— Гессенці скоро будуть купатися в золоті, пане полковник. І тоді у його світлості князя буде тільки одне бажання — будь-якими способами полегшити долю своїх підданих. Отже, для наших добрих гессенців відкриваються тепер чудові перспективи.

Шліффен говорив з захопленням:

— О, найсвітліший князь! Він наш дорогоцінний діамант — справжній батько своєї країни! Хіба б у нас була без нього така велика кількість казарм і церков, шкіл, шпиталей, наших чудових виховних закладів для дворянських дітей обох статей, і навіть виховний будинок для підкидьків! В нашому музеї міститься обсерваторія, бібліотека, різноманітні рідкісні речі.

В такому ж дусі точилася розмова ще кілька хвилин, поки полковник Фаукітт не глянув на годинник і почав ввічливо прощатися:

— До побачення, ваше превосходительство. Було дуже приємно. І, будь ласка, не забудьте: пунктуальна поставка.

— Гарантую. І пунктуальна оплата, ха-ха-ха!

Вони обнялися і холодно поглянули один на одного через плече. Еммеріх скорчив всезнаючу задоволену гримасу, по-військовому пристукнувши підборами. Потім він еластичною ходою пішов у сусідню кімнату, щоб принести плащі.

— Але про дюбук ми все ж забули, — нагадав Шліффен англійцеві.— Про ваш знаменитий дюбук і про негра з «Тисяча і одної ночі». Ну, то як?

— А й справді! Самбо! Самбо! Куди ж це подівся негр?

По спині Каспара пробіг мороз, коли мова торкнулася негра. Він сховався за портьєру і стояв там, витягнувшись як струна.

Шліффен заплескав у долоні.

— Ей, Погане! Приведи сюди негра!

Каспар повернувся на закаблуках, щоб утекти. Але саме в цю мить на порозі з’явились два лакеї і перешкодили йому здійснити цей намір.

— Ну, де ж хлопець? — прокаркав Фаукітт.

Лакеї втягли в кімнату дивовижного Самбо, який відчайдушно опирався. Обличчя його було в плямах, тюрбан сповз набік, і сам він весь трусився.

— What’s that? [12] — Англієць аж онімів від подиву. — Are you crazy? [13] — заревів він потім. — Don’t yon dare… My dear general, I don’t quite understand…[14]

Фаукітт розлютився ще більше, коли удаваний Самбо на зливу англійських слів відповів по-німецькому: «Ваша милість, люлька роз… роз… розбилась».

Міністр Шліффен аж за боки брався від реготу.

— А я й не знав, пане полковник, — видавив він, — що серед негрів теж є німецькі найманці.

Кров ударила в голову Фаукіттові. Щось буркочучи, вїн підійшов до Каспара і крутонув його за вухо.

— Але повірте мені, ваше превосхо дительство, це ж зовсім не він! Слово честі, я нічого не розумію.

За дверима почувся шепіт і якась метушня. Наступної ж миті до кімнати, як на загад, вбіг справжній Самбо, щоб підтвердити слова свого пана. Він швидко нахилився, підняв розбиті частини водяної люльки, дістав якусь запасну частину з свого сурдутика, вмить склав дюбук і подав його англійцеві, схвильовано лопочучи багатослівне пояснення своєї невинності. Фаукітт взяв водяну люльку обома руками і суворо оглянув її з усіх боків. До всього цікавий міністр Шліффен встромив диковину між зуби і зробив першу затяжку. Полковник Фаукітт, негр і обидва камер-лакеї, здається, зосередили всю свою увагу на тому, щоб відгадати, чи сподобається люлька міністрові.

Саме в цей час повернувся Еммеріх. Малесенька іскорка надії знову спалахнула в Каспара. Надія, але не радість… Від того, що він тільки-но почув і побачив, боляче стискалося його серце.

— Капітан Еммеріх, — крикнув він свистячим, приглушеним голосом.

Еммеріх повернув голову в бік Каспара і остовпів. Недовірливо і пильно зміряв він міцну, дебелу постать хлопця Раптова блідість видала, що він, незважаючи на переодягнення, впізнав свого покровителя за часів злиденного животіння в «Золотому якорі». Все ж він удав, ніби зовсім не знає хлопця.

— Широка борода! — Каспар боязко смикнув капітана за рукав.

Еммеріх струснув його, немов хворого чумою.

— Що це все значить? Що ти тут робиш? І в цьому костюмі?

Каспар розпачливо махнув рукою.

— Капітане, ви мусите допомогти! Рибалку Адама вербувальники силоміць схопили на вулиці і забрали в рекрути. І студента також. І ще інших. Вони ж не хотять їхати до Америки. Ох, пане капітане!

— А, сто чортів! — вилаявся Еммеріх, намагаючись приглушити свій голос. — Що за баламутство! Яке мені й тобі до того діло, чи хотять вони, чи ні?

— Але ж Адам мій друг!

— Це дурниця!

Каспар більше не чув, що казав Еммеріх. Його кинуло в жар і в у шах загуло. Втративши віру в Еммеріха, він пильно дивився на його роззявлений рот, настовбурчені біляві вуса і на язик, м’ясистий, як у папуги.

— Відколи ти тут шпигуєш? Відколи, я хочу знати! Ну що, тобі язик відібрало?

Каспара пройняв жах від пронизливого погляду Еммеріха. Огида здавила йому горло.

— Відколи ти тут? — повторив Еммеріх настійливо.

Каспар знизав плечима.

— Я знаю, що був тут не до речі, — сказав він сумно. — Але заради такої справи все ставиться на карту… — Він набрався духу і рішуче продовжував — Все ставиться на карту. І для вас також. Краще вже голодувати в «Золотому якорі», ніж бути підлим.

— Замовкни, ти цього не розумієш, — сказав Еммеріх звисока. — І це не твоє діло, зрозуміло? — Він зробив загрозливий рух.

Вже почали прислухатися Шліффен і Фаукітт.

— Чого треба цьому хлопцеві? — запитав міністр.

Капітан засміявся неприродно і моторошно.

— Він хоче піти в солдати барабанщиком, — відповів Еммеріх з награною впевненістю. — Гаразд, мій хлопче, ти станеш ним. — Він кивнув фельдфебелю, що стояв з лакеями під дверима. — Гей, тут є молодий рекрут! Зараз же відвести!

Каспар злякано глянув на фельдфебеля. Від хвилювання йому аж дух забило.

Шліффен зареготав своїм пронизливим, оглушливим сміхом.

— Але він чомусь зробив кисле обличчя!

Еммеріх намагався попасти в тон міністерському сміхові.

— Це нічого не значить. Рак не нарікає на те, що утопиться, — прокаркав він.

Серце Каспара стискалось від нестерпного болю, немов у ньому була рана чи розколина. Його друг Еммеріх зрадив його, це було ясно.

Не опираючись, він дав себе відвести.

«Встати!»

Двері трохи прочинились, на підлогу впала одежа, а за нею загриміли черевики.

Сон відлетів од Каспара. Певно, було ще дуже рано, раніше, ніж завжди, бо в камері було майже темно; за загратованим віконним отвором бушував вітер і йшов дощ.

«Так-так!»

Біля Каспара щось заворушилось. Солома зашелестіла, і з неї піднялася чорна тінь. Широко розплющеними очима Каспар намагався розгледіти в темряві нового сусіда по камері. Хто б це міг бути? Невже це Себіш? Як міг потрапити сюди помічник лотерейного писаря? Тільки поступово у Каспара виринули спогади про минулу ніч, коли він, раптово прокинувшись, побачив, що двері камери, в якій він був замкнений уже протягом семи нескінченно довгих днів, зненацька відчинились і до неї увіпхнули якогось чоловіка, що голосно лаявся і протестував… чоловіка з вусами і голосом Себіша… або скоріше не чоловіка, а сновидіння, як здалося заспаному Каспарові.

А тепер виявилось, що це все йому не приснилось і що Себіш справді став його товаришем по камері.

Ось подав голос і сам помічник лотерейного писаря.

— Б’юсь об заклад, малюче, що тепер ми вирушимо до Цігенгайна, — пробурмотів він і, стогнучи, почав підбирати свої речі з підлоги. — Ну, я буду радий, коли, нарешті, виберусь з цього хліва, в який мене запроторили через ганебну помилку. Коли б тільки капітан Еммеріх дізнався, що так поводяться з його кухарем!

Звістка про те, що їх мають направити в фортецю Цігенгайн, викликала у Каспара радісне хвилювання, хоч ця фортеця і користувалася поганою славою як місце збору і учбовий плац для рекрутів. Але сім днів самотнього ув’язнення на хлібі і пісній юшці, ці сім днів страху за своїх друзів і томливої непевності, що на нього тепер чекає, так сильно надокучили Каспарові, що він з радістю зустрів би кожну зміну свого становища.