Кадети найновішого посіву шаленіють від палкого бажання себе показати. Вони бігають, кричать, перестрибують через перешкоди; на польових заняттях вони грають в ігри, у яких десять хлопців мають червоні пов’язки на руках, а десять — чорні. Гра закінчується, коли котрась із команд дістає всі двадцять.

Вернерові здається, що всі хлопці навколо нього якісь одурманені. Наче щоразу перед їжею кадети наливають собі в чашки не холодну мінеральну воду з Шульпфорти, а якийсь напій, що їх п’янить і засліплює. Наче для них це спосіб стримати величезну й неминучу лавину нудьги — заливати її лозунгами, вправами й сяйливою шкірою на чоботах. Очі найтупіших хлопців світяться рішучістю: уся увага налаштована на те, щоб винюхувати слабкість. Вони не зводять із Вернера підозріливих поглядів, коли він вертається з Гауптманової лабораторії. Йому не вірять, бо він сирота; він часто буває сам; у його акценті відчувається дрібка французької, яку він вивчив у дитинстві.

«Ми — кулі, ми — ядра, — співають кадети. — Ми — вістря меча».

Вернер увесь час думає про дім. Йому бракує того звуку дощу на цинковому даху над його вікном; невгамовної енергії інших дітей; хрипливого співу фрау Елени, коли вона заколисує дитя в кімнаті відпочинку. Запаху коксохімічного заводу, що відчувається на світанні, — найперший незмінний запах кожного дня. Найбільше йому бракує Юти: її прихильності, її впертості, того, як вона завжди розуміє, що правильно, а що ні.

Однак у Вернерові моменти найбільшої слабкості ці сестрині риси викликають у ньому гнів. Може, вона і є його вада, перешкода у його сигналі, яку відчувають задираки. Може, саме через неї він не може стати такий, як решта. Маючи вдома сестру, ти повинен думати про неї як про красуню з плаката — рожевощоку, сміливу, надійну. Саме за неї ти воюєш. Саме за неї помреш. Але Юта? Юта надсилає такі листи, які шкільний цензор майже повністю зафарбовує. Ставить такі питання, які не варто ставити. Лише Вернерові взаємини з доктором Гауптманом, його привілейоване становище вчителевого улюбленця захищають його. Якась берлінська фірма виготовляє їхній приймач-передавач, і кілька приладів уже повертаються, як каже Гауптман, «з полів», рознесені на шматки, спалені, втоплені в багнюці чи з якимось дефектом, і Вернерова робота полягає в тому, щоб їх відновити, доки Гауптман говорить по телефону, пише заявки на запасні деталі чи проводить цілі тижні поза школою.

Тижнями він не надсилає Юті листів. Нашкрябує чотири рядки, загальні фрази: «У мене все гаразд, я дуже зайнятий», — і вручає їх завідувачеві гуртожитку. Страх поглинає його.

— У кожного з вас є розум, — виголошує Бастіан у їдальні якогось вечора, торкаючись хлопчачих спин в уніформі пальцем, доки ті схиляються над своїми тарілками. — Але розуму не можна довіряти. Розум завжди схиляється в бік невизначеності, у бік питань, а що вам справді потрібно — це певність. Ціль. Ясність. Не довіряйте своєму розумові.

Вернер сидить у лабораторії пізно вночі, знову сам, крутячи ручку «Грюндіга», якого Фолькгаймер брав із Гауптманового кабінету, шукаючи музику, шукаючи відлуння, сам не знаючи, що шукає. Він бачить, як контур розмикається й змикається знову. Бачить Фредеріка, що вглядається у свою книжку з пташками, бачить жах цольферайнських шахт — котяться вагони, гримлять замки´, їздять конвеєри, димові труби плюють у небо вдень і вночі. Бачить Юту, що розмахує смолоскипом, доки темрява підкрадається з усіх боків. Вітер б’ється в стіни лабораторії — вітер, що, як любить їм нагадувати комендант, прилітає аж із Росії, козацький вітер, вітер усеїдних варварів зі свинячими головами, здатних на все, аби напитися крові німецьких дівчат. Вітер горил, яких треба стерти з лиця землі.

Статика, статика.

Ти там?

Урешті він вимикає радіо. З тиші дзвенять голоси його наставників. Вони луною відбиваються, з одного боку, а з іншого — говорять спогади.

Розплющте свої очі і побачте якомога більше, перш ніж вони заплющаться назавжди.

Ресторан у «Готель-Дью» великий, похмурий і повний людей, що обговорюють підводні човни біля Гібралтару, грабіжницький валютний курс і чотиритактні дизельні мотори. Мадам Манек замовляє дві миски супу з морепродуктами, які вони з Марі-Лор швидко спорожнюють. Вона не знає, що далі робити — їм і далі чекати? — тож замовляє ще дві.

Нарешті навпроти них сідає чоловік у шелесткому одязі.

— Вас точно звати мадам Вольтер?

— А вас точно звати Рене? — питає мадам Манек.

— А це хто?

— Моя спільниця. Вона безпомилково визначає брехню за голосом.

Він сміється. Вони базікають про погоду. Від чоловіка пахне морем, наче його сюди принесло штормом. Розмовляючи, він сильно жестикулює й зачіпає стіл, через що дзвенять ложки в мисках. Нарешті він зізнається:

— Ми захоплюємося вашою діяльністю, мадам.

Чоловік, що називає себе Рене, далі говорить надзвичайно тихо. Марі-Лор удається розчути тільки кілька фраз:

— Видивляйтеся особливе маркування на їхніх номерних знаках: WH — це піхота, WL — авіація, а WM — морські сили. І ви могли б занотовувати — чи знайти когось, хто міг би, — кожне судно, що заходить і виходить із гавані. Ця інформація нині дуже потрібна.

Мадам Манек мовчить. Чи сказано ще щось, чого Марі-Лор не вдалося розчути, чи вони спілкуються ще й пантомімою, передають записки, погоджують стратегеми, — вона не може сказати. Досягнуто якогось рівня згоди, й досить скоро вони з мадам Манек повертаються на кухню в будинку номер чотири по рю Воборель. Мадам Манек чимось гримить у підвалі й дістає знаряддя для консервування. Сьогодні, оголошує вона, їй удалося роздобути, напевно, останні два ящики персиків на всю Францію. Вона наспівує, допомагаючи Марі-Лор їх чистити.

— Мадам?

— Так, Марі.

— А що таке псевдонім?

— Це таке ім’я, яким користуєшся замість справжнього.

— Якби мені треба було, яке ім’я мені можна було б узяти?

— Ну, — вагається мадам Манек. Вона витягає кісточку з персика й ріже його начетверо. — Та яке завгодно. Русалка, якщо хочеш. Стокротка? Фіалка?

— А як щодо Мідії? Напевно, я б хотіла бути Мідією.

— Мідія. Чудовий псевдонім.

— А ви, мадам? Ким ви хотіли б називатися?

— Я? — ніж мадам Манек завмирає в повітрі. У підвалі співають цвіркуни. — Я хотіла би бути Лезом.

— Лезом?

— Так.

Аромат персиків збирається у ясну червонувату хмару.

— Лезом? — повторює Марі-Лор.

Обидві заливаються сміхом.

У саморобному конверті чекає Вернерів дитячий блокнот, на обкладинці якого написано його рукою: «Питання». На сторінках кишать хлопчачі креслення, винаходи: електричний нагрівач ліжка, який він хотів зробити для фрау Елени, велосипед із ланцюгами на обидва колеса. Чи впливають магніти на рідини? Чому човни тримаються на плаву? Чому в нас паморочиться від крутіння на місці?