Каспар гучно бив у барабан. Трам-там-там! Трам-там-там! Йому здавалося, що солдати ступали лівою погою чіткіше, коли йому цього хотілося, а потім так само і правою, якщо в нього з’являлося таке бажання; він примушував солдатів марширувати, і маленькі хлопчики і дівчатка з подивом дивилися на нього. Скоро весь Кассель був на ногах. Тисячі людей товпилися, тиснучись одне біля одного, щоб побачити солдатів, які поїдуть через океан воювати в далекій Америці. Повз них через вузькі провулочки текло нестримними потоками військо. Натовп радісно вигукував; люди кивали з вікон, і навіть на дахах було багато цікавих.
Каспар прощався з усіма знайомими місцями, з усіма людьми, яких він хотів запам’ятати назавжди. Він придивлявся до всього так уважно, ніби бачив все це вперше і востаннє. Ось він запримітив підмайстра булочника, що ніс повну корзину запашного, свіжого білого хліба. А он з димаря визирає чорний, як вугіль, сажотрус і весело вимахує мітлою. Одна бабуся, що несла на продаж кошик рясту, з плачем роздарувала свої букетики солдатам! А там якийсь чоловік у чорному гарному вбранні і напрочуд щільному білому парику стоїть і хитає головою.
Тепер вулиці були настільки забиті', що батальйон змушений був зробити коротку зупинку. Сполохані голуби, шумно махаючи крилами, літали над головами солдатів. Осі. Каспар впізнав однорукого податного інспектора Гашке, який з неприхованим презирством дивився на солдатських дружин та їхніх дітей, наче на циган, що навіть не мають воза.
Інші ж глядачі боязко дивились на солдатські родини, уникаючи будь-якого контакту з ними.
— Це самі іноземці,— заявив один пан з білими вусами, — бо князь не хоче посилати жителів своєї країни, отже, самі іноземці, за винятком кількох чоловік, які добровільно напросилися на що справу.
— Е ні, це не зовсім так. Серед них є багато гессенців і навіть людей з Касселя.
— Гм, можливо, що й так. Краще хай вони будуть солдатами, ніж заповнюватимуть каторжні і карні тюрми.
— Мамо, мамо, а що це за такі залізні вози?
— Це гармати, мій хлопче. Ними повбивають лихих американців.
Військо рушило знову далі.
— Ура, до Америки! Хай живе наш князь! На страшний суд ми повернемось знову сюди! — Вигуки лунали з рядів єгерів, молодих хлопців, самонадійність яких викликала захоплення і оплески натовпу. Якийсь незграбний бородатий старик, розмахуючи ціпком, заспівав звучним басом князівський гімн. Люди, що стояли навколо, підхопили його. Потім почали співати навіть і солдати; вони співали, щоб заглушити свою тугу і удати з себе бравих хлопців.
— Для мене є загадкою, яким чином гессенець, живучи в таких страшних злиднях, ще здатний видавати якісь інші звуки, крім скреготу зубів, — звернувся Анзельм до Дібольда, що марширував поруч з ним. Він критично зміряв поглядом чоловіків, які, тимчасово виведені з свого обивательського душевного спокою, співом, жестами і вигуками закликали солдатів до боротьби. Ці покірні піддані були основною опорою держави; це насамперед старі люди, синів яких не було серед найманців, або багаті молоді нероби, які могли відкупитися від військової служби добрим кушем, або молоді дівчата, яким подобались пригожі хлопці у різнобарвних мундирах. Але серед тих, хто із захопленням закликав військових на війну, Анзельм помічав також і убогих людей. Народ був такий несвідомий і так звик до сліпої покори, що грубість і сваволю своїх володарів терпляче зносив, як неминучу долю.
— Чому ніхто не чинить опору? Чому вони терпляче усе це зносять? — питав Дібольд, якого хвилювали такі ж думки, як і Анзельма. — Хіба ж вони справді не знають, що тут відбувається?
В голові колони з оголеною шаблею їхав верхи майор Еммеріх. Він то гордо посилав привітання наверх у вікна, то розкланювався направо і наліво, вітаючи городян, що стояли стіною по обидва боки дороги. Еммеріх був щасливий, що має змогу вперше привселюдно показатись в усьому блиску офіцера. Але саме в цей час до нього причепився кравець Цігенвальд, який чатував на свого ненадійного клієнта і тепер, лементуючи, ішов слідом за ним.
— Знову бушує війна, пане майор! — кричав він, не звертаючи уваги на заперечливі жести Еммеріха. — Під час Семирічної війни я вже втратив усе своє майно. Тепер пан фон Браухіч втік до Пруссії і теж завдав мені збитку на вісімдесят дев’ять луїдорів! А пана полковника Красінського вчора вранці розбив апоплексичний удар! Для мене це значить неоплачені дві пари штанів і новісінький сурдут з золотими галунами! Пробачте, пане майор, але може бути так, що і з вами щось трапиться, нехай бог боронить. Мої 64 луїдори, пане майор, які ви мені винні, прошу, ось тут рахунок…
— Я на службі, Цігенвальд, — намагався спекатись його Еммеріх, — хіба ви не бачите, що мені треба командувати батальйоном. Зараз не час для таких дрібниць. Але коли я повернусь, я все оплачу і на додачу привезу вам чорношкіру рабиню, яку ви зможете навчити шити.
— Я пропав, якщо ви не дасте мені грошей. Перший-ліпший постріл може покласти край вашому життю або вам знесуть голову, та й хтозна, що може бути? У мене дружина і діти! — Жалібні крики Цігенвальда привернули до себе увагу натовпу. Прискаючи і регочучи, за ним уже бігло кілька хлопчаків. Еммеріхові було незручно перед усією колоною, і він пришпорив коня.
Але кравця не так легко було здихатися; він також побіг швидко і кричав:
— Наволоч! Чепуритись і пишатися перед людьми — це-то ви вмієте, а от заплатити за чоботи і сурдут — то де вже там! От шахрай, бодай вас дідько ухопив! — Нарешті один поліцай схопив за комір кравця, що так розбушувався, і відтяг його.
Солдати пройшли через місто і тепер помарширували в долину, до великого Карельського парку, в якому знаходилась також славетна оранжерея ландграфа Фрідріха. Там, де марширували єгері, з найбільшим захопленням лунали вигуки, що закликали на війну.
— Коли я повернуся, у мене буде повний гаманець грошей і я їздитиму екіпажем, запряженим четвериком! — крикнув прищуватий Фріц Кляйнпауль.
Також і інші єгері обіцяли повернутися на батьківщину переможцями.
— Ми повернемось цілі і здорові,— зухвало вигукували вони. — Ура, якби тільки ворог був зараз перед нами.
— Колона, сті-і-ій!
Військо враз завмерло. Каспар витягнув голову. Він саме хотів подивитися на обвиті гірляндами колони помосту, з якого на солдат споглядали члени муніципалітету міста, духовенство, верхівка князівської влади і натовп дів, що тремтіли від холоду в своєму білому одязі.
Цок! Як один, клацнули відразу всі закаблуки.
Потім солдати витягли голови. З тисяч горлянок лунали гучні вигуки привітань, крики і спів, немов могутній шум хвиль з гігантської мушлі.
Якась молода офіцерська дружина, що на весь зріст стояла в колясці, захоплено кричала:
— Ура! Ура! Найсвітліший князь прибув!
— Що? Невже оця паскудна стара потвора і справді є ландграфом? — вихопилось у Рюбенкеніга.
Фрідріх II, ландграф Гєссен-Касселя, якому, певно, було під п’ятдесят років, під’їхав на коні з розкішною збруєю, проскакавши прямо через натовп в супроводі блискучого численного почту. Тільки-но він з’явився, народ, немов підкошений, опустився на коліна; багаті городяни і дворяни, що прибули на парад в екіпажах, схилили свої непокриті голови. Фріц Кляйнпауль, Себіш і кілька інших солдатів, побачивши князя, від радості аж розплакалися.
Хоч і було наказано, що під час появи ландграфа на дорозі не сміють показуватись усілякі виродки, каліки та потворні хворі, але раптом через натовп, що стояв стіною, протиснувся обідраний інвалід; всі груди його були увішані бронзовими медалями, і він крикнув, вимахуючи своїм костуром і страшенно поводячи очима:
— Вперед, в Америку!
Солдати підхопили цей вигук, і тріумф досяг кульмінації. Викрики сполошили коней. Мерин Еммеріха високо став дибки і, здавалось, готовий був понестися на ландграфський почет. Сповнений жаху шепіт все ще пробігав по рядах, хоч кінь, який так мало розумівся на князівських рангах, вже давно знову стояв спокійно.
