— Зарозумілість і впертість є виною тому, Себіш, головне — зарозумілість! Казяться від жиру. Англієць ніколи не почав би війни. Винен американець! У нас селянин був би радий, якби йому хоч наполовину було так добре. Та що я кажу?! Хоч на четвертину, і то б він почував себе, як у раю. Правда, Дібольде?

Дібольд почухав потилицю і пробубонів:

— Дійсно, чому наші селяни такі нужденні, адже ж вони такі лагідні, як телята, і ніколи не бунтують? Хто знає, кінець кінцем у цьому, певно, і причина.

Купш, бурмочучи, втягнув голову в намет. Від дощу намет наскрізь промок і, обважнівши від води, не міг уже рівно стояти.

Каспар заліз під шматок полотнища для намету і ліг між Анзельмом та Дібольлом. Обидва вже добре виспались, І він також намагався заснути. Але це йому не вдавалось. Тиша навколо була дивною протилежністю до бурхливих подій минулого дня. Замість барабанного бою, горнів, команд, ударів весел, музики, співу І розмов було чути через кожні чверть години тільки вигуки англійського Вартового «All’s well!»[29] та квиління чайки чи якогось іншого нічного птаха, що літав над далекою гладінню води. Все меншими й меншими ставали вогнища і нарешті зовсім згасли під безперервним сильним дощем. Каспар напружено вдивлявся і вслухався в темряву ночі і ніяк не міг повірити, що він в Америці.

Неймовірно швидко, з німецькою діловитістю збудували гессенці свій табір. Життя стало спокійнішим і буденнішим. Навіть солдати розташувалися тепер в наметах.

Фельдфебель Купш, тільки-но зійшло сонце, почав ритися в землі біля своєї домівки. Він посадив помідори і розбив клумби, ніби збирався лишатися тут на довгий час.

Для рядових солдатів така війна могла спокійно тривати й далі. Дозвілля у них було надзвичайно багато; вони прали білизну, грали в карти, ськали в голові один одному, збирали плоди в лісі, співали, лежали, загоряли на пекучому сонці, поки тіло не ставало бронзовим. Так, вони були задоволені, незважаючи на голод, що поширювався, мов епідемія. Незважаючи на комарів, яких називали москітами і які кусали аж до крові. Незважаючи на похорони померлих від цинги — якщо тебе самого не поховали разом з ними. Незважаючи на отруйний плющ, іноземну назву якого вони вимовляли як пфуїзон айвей. Незважаючи на страшну задушну спеку, яка викликає кровотечу і від якої знепритомнів у день прибуття сюди один гренадер і незабаром помер. Незважаючи на ворожість колоністів, які вважали лихом для себе їхнє перебування тут і зневажали їх за незнання англійської мови. Незважаючи на щоденні сутички з бунтівниками. Все було краще, ніж смерть на полі бою.

Але вони знали, що вічно так не може і тривати. Все йшло до битви. Дехто, мов риба в сітці, шукав дірку, через яку можна було б утекти. Але навколо табору тісним кільцем стояла варта і виконувала найсуворіші накази; втеча дорівнювала самогубству.

— Майте терпіння, — часто казав, товарищам Дібольд, — сіно треба косити тоді, коли сонце сяє. Заждіть, хай справа дійде до битви. При першій же можливості перебіжимо до американців.

Усі чекали, палко чекали вирішальної хвилини. Всюди, де тільки збирались солдати, виникали завзяті суперечки. Поширювались всілякі чутки. У старої Катрін, яка вже почала продавати на своєму візку пиво, надвечір наморочилась голова від численних чуток. До того ж на другому кінці табору з’явився інший маркітантський візок і відбивав у неї клієнтів, хоча віскі там не було, а лише «звичайний отруйний напій, який вони тут продають дикунам гарячим та холодним, домішуючи американські напої, що називаються дотті, сенгрі та селабуб і можуть передчасно загнати на той світ», — так пояснювала Катрін юрбі солдатів, які розташувались навколо її візка, освітлені червонуватим полум’ям вогнища.

— Ти можеш дати мені склянку пива в борг? — спитав молодий вродливий солдат. — 3 наступної платні я обов’язково віддам, — він простягнув руку за склянкою.

— Забери лапи! Будеш мацати гусок — це не коштує грошей!

Катрін помішала в горщиках, потім заходилась старанно мити посуд, а її небога витирати.

Рот у Катрін не закривався:

— Мета, дві свинячі ковбаси з капустою! Що, Карл? Хочеш стрічку в косу, а сорочки не маєш?! Тарілка бульйону коштує один крейцер. Так, дві склянки пива! Єфрейторе, краще смердючий оселедець. ніж нічого!.. Ти що хочеш? — остання фраза стосувалась мовчазного Себіша.

— Рому без чаю, — сказав він, хихикаючи, і підсів ближче. — Правда ж, тут добре, пані Катрін? У цьому містечку можна жити.

— Скоро це добро скінчиться. Там, де проходять гессенці, трава більше не росте.

Стара грубо поставила перед ним ром.

Себіш випив склянку одним духом і попросив другу. Але й друга не вгамувала його спраги.

— Дай мені ще одну, та добре наміряй, — його очиці весело блищали. — Так. під час такої диявольської спеки треба багато пити, — запевняв він солдатів, які стояли навколо і потай заздрили йому. — Але не тільки тому я оце зараз випив три склянки. Люди, це скоро вже почнеться! Мені відомо від офіцерів. Ото буде переполох, коли ми змусимо американців, як зайців, тікати.

— Тоді, мабуть, пан офіцерський кухар буде стріляти із столової ложки? — спитала Мета.

Вона підвела свою кучеряву голову і хитро метнула очима на солдатів.

Себіш, розігрітий випитим, розпалився ще більше.

— Мамзельхен, — сказав він ображено, — я не перший день в солдатах. Я був учасником Семирічної війни і в битві під Льойтеном кухонним ножем — гех! — і відтяв голову одному угорському гусарові.

Він люто глянув на глузливі обличчя солдатів, заплатив і подибав звідти, горлаючи військову пісню.

— Бодай би чорт забрав таких хвальків, — пробурчала Катрін. — Я маю досвід. Почати війну легко, але закінчити, о боже!.. І у всіх цих клятих війнах кладуть бідолахи свої голови. Ось яку штуку викинув Брауншвейг із своїми солдатами! Без плащів і черевиків, зовсім обідрані прибули вони у Портсмут. Солдатам було так погано, що англійці позичили генералові Рідезелю п’ять тисяч фунтів, на які він міг би купити хоч найнеобхідніше для них… — Стара зітхнула, і. наповнивши склянку пивом, піднесла її тому хлопцеві, що просив у борг. — На, сину мій, пий, — сказала вона і витерла очі фартухом. — Погана та маркітантка, яка не може хоч раз почастувати.

В цю мить затріщали постріли. Пронизливо зазвучали тривожні свистки. Сигнали горнів, змішані з сильною стріляниною, прорізали темряву. Мабуть, почався наступ. Солдат швидко випив свою склянку і кинувся вслід за іншими. Якась солдатка, мов божевільна, бігла до маркітантського візка. Напівдорозі вона зупинилась, почала плакати і молитись. Потім і вона кинулась на табірну площу, де біля вогнищ метушились солдати. Незважаючи на те, що вже було пізно, ніхто не збирався спати. Можливо, доведеться скоро вирушати.

Саме тоді, коли почалася стрілянина, Купш перевіряв з патрулем пости і в збудженому настрої прибіг до табору. Його зараз же оточили солдати. Він розповів їм, що загін бунтівників на індійських каное беззвучно проплив протоку Нерроус, тихо продерся між чагарником до пікетів полку фон Дітфурта і раптово атакував його. Проте вдалося підтягнути резервний корпус і прогнати ворога. Американці вирвались, зайняли нові позиції, знову почали стріляти, але не витримали багнетної атаки і в дикій паніці відступили.

Себіш радів.

— Я ж казав, що вони тікатимуть, як зайці!

— Любий мій Себіш, я ще ніколи не бачив такої банди опудал, — запевнив його Купш.

Каспар, Анзельм та Фріц Кляйнпауль були виділені у розпорядження корнета, якого надіслали із штабу, щоб докладно довідатись про стрілянину. Обоє друзів крокували пригнічені. Дорога здавалась довгою у нічній темряві. Навкруги не було жодної живої душі. Чулося тільки пронизливе дзвеніння цикад, а з берега, що поріс очеретом і чагарником, біля якого зупинялись іноді ворожі розвідувальні човни, долинало хлюпання та квакання жаб. Тільки Фріца тішило доручення. Всіма правдами й неправдами треба було підкрастися до ворога, як до дичини в лісі Віндгаузен.