У кінці — з десяток чистих сторінок. Напевно, записи такі дитячі, що цензор їх не зафарбував.

Навколо нього гримлять чоботи, стукають гвинтівки. Рукоятку на землю, цівку до стіни. Схопити чашку з гачка, тарілку з полиці. Стати в чергу по варену яловичину. Його накриває така велика хвиля туги за домом, що доводиться стулити повіки.

Мадам Манек заходить до Етьєнового кабінету на п’ятому поверсі. Марі-Лор слухає за дверима.

— Ви могли б допомагати, — чути голос мадам.

Хтось — напевно, вона ж — відчиняє вікно, і свіже морське повітря вривається на сходи, здмухуючи все на своєму шляху: Етьєнові фіранки, його папери, його пил, тугу Марі-Лор за батьком.

— Будь ласка, мадам, зачиніть. Вони ж карають порушників режиму!

Вікно залишається відчиненим. Марі-Лор спускається на одну сходинку.

— Як знати, кого вони покарають, Етьєне? Жінку з Ренна на дев’ять місяців кинули до в’язниці за те, що вона назвала одного зі своїх кабанів Геббельсом, ви це знали? Хіроманта з Канкаля застрелили за те, що той передбачив повернення де Ґолля навесні. Застрелили!

— Це лише чутки.

— Мадам Ебрар розповідала, що одному чоловікові з Дінара — дідусеві, Етьєне, дали два роки в’язниці за те, що він під коміром носив Лотаринзький хрест. Подейкують, що вони перетворюють усе місто на великий склад боєприпасів.

Її двоюрідний дід м’яко сміється.

— Звучить як вигадка шестикласника.

— У кожній чутці є зерно правди, Етьєне.

Усе Етьєнове доросле життя, розуміє Марі-Лор, мадам Манек зважала на його страхи. Обходила їх, згладжувала. Дівчинка спускається ще на одну сходинку.

— Ви багато знаєте, Етьєне, — продовжує мадам Манек, — про мапи, припливи, радіо.

— Усі ці жінки в моєму домі — це вже надто небезпечно. Люди не сліпі.

— Хто?

— Та хоча б парфумер.

— Клод? — вона пирхає. — Малий Клод тільки тим і зайнятий, що себе обнюхує.

— Клод уже не такий і малий. Навіть я бачу, що його сім’я має більше за інших: більше м’яса, більше електрики, більше масла. Я знаю, як такі нагороди дістаються.

— Тоді поможіть нам.

— Я не хочу заробити неприємностей, мадам.

— А хіба нічого не робити — це не заробляти неприємностей?

— Нічого не робити — це нічого не робити.

— Нічого не робити — це те саме, що й співпрацювати з ними.

Вітер дме поривами. В уяві Марі-Лор він перекочується й сяє, підносить у повітря хвою й терня. Срібний, а тоді зелений, а тоді знову срібний.

— Я знаю способи, — шепоче мадам Манек.

— Які способи? Кому ви довірилися?

— Іноді доводиться комусь довіряти.

— Якщо людина не однієї з вами крові, нічому не можна вірити. Та й навіть у цьому разі. Ви не з людиною хочете боротися, мадам Манек, а із системою. Як боротися із системою?

— Та хоч якось.

— Що я маю робити?

— Відкопати ту розвалюху на горищі. Колись ви знали про радіо більше за будь-кого в місті. За будь-кого в Бретані, напевно.

— Вони забрали всі приймачі.

— Не всі. Скрізь повно захованих речей. Вам доведеться лише читати числа, наскільки я зрозуміла, числа на смужці паперу. Хтось — я не знаю, хто, може, Убер Базен — приноситиме їх до мадам Руель, та їх збиратиме й запікатиме повідомлення в хлібинах. У хлібинах! — вона сміється. Марі-Лор здається, що її голос звучить на двадцять років молодшим.

— Убер Базен. Ви довіряєте Уберові Базену?! Ви запікаєте секретні коди в хлібові?!

— Ніби якийсь угодований німчура їстиме той жахливий хліб?! Вони забрали собі все якісне борошно. Ми приноситимемо його додому, ви передаватимете цифри, а папір ми спалимо.

— Це безглуздо. Ви поводитеся, мов діти.

— Це краще, ніж узагалі нічого не робити. Подумайте про свого племінника. Подумайте про Марі-Лор.

Колишуться фіранки, шелестять папери; двоє дорослих у кабінеті зайшли в глухий кут. Марі-Лор підійшла вже так близько до кімнати, що може торкнутися дверей.

— Хіба вам не хочеться пожити перед смертю? — питає мадам Манек.

— Марі майже чотирнадцять, мадам. Як на часи війни — не так і мало. Чотирнадцятирічні помирають так само, як і всі інші. Але я хочу, щоб у її чотирнадцять вона була юна. Я хочу…

Марі-Лор ступає назад на одну сходинку. Чи побачили вони її? Вона думає про кам’яну нору, у яку її водив божевільний Убер Базен, про величезні колонії молюсків. Вона думає про те, скільки разів батько садив її на свого велосипеда: вона балансувала на сидінні, а він ставав на педалі, й вони плавно виїжджали на який-небудь шумний паризький бульвар. Вона згинала коліна й трималася за його пояс — і вони літали між автівок, спускалися з пагорбів, проїжджали крізь різні запахи, шуми й кольори.

— Я повертаюся до своєї книжки, — закінчує розмову Етьєн. — Хіба ви не мали б зараз готувати вечерю?

У січні 1942 року Вернер заходить до кабінету доктора Гауптмана, яскраво освітленого полум’ям, удвічі теплішого за решту зáмку, й просить, щоб його відправили додому. Маленький учитель сидить за своїм великим столом, перед ним стоїть тарілка з хирлявою на вигляд смаженою пташкою. Куріпка, голуб або рябчик. Праворуч — згортки зі схемами. Хорти розтягнулися на килимі перед комином.

Вернер стоїть, тримаючи в руці картуза. Гауптман заплющує очі й проводить пальцем по брові.

— Я зароблю грошей і відшкодую вартість квитка, пане доктор.

Блакитний візерунок вен пульсує на Гауптмановому лобі. Він розплющує очі.

— Ти? — Пси підводять голови всі разом — триголова гідра. — Ти, який отримує все? Хто приходить сюди, слухає концерти, смакує шоколадом і гріється біля вогню?

До Гауптманової щоки пристав шматок смаженого пташиного м’яса. Напевно, вперше Вернер бачить у вчителевому рідкому світлому волоссі, його чорних ніздрях, його маленьких, майже ельфових вухах щось безжальне й нелюдське, якесь прагнення будь-що вижити.

— Може, ти думаєш, що став важливою персоною, га? Що ти тут хтось?

Вернер стискає картуза за спиною й старається вгамувати дрож у плечах.

— Ні, пане доктор.

Гауптман згортає серветку.

— Ти сирота, Пфеннігу, у тебе немає покровителів. Я можу зробити з тебе, що захочу. Порушника порядку, злочинця, дорослого. Я можу відправити тебе на фронт і подбати про те, щоб ти мерз у льодяному окопі, поки росіяни не відріжуть тобі руки й не примусять тебе їх з’їсти.

— Так, пане доктор.

— Тебе випустять зі школи, коли школі це буде потрібно. І не раніше. Це ми служимо райху, Пфеннігу. А не він нам.

— Так, пане доктор.

— Прийдеш сьогодні до лабораторії. Як завжди.

— Так, пане доктор.

— Більше ніякого шоколаду. Ніяких привілеїв.

У коридорі, зачинивши за собою двері, Вернер притискається лобом до стіни, й останні миті життя його батька виринають у його уяві: стискаються тунелі, опускається стеля. Підборіддя, притиснуте до підлоги. Розколюється череп. «Я не можу поїхати додому, — думає він. — І не можу лишитися».

Марі-Лор іде за ароматом приготованого мадам Манек супу через пляс оз Ерб і тримає теплу каструлю надворі, біля альтанки, доки мадам Манек стукає у двері.

— А де мосьє Базен? — питає мадам Манек.

— Напевно, перебрався кудись, — відповідає бібліотекар, однак сумнів у голосі йому не вдається приховати повністю.

— Куди міг перебратися Убер Базен?

— Я не знаю, мадам Манек. Будь ласка. Надворі холодно.

Двері зачиняються. Мадам сипле чортами. Марі-Лор думає про Уберові вигадки: печальних монстрів із морської піни, русалок із риб’ячими хвостами, романтику англійських саг.

— Він повернеться, — каже мадам Манек, так само до Марі-Лор, як і до себе.

Однак наступного ранку Убера Базена немає. Як і на третій день.

На чергові збори приходить лише половина групи.

— Вони думають, що він нам помагав? — шепоче мадам Ебрар.

— А він помагав?

— Я думала, він передавав повідомлення.