої обходи. Змащує клямки, ремонтує вітрини, натирає накладки замкíв. Він водить її коридором за коридором і залою за залою. Вузькі коридори приводять до велетенських бібліотек, скляні двері відчиняються в оранжереї, переповнені запахами чорнозему, вологих газет і лобелії. А ще є майстерні столярів, кімнати опудальників, акри полиць і шаф із препаратами, цілі музеї в музеї.

Деколи по обіді батько залишає Марі-Лор у лабораторії доктора Жефара, підстаркуватого спеціаліста з молюсків, чия борода має запах мокрої вовни. Доктор Жефар щоразу кидає своє заняття, відкорковує пляшку червоного мальбеку й шепітливим голосом розповідає Марі-Лор про рифи, на яких він побував у молодості: Сейшельські острови, Беліз, Занзібар. Він називає її Лореттою; щодня о третій він їсть печену качку; його голова містить, здається, невичерпний каталог подвійних латинських назв.

Біля задньої стіни лабораторії доктора Жефара стоїть шафа, у якій шухляд більше, ніж вона може порахувати, й він дозволяє їй відчиняти їх одна за одною й тримати в руках мушлі: черевоногі й оливкові молюски, імператорські волюти з Таїланду, лямбіси з Полінезії — у власності музею понад десять тисяч екземплярів, понад половина відкритих видів, і Марі-Лор пощастило потримати в руках більшість із них.

— А оця фіолетова мушля, Лоретто, належала сліпому морському молюску, що живе на поверхні моря. Щойно він потрапляє у воду, відразу її збовтує, щоб утворилися бульбашки, і зв’язує їх слизом, щоб збудувати собі пліт. А тоді відпливає й годується водяними безхребетними, яких зустрічає на своєму шляху. Але якщо такий молюск втратить свого плота, то потоне й помре…

Мушля каринарії водночас легка й важка, тверда й м’яка, гладенька й груба. Мурекс, якого доктор Жефар тримає на своєму письмовому столі, може розважати її з півгодини: порожні голки, рельєфні завитки, глибокий вхідний отвір; цілий ліс зубців, виїмок, текстур, ціле королівство.

Її руки рухаються безупинно, збирають, обстежують, пробують. Пір’ячко на грудях набитої синиці неймовірно м’яке, а дзьобик гострий, мов голка. Пилок на кінчиках тичинок тюльпана не так схожий на порошок, як на крихітні кульки олії. Їй відкривається, що по-справжньому чогось торкнутися — кори явора в ботанічному саду, проколотого жука-рогача у відділі ентомології, майстерно полірованої серединки морського гребінця на семінарі доктора Жефара, — означає це полюбити.

Удома, вечорами, батько ставить їхні черевики на ту саму підставочку, вішає їхні пальта на ті самі гачки. Марі-Лор переступає шість однакових смужок на кухонних кахлях, щоб дійти до столу, тримаючись за мотузку, дістається від столу до ванної кімнати. Він подає вечерю на круглих тарілках й описує її так, наче тарілка — це годинник. Картопля на шостій годині, ma chérie. Гриби — на третій. А тоді він підпалює цигарку й стає до праці над своїми мініатюрами за робочим місцем у кутку кухні. Він будує зменшену модель цілого району: будинки з високими вікнами, дощові жолоби, levarie й boulangerie, й маленька place[7] у кінці вулиці з чотирма лавками й десятком дерев. Теплими ночами Марі-Лор відчиняє вікна у своїй спальні й слухає, як вечір опускається на балкони, гребені дахів і димарі, лінивий і безтурботний, аж доки справжній квартал і мініатюрний не змішуються у її уяві.