Каспар побачив, як, хитаючись, зникла у дверях скривавлена постать його друга, і аж заплакав. Двері зараз же зачинились. Чути було, як повернувся ключ. Тепер провулок став зовсім безлюдним.

Що це за будинок? У Каспара зуби зацокотіли, коли він помітив, що вікна верхнього поверху були загратовані, як у в’язниці. Як Адам вибереться звідси?

Хтось ішов провулком. Це був довготелесий хлопець, з одного боку в якого біг бульдог, а з другого — шкутильгала горбата людина з великою головою. І вони теж зникли в трактирі.

Тільки-но зачинилися ворота, як знову привели двох обідраних хлопців, закутих у кайдани. На якусь хвилину двері залишилися відчинені. Зсередини почулася музика і різноголосим гомін. Чи це хтось горлав, чи голосив? А може, це кричав Адам, просячи допомоги? Страх пройняв усе тіло Каспара. Але хлопець, забувши про небезпеку, кинувся до воріт. Саме в ту хвилину звідти вийшов гладкий чоловік в ботфортах. Він голосно гикнув і почав блювати просто посеред провулка. Потім, полегшено віддихавшись, став обсмикувати на собі сюртук, як раптом помітив Каспара, який підглядав, що робиться за дверима.

— Гей, малюк, — крикнув він йому, — чи не маєш ти часом бажання стати солдатом? Може завербуєшся?

Почувши це, Каспар щодуху кинувся тікати. О милостивий боже, Адам потрапив до рук вербувальників. Не можна було гаяти жодної секунди!

Дзвони па церкві вже пробили три години пополудні, коли перед Каспаром показався «Золотий якір». Він зупинився. Краплі поту котилися по його розпаленому обличчі. Каспара вже не дуже лякали побої, якими почастує його хазяїн. Далеко страшніші думки тепер не давали йому спокою. Чи зможе Адам вирватися з пастки? Треба поспішати, бо час, здавалося Каспарові, летить з якоюсь невтримною швидкістю. Що робити, коли ув’язнених уже вивезуть куди-небудь з шинку? Чи не будуть тоді марними всі його спроби відшукати друга?

Каспара невідступно переслідувала думка про те, кому б він міг довіритись з своєю бідою Хазяїнові, напевно, ні, він швидше нашкодить, ніж зробить щось корисне. Також і від завсідників нема чого сподіватися допомоги. Скоріше вже капітан Еммеріх міг би щось слушне порадити. Та чи ж захоче він допомогти? Чи зрозуміє, як несправедливо обійшлися з Адамом і ремісником? «Те, що становить для Еммеріха щастя, для нас є нещастям», вчувався Каспарові застережливий голос Адама. Чи мав Адам рацію? Ні, Каспар не може і не хоче втратити свою віру в капітана. Адже Еммеріх так часто називав його своїм другом.

Думки Каспара обірвались. Хазяїн трактиру схопив його в сінях за комір і вп’явся в нього розлюченими очима:

— Ах ти, шибенику, та знаєш, що я з тобою зроблю?

— Я зовсім не знаю, пане, чого вам треба від мене? — сказав Каспар, намагаючись стримати тремтіння свого тіла.

— Ах, то ти нічого не знаєш… ти не знаєш? — Гемпель важко засопів. — Я зараз допоможу тобі пригадати. Де це ти, негіднику, ганяв?

— Біля… біля… — Каспар зніяковіло похнюпив голову.

— Довго я чекатиму? — Гемпель схопив хлопця за вухо.

— Внизу, біля річки, пане.

— Внизу, біля річки! У капітана, нагорі! Завжди він десь тиняється, замість того, щоб діло робити. А чия це на тобі куртка?

Каспар тільки тепер помітив, що він ще й досі в Адамовій куртці. Хлопець закусив губу і мовчав.

— Чия куртка, питаю, паршивий мерзотнику? Ти ще кінчиш у сточній канаві. якщо так робитимеш і далі. Або на шибениці. Що тобі, заціпило? Кому належить куртка? Дивись мені в очі, коли я з тобою розмовляю!

Але Каспар уперто і гордо дивився повз хазяїна, так, як повинен дивитися на своїх ворогів Червоний Лис. Коли б тільки хазяїн його ще довше не затримував і нарешті дозволив би йти!..

Із залу трактиру почулися вигуки єдиного відвідувача, який вимагав розрахуватися з ним. Терпець Гемпелю урвався. Він щосили затряс Каспара, горлаючи — Хто не хоче слухатись, хай на собі відчує. Отак! Отак! Отак! — Кілька коротких гучних ляпасів. — Отак! Отак!

Каспарові хотілося розревтись. Але він, зціпивши зуби, стерпів біль. У голові гуділо, щоки пашіли. Від сорому затьмарилось в очах.

— Ану, ти ще довго опиратимешся? Постривай-но, ти ще в мене заспіваєш. А тепер марш!

З цими словами хазяїн «Золотого якоря» втягнув Каспара, який все ще опинався, за вухо в контору і дав йому листа, що лежав уже готовий на письмовому бюро. — Зараз же йди до боргового суду і віддай цього листа засідателеві, та не забудь передати від мене глибокий поклін, зрозумів? Скажеш, що я його прошу прийти зараз же. Нехай такий великий пан Еммеріх ще сьогодні ввечері зволить стати за швейцара у сторожа тюремної башти. І запам’ятай одне: я переламаю тобі всі кістки, якщо ти нарешті не виправишся!

— Зараз! Зараз! Йду вже! Але літати я теж не можу, мій пане!

Гемпель відпустив кухарчука і з роздратованим виглядом побіг, спотикаючись, у зал трактиру, звідки знову залунав нетерплячий голос відвідувача.

Двері зачинилися. Напруження спало. Каспар голосно зітхнув. Його провина зійшла йому легше, аніж він міг сподіватися. А те, шо він повинен віднести листа до судового засідателя — це щасливий збіг обставин. Адже він зможе попередити капітана і за цю послугу має право розраховувати на пораду і допомогу.

Голосно насвистуючи, Каспар вийшов із «Золотого якоря». Це він робив наперекір хазяїнові, який з досадою ще раз міг переконатися в тому, що його виховні заходи анітрохи не вплинули на упертого кухарчука. Вже майже дійшовши до воріт, хлопець пригнувся і, ставши рачки, поповз мимо вікон трактиру, а тоді уздовж стіни. З обережності він ще раз оглядівся навкруги і тільки тоді підвівся. Спритно, як гусениця, видряпався угору по ринві і, переплигнувши через покрівлі кількох сараїв, дістався до капітанової мансарди тим самим шляхом, що був причиною знівечення формених шароварів Еммеріха.

Каспар нетерпляче постукав у вікно. Але відповіді не було, і він, уткнувшись носом в шибку, зазирнув всередину мансарди. О жах, Еммеріха в ній не було! Тільки тоді Каспар помітив, що слухове вікно не було замкнуте на засувку, а лише прихилене і, певно, з нього капітан вилетів, як голуб з голуб’ятні. Це відкриття так спантеличило Каспара, що він втратив опору і покотився по даху. На щастя, він встиг ухопитися за ринву. Якусь хвилину Каспар сидів, дригаючи ногами. Потім зробив триметровий стрибок униз на брук і щодуху побіг, не оглядаючись.

Де ж міг подітися капітан? Каспар побіг до торговця тютюном, клієнтом якого Еммеріх був уже протягом кількох років. Але в тютюновій крамниці капітана не бачили вже кілька днів. Може, він пішов до Щепке — швейцара «Карельської газети», щоб проглянути іноземні газети? Так, звичайно, там Каспар його обов’язково знайде. Але сподівання знову не збулося. Кофейня на Королівській плоші, яку тримав колишній постачальник фуражу і хороший знайомий капітана, — була останньою надією кухарчука. Але і ця надія виявилась марною: Еммеріх і тут не показувався.

Задзвеніли дзвіночки, зацокотіли копита, прогриміли колеса. Велика, каштанового кольору карета з красивою дугою, багато оздоблена золотим багетом, проїхала мимо Каспара.

— Вйо! — крикнув різким верескливим голосом пихатий кучер. Біля нього на козлах сидів юнак в окулярах; на ньому був мундир із шнурівкою, високі чоботи і яскрава студентська шапка. «Вйо!» Шестеро поштових коней бігли так швидко, що з-під їхніх копит аж іскри летіли.

Відкривши од подиву рота, Каспар пильно дивився услід пишній дорожній кареті, яка під’їжджала до готелю «Рай». З готелю вибіг, низько кланяючись, хазяїн, за ним слідом вискочило кілька коридорних і вилетів, дзвякаючи, рябий пінчер. Кілька прохожих зупинилися, здивовані. Тим часом Каспар також прибіг до готелю «Рай» і спритно гулькнув у перший ряд натовпу цікавих, що помітно зростав.

Саме в ту хвилину розсунулись цупкі шкіряні завіси високої карети. З середини карети, оббитої жовтим оксамитом, показалося похмуре обличчя старого пана з довгими вусами і клиноподібною борідкою.