— Якщо я запрошую на вечерю свого давнього бойового товариша, то страви мусять бути смачними.
Усі захопилися печенею.
— Яка гидота! Солодка картопля! — буркнув Еммеріх і з відразою поклав на тарілку шматок, який уже тримав у роті.
Ралль розуміюче засміявся.
— Солодка картопля — це ще нічого! От познайомились би ви з отруйним плющем, як полковник фон Хердеген. В перші ж дні, коли ми прибули сюди, він, нічого не підозріваючи, пішов гуляти в ліс і доторкнувся до лукавої виткої рослини, яка викликає огидну коросту… Трапляються в цій місцевості ще й гадюки. які нібито й не отруйні, але надзвичайно огидні на вигляд. Ах, немає нічого кращого за Німеччину! Тут, у цій країні, сонце ніколи не заглядає в ліс, в якому немає ні птахів, ні дичини, ні доріг. А люди тут думають лише про гроші та користь. Ого!.. Що подають! — він поклав з обох боків тарілки кулаки, затиснувши в них ніж і виделку.
Себіш, радісно схвильований, наблизився з важким блюдом, на якому лежали дві гарно засмажені качки. Поставивши блюдо на стіл, він ще якусь мить стояв біля офіцерів, захоплено стежачи за їх радісними обличчями.
— Чудова німецька печеня! — задоволено промовив полковник Ралль.
— Звідси могли б відрізати скибку і пани червоносурдутники. Чи краще ні. Тепер, пане майор, вже більше не може пути загадкою, чому ви такий квітучий. Щодня так набивати своє черево?!
— Це витвір мого слуги і кухаря, — сказав Еммеріх і показав на Себіша, що, наче блюзнір, улесливо посміхався. — Хороший кухар — це хороший лікар.
Полковпик задоволено кивнув.
Кажуть, що скарбник одержав настанову не видавати нам більше ніяких авансів на утримання. Якщо це правда, заженуть нас на слизьке! Але у мене є ідея! Оскільки тут все таке дороге, було б практично заощаджувати нам разом зайві кошти. Як ви гадаєте, Еммеріх, і ви, фон Барделебен?
На Себіша, який саме відкупорював вино, це справило таке враження, що він швиденько поставив пляшку на стіл. До чого це полковник веде? Замість одного ненажери йому доведеться годувати зразу трьох, і все це безкоштовно? Тремтячими руками провів він по вусах і роздратовано подивився то на одного, то па другого.
Еммеріх мовчав і в задумі жував свій вус.
— От якби з таким господарством та щось вийшло… — докинув слівце нарешті фон Барделебен, — я зовсім про це не подумав. Це було б чудесно.
Ралль відкинув всякі вагання.
— А чому б і не вийшло? — запитав він, шукаючи на блюді гарний шматок печені. — Ми повинні тільки захотіти… Гм, але це смачно, це мені подобається! Мій служник не зробить такого. 1 підлива ж смачна!
В цей час пролунало кілька пострілів.
— Що це? — Еммеріх збентежено поставив свою склянку на стіл. — Себіш, глянь-но…
Себіш тремтів від страху, але цікавість його була більша за інші почуття. Він уже прочинив вікно і визирнув надвір.
— Ой-ой, там тягнуть когось ногами наперед!
— Знову, — пробурмотів Ралль розлючено,
Каспару було доручено негайно ж довідатись, що сталося. За ним вискочив і Себіш.
Офіцери прислухалися до їх кроків. Потім мовчки поглянули один одному в злякані обличчя.
— Пане полковнику, — зрештою наважився промовити молодий Барделебен, — чи не краще було б нам зняти золоті відзнаки з нашої форми? Полковник фон Міннігероде також казав…
— Пане капітан, що ви собі думаєте?.. — накинувся па нього Ралль. — Де це бачено, щоб гессенський офіцер знімав золоті відзнаки зі страху перед бунтівною наволоччю? Hi-і, цього не буде!
— Я такої ж думки, — промовив Еммеріх, — за ваше здоров’я, пане полковник!
Але Еммеріху не довелося випити, в кімнату вскочив Каспар і сповістив надто вже радісним голосом:
— Вони підстрелили англійського майора!
Зразу ж за ним з’явився і Себіш; раптове задоволення і болісне співчуття відбивались на його вусатому обличчі.
— Не тільки майора, — доповнив він Каспара, — тяжко поранені один корнет і гессенський лейтенант. Снайпери впізнали їх по галунах і підстрелили на неймовірно далекій відстані. Вони стріляють з довгих, тонких, оббитих бляхою рушниць, якими користуються в цих лісах мисливці і трапери,
Ралль рвучко звівся на ноги і схвильовано заходив з кутка в куток.
— Ця підступна, полохлива зграя! Із засідки стріляєте, кляті собаки! Чекайте-но, наблизимось ми до вас з багнетами! Шкода куль! — Він враз зупинився перед Каспаром і наказав: — Вікна зачинити! Спустити штори! Затемнити світло! А ти, — полковник подав знак Себішу наблизитись, — ти негайно зніми з наших форм золоті відзнаки і галуни! Пане капітан, запам’ятайте до завтрашнього ранку треба дістати у начальника арсеналу вовняні відзнаки, які носять рядові солдати. Було б справді божевіллям, щоб тільки через це злочинці розпізнавали офіцерів і могли б легко цілитись у них.
Себіш. поклавши сурдути на коліна, із злорадною втіхою відпорював кухонним ножем галуни і бурчав собі під ніс:
— Хто знає, може не був і не бунтівник. Є багато непокірних солдатів і серед нас, гессенців. Матінко, чого тільки не можна почути від цих лобурів.
Я прошу пробачення, але панів офіцерів вони називають просто ненажерами!
Еммеріх був не менше збентежений.
— Так, — сказав він Раллю, — це правда, вони непокірні. В інтересах короля, пане полковник, я хочу пообіцяти солдатам свіже м’ясо і хліб, щоб ліквідувати всілякі неприємності і викликати в них хороший настрій під час виконання своїх обов’язків. Якщо не годують кота, то доводиться годувати мишей.
Полковник здригнувся, як від несподіваного пострілу.
— Ви знаєте, Еммеріх, так само добре, як і я, що розсудливі і рішучі офіцери можуть і без цих обіцянок закликати неслухняні загони до виконання своїх обов’язків. А в разі непокори — знести дюжині головних заколотників голови або проколоти їх багнетами! Господи! Я б краще згодився, щоб полк втратив триста чоловік, ніж дисципліну. — Не відходячи від Еммеріха, він з люттю додав: — Солдат повинен боятися офіцера більше, ніж ворога, пане майор. Хіба ви не знаєте цього?
Слухаючи Ралля і боячись нових вибухів гніву, Еммеріх зажурено мовчав.
Тим часом Себіш, зрізавши галуни, допоміг полковникові одягти сурдут.
— Так, так, пане майор, — співчутливо зауважив він Еммеріхові, оббираючи з його рукава нитки, — те саме я завжди кажу Купшу: фельдфебелі мусять діяти рішуче, а не потурати солдатам. Ці хлопці, як тараня: чим більше їх б’єш, тим більше вони м’якшають.
— Годі! Було б краще, якби ти лишився за кухлем пива у Касселі, — крикнув Еммеріх. — Замовкни ти нарешті з своїми дурницями і турбуйся краще про свою службу. Йди вже собі разом з Каспаром!
Коли Себіш і Каспар вийшли з будинку, надворі було вже зовсім темно. Холодний вітер з дощем був їм в обличчя. Вони не зустріли жодної живої душі. Рідкі, поодинокі будинки містечка з зачиненими вікнами, були схожі на чорні блоки.
Нічого, крім навальних ударів хвиль, хлюпання дощу, шуму листя, не можна було розібрати в темряві, хоч Себіш насторожував вуха і напружував очі. Загавкали сторожові собаки, коли Себіш і Каспар наблизились до табору. Через кілька ротних вуличок, що виникли тут, вони пройшли повз вартового до місця, на якому стояв їх намет. Навколо невеличкого вогнища розташувалась група солдатів. Загорнуті в промоклі ковдри, вони лежали, притиснувшись один до одного, на вогкій землі.
— Ге, Себіш, може ти нам приніс щось випити? — почувся сонний голос.
— Де там, хіба ж я можу це зробити, чорт забирай, — пробурмотів Себіш. — Адже нічого не належить мені!.. Але, хлопці, ми були в такому будинку, де є що взяти! Боже, меблі, посуд, полотно! І хазяїн його всього-на-всього столяр! У Гессені навіть помісний дворянин не живе так затишно у своєму замку. А чи знаєте ви, що американці платять зовсім малі податки? Я довідався про це із записів у господарській книзі, коли шукав запальничку і кремінь. І просто диву даєшся. Та й справді, треба себе запитати: чого ці люди бунтують?
Купш, на голові у якого був смугастий нічний ковпак, висунувся з намету.
