— Ой! — вигукнув найменший хлопчик.

— Оце він дарма, — сказала найвища дівчинка.

— Прийшли загарбники, — продовжив доглядач, — і зруйнували палац, убили всіх, кого знайшли, а принца ніхто ніколи більше не бачив, і за двісті років ніхто більше нічого про «Море полум’я» не чув. Хтось казав, що діамант порізали на багато менших каменів, хтось — що він досі в принца, а принц тепер у Японії чи Персії, що він скромний фермер, який, здається, не старішає.

Отож камінь випав з історії. Допоки одного дня, коли французькому торгівцеві коштовностями, під час його подорожі на голкондські шахти, що в Індії, не показали величезного діаманта у формі груші. Сто тридцять три карати. Майже ідеальна прозорість. Великий, як голубине яйце, писав він, і блакитний, як море, але із язиком полум’я всередині. Він відлив копію каменя й відправив її схибленому на коштовностях герцогові в Лотарингію, попередивши того про чутки щодо прокляття. Але герцогові страшенно захотілося того каменя. Отож торговець привіз його у Європу, і герцог приладнав камінь до головки свого ціпка й носив його скрізь із собою.

— Ой-ой.

— За місяць герцогиню спіткала хвороба горла. Двоє їхніх улюблених слуг упали з даху й зламали шиї. А тоді загинув герцогів єдиний син. Нещастя сталося, коли той катався на коні. Хоча всі казали, що сам герцог ще ніколи не мав такого доброго вигляду, він став боятися виходити з дому, приймати відвідувачів. Урешті він так повірив у те, що його камінь був тим самим проклятим «Морем полум’я», що попросив короля заховати його у своєму музеї, за умови, що камінь замкнуть у спеціальному склепі й той склеп не відчинятимуть двісті років.

— І?..

— І минуло сто дев’яносто шість років.

Якусь хвилю діти мовчать. Кілька починають рахувати на пальцях. А тоді всі як один здіймають руки.

— А нам можна подивитися?

— Ні.

— Навіть не можна відчинити перші двері?

— Ні.

— А ви його бачили?

— Не бачив.

— Тоді звідки вам знати, що він справді там?

— Треба вірити історії.

— А скільки він коштує, мосьє? За нього можна купити Ейфелеву вежу?

— За такий великий і рідкісний діамант, цілком імовірно, можна купити п’ять Ейфелевих веж.

Діти зойкають.

— А всі ці двері тут — щоб захищати діамант від злодіїв?

— Можливо, — відповідає гід і підморгує, — вони для того, щоб утримувати прокляття всередині.

Діти замовкають. Двоє чи троє роблять крок назад.

Марі-Лор знімає окуляри і світ втрачає форму.

— А чому б, — цікавиться вона, — просто не взяти діаманта і не викинути його в море?

Доглядач музею дивиться на неї. Інші діти витріщаються.

— Коли востаннє, — зауважує один зі старших хлопчиків, — ти бачила, щоб у море викидали п’ять Ейфелевих веж?

Лунає сміх. Марі-Лор хмуриться. Це ж просто залізні двері з мідною щілиною для ключа.

Екскурсія закінчується, діти розбігаються, й Марі-Лор повертається до свого батька у Велику залу. Він поправляє окуляри в неї на носі й витягає листок із її волосся.

— Добре розважилася, ma chérie?[5]

Маленький брунатний хатній горобчик злітає з балок і сідає на кахлі навпроти неї. Марі-Лор простягає розкриту долоню. Горобчик нахиляє голову, роздумуючи. А тоді летить геть.

За місяць вона зовсім втрачає зір.

Вернер Пфенніг зростає за п’ятсот кілометрів на північний схід від Парижа, у німецькому місті, яке зветься Цольферайн — вугільновидобувному комплексі за Ессеном площею півтори тисячі гектарів. Це земля криці, земля антрациту, повна дірок земля. Димлять труби, локомотиви котяться туди-сюди естакадами й голі дерева стоять на купах жужелиці, як скелети, що тягнуть руки з підземного світу.

Вернер і його молодша сестра, Юта, виховуються в дитбудинку, двоповерховому сиротинці з клінкерної цегли по Вікторіяштрассе, кімнати якого наповнені кашлем хворих дітей, плачем новонароджених і пошарпаними валізами, у яких дрімають останні речі померлих батьків: заштопані сукні, потемніле весільне столове приладдя, вицвілі фотографії татів, яких проковтнули шахти.

Вернерові найперші дитячі роки найголодніші. Перед воротами Цольферайна чоловіки б’ються за роботу, курячі яйця продають за два мільйони марок штука, ревматична лихоманка нападає на сиротинець, мов вовк. Немає ні масла, ні м’яса. Про фрукти залишається тільки згадувати. Деколи увечері, у найгірші місяці, все, чим директриса може нагодувати десяток сиріт, — це коржики з гірчиці й води.

Але семирічний Вернер, здається, цього не помічає. Він замалий для свого віку, має відстовбурчені вуха, говорить високим, милим голоском, і люди зупиняються подивитися на його біляве волосся — кольору снігу, молока, крейди. Кольору, якому бракує кольору. Щоранку він зашнуровує черевики, напихає під пальто газет, щоб захиститися від холоду, й вирушає досліджувати світ. Він ловить сніжинки, пуголовків, жаб, що впали в сплячку; випрошує хліб у пекаря, який не має кому його продати; часто з’являється на кухні зі свіжим молоком для малюків. Він і сам щось майструє: паперові коробки, простенькі літаки-біплани, іграшкові човни з кермом.

Щокілька днів він дивує директрису питанням, на яке в неї немає відповіді: «Чому на людей нападає гикавка, фрау Елено?»

Або: «Якщо Місяць такий великий, фрау Елено, то чому він на вигляд такий маленький?»

Або: «Фрау Елено, а бджола знає, що помре, якщо когось ужалить?»

Фрау Елена, монахиня-протестантка з Ельзасу, дітей любить більше за дисципліну. Вона співає французьких фольклорних пісень пискливим фальцетом, має слабкість до хересу й увесь час засинає на ходу. Деколи увечері вона дозволяє дітям не лягати спати допізна й розповідає їм історії французькою про своє дівоцтво в затишній місцині біля гір, про два метри снігу на дахах будинків, про вуличних глашатаїв і річечки, що парують на холоді, й притрушені інеєм виноградники — світ із різдвяної казки.

«А глухі чують своє серцебиття, фрау Елено?»

«А чому клей не пристає до пляшки зсередини, фрау Елено?»

Вона сміється. Скуйовджує Вернерове волосся, шепоче: «Тобі скажуть, що ти замалий, Вернере, що ти нізвідки, що тобі не варто мати великих мрій. Але я в тебе вірю. Я думаю, що тобі вдасться зробити щось велике». А тоді вона відсилає його до ліжечка, яке він сам собі вибрав, воно притиснуте до стіни під слуховим вікном на горищі.

Іноді вони з Ютою малюють. Сестра залізає на його ліжко, й разом вони лежать на животах і передають одне одному єдиного олівця. Юта, хоч і молодша на два роки, малює краще. Вона найбільше любить малювати Париж, місто, що бачила на одним-одній фотографії на заднику обкладинки котрогось із любовних романів у фрау Елени: мансардні дахи, імлисті житлові будинки, залізні ґратки далекої башти. Вона малює кручені білі хмарочоси, вигадливі мости, натовп біля річки.

Часом, після занять, Вернер возить свою молодшу сестру через вугільнодобувний комплекс у возику, який він зібрав із викинутих кимось запчастин. Вони з грюкотом проходять довгими, вкритими гравієм вулицями, повз хатинки біля шахт і палахкотючі бочки з відходами, повз безробітних шахтарів, що увесь день сидять на перекинутих ящиках, нерухомі, мов статуї. Одне колесо увесь час відпадає, і Вернер терпляче присідає біля нього, наново закручуючи гайки. Куди не глянь, навколо них працівники з другої зміни човгають на склади, доки з першої човгають додому, згорблені, голодні, із синіми носами й чорними обличчями, що під касками скидаються на черепи. «Добридень», — пищить Вернер, але шахтарі зазвичай тягнуться повз них, нічого не відповідаючи, певно, навіть не бачачи їх, прикипівши поглядом до порожньої породи. Економічний крах Німеччини світиться за їхніми спинами, мов суворі обриси фабрик.

Вернер і Юта просівають блискучі купи чорного пилу; вони вилізають на гори вкритої іржею техніки. Зривають ягоди ожини й голови кульбаб у полі. Іноді їм вдається знайти картопляні лушпайки або зелені хвостики моркви в контейнерах для відходів, в інші пообіддя — папір для малювання або старі тюбики з-під зубної пасти, з яких іще можна витиснути залишки, що висохнуть і стануть крейдою. Іноді Вернер довозить Юту аж до входу в шахту номер дев’ять, найбільшу з усіх шахт, повну шуму, шахту, що світиться, як грілка газової печі; п’ятиярусна вугільна підойма вигинається над нею, хитаються троси, гупають молоти, кричать чоловіки, ціла мапа складчастої й зморшкуватої індустрії простягається вдалину зусібіч. Діти дивляться, як вугільні вагонетки викочуються з-під землі й зі складів висипають шахтарі зі своїми судками для обіду в напрямку входу в ліфт, мов комахи на світляну пастку.