— Чесно кажучи, так. Звичайно, все залежатиме від ведення війни і від тих сил, які будуть у розпорядженні його величності. Якщо по-справжньому вдарити, то, на мою думку, можна вмить покінчити з цією справою. Я ставлюсь вороже до всіляких підступів і вивертів, пане полковник, і тому кажу прямо і відверто, що брауншвейзькі умови дійсно завищені. Коли ж ми припустимо, що повстання в Америці буде придушено скоро, то це ж просто нахабство вимагати протягом двох років після повернення додому подвійних субсидій. Я ж, чесна людина, кладу свої карти на стіл відкритими. Для нас гроші — це найголовніше. Я лише вимагаю, щоб після закінчення війни субсидія виплачувалась ще один рік, але, певна річ, ми повинні б були одержувати подвійну субсидію протягом недовгочасної перестрілки з американцями. Чесно чи ні? Що ви скажете?
Шліффен зупинився перед англійцем і зробив на обличчі таку гримасу, нібито він приносив якусь жертву.
Даремно полковник Фаукітт докладав усіх зусиль, щоб зменшити субсидію.
— Ну гаразд, на мою думку, вимогу подвійної субсидії буде схвалено, — сказав він нарешті засмучено. — Все ж таки скажіть мені цілком відверто, чи справді ви вважаєте, що брауншвейзький договір такий невигідний? Це було б жахливо! А зрештою, де ж цей договір, пане капітане?
— Не знаю, на жаль, я не міг його знайти, — прогаркавив Еммеріх. — Може, він у плащі пана полковника? — Еммеріх підвів запитливо брови.
— Прокляття! — Фаукітт скочив з місця і розгніваний прожогом кинувся з кабінету.
Одутлі щоки Еммеріха почервоніли, коли він з невимовною хитрістю дивився услід своєму начальникові.
Потім він повагом відкашлявся, поквапно витяг з своєї форменої куртки згорток паперу і вдарив лунко об стіл,
— Що це таке? — запитав неуважно Шліффен.
Брауншвейзький договір, ваше превосходительство, — заявив Еммеріх. Він випнув наперед груди, від чого у нього утворилось подвійне підборіддя. — Я весь час нетерпляче очікував нагоди, щоб віч-на-віч поговорити з паном міністром. — Еммеріх сяяв від старанності.
— Що таке? Я не розумію… Адже ж ви ад’ютант полковника Фаукітта…
— Поки що ад’ютант, ваше превосходительство, — багатозначно відповів Еммеріх гучним голосом. — Пане генерал, для мене було б справжнім щастям битися офіцером в гессенських рядах…
Здивований і зацікавлений, Шліффен тепер вперше уважно глянув на капітана. Його обличчя поступово прояснилося.
— Он як! Ну, побачимо! Все ж ми не можемо забігати наперед, ви розумієте…
Саме в цю хвилину знову з’явився полковник Фаукітт. Він був роздратований і, здавалося, ладен ось-ось посваритися; його очі недовірливо поблискували з-під прищулених повік. Можливо, він чув останні слова Шліффена, і в нього могла прокинутися підозра.
— Договору я не знайшов у плащі, — буркнув він Еммеріхові. — Що це означає?
— Я його тільки що знайшов тут, на письмовому столі, серед паперів. Ми саме хотіли якраз піти попросити пана полковника… — сказав Еммеріх. Він крадькома усміхнувся, відкашлявся, але посмішка все одно ховалася в куточках його рота, хоч у застиглих очах з’явився переляканий, збентежений вираз.
— Договір знайшовся тут серед документів, — прийшов Шліффен па поміч Еммеріхові, промовивши з цілковитою впевненістю. — Я його, мабуть, помилково сунув у свої папери. А втім, мені здається, пане полковник, що для нас найкраще взагалі не брати до уваги цей нещасливий договір. Головне полягає в тому, щоб ми порозумілися, чи не так? В даному випадку також мова йде про значно більшу і важливішу поставку військ. Я вважаю, що Гессен зміг би дати приблизно п’ятнадцять піхотних полків, чотири гренадерських батальйони, дві фельд’єгерських роти і три роти польової артилерії. В полку 21 офіцер, 60 унтер-офіцерів, 22 музиканти, 530 рядових… — Останні слова Шліффен лиш промимрив, бо, швидко черкаючи пером, почав робити підрахунки. — Отже, разом це становило б приблизно 12500 чоловік. До цього ми ще, може, могли б виділити якусь кількість солдатів з ландграфських гвардійських полків. Але поки що точно цього не можу обіцяти. Гм, побачимо. Будемо сподіватись, що найсвітліший князь також і на це погодиться.
— Коли б ваше превосходительство поклопотались про це, — сказав Фаукітт настійливо. — Цим самим ви б зробили його британській величності справжню послугу, і я переконаний, що королівська вдячність…
— Я докладу всіх зусиль, щоб завоювати доброзичливість князя, в цьому ви можете на мене покластися, пане полковник. Якщо мені пощастить схилити найсвітлішого князя на наш бік, було б дуже корисно одержати відповідну суму задатку, щоб негайно розпочати вербування, а разом з тим закупку обмундирування і виплату грошей!
Коли почулося слово «виплата», Фаукітт схопився як ошпарений:
— Гроші цього разу ми виплачуватимемо самі. Війська повинні одержувати своє утримання в такому ж розмірі, як і англійці. Я прошу внести в договір окремий пункт відносно видачі оплати. А то знову могло б мати місце таке саме шахрайство, як і минулого разу…
— Яке, прошу? — накинувся на нього Шліффен.
Але Фаукітт не злякався. Озлобленість, яка накипіла в нього під час украй невигідного для Англії ходу переговорів, нарешті знайшла свій вихід.
— Я з усією енергією наполягатиму на тому, щоб виплата утримання провадилась англійськими військовими скарбниками, — прокаркав він розлючено. — Адже ж вам добре відомо, що раніше були випадки, коли від найманців утаювали різницю між нашого і гессенською платою і привласнювали її собі. Тепер цього я не можу допустити ні в якому разі, бо для нас дуже важливо, щоб солдати з охотою несли свою службу в Америці…
— Що означає: «Цього не можна допустити». Але, прошу вас, ви ж не насмілюєтесь цим сказати, пане полковник, що найсвітліший князь затаює гроші? — загримав Шліффен. Його обличчя стало червоним і суворим. — Чого вам треба взагалі від нас? Будь ласка, не забувайте, що ви нас просили поставляти вам військо, а не ми самі вам нав’язувались!
Фаукітт цього разу не залишився в боргу перед міністром. Між ними зав’язалась запекла суперечка, і обидва державні діячі забули про всякі правила ввічливості.
Шліффен, здавалося, був зовсім не-підготовлений до такого непокірного поводження Фаукітта.
— Я, безумовно, визнаю, що під час останньої війни гессенським солдатам довелось зазнати чимало лиха через ганебне шахрайство, — спробував він, нарешті, заспокоїти його. — На жаль, ми все ж мусимо відмовитись від якогось особливого пункту в договорі, бо це б могло, напевне, викликати незадоволення найсвітлішого князя. Але ви можете цілком покластися на те, mon tres cher аті[10], що гессенці цього разу будуть утримуватися так само добре, якщо не краще, ніж у 1745 році, коли вони були в Англії. Все ж плата повинна видаватись безпосередньо військовими скарбниками ландграфа. Від цього я нізащо не відступлюсь. — Шліффен усміхнувся самими губами, але очі його залишились серйозні.
Капітан Еммеріх ледве стримував себе, щоб не розреготатися вголос, І обличчя його зробилося червоним, як рак.
Нарешті Фаукітт поступився. Все ж він залишав за собою право перевірити боєздатність військ перед їх прийняттям, бо, як він сказав, під прапори може стати більше бродяг і різних пройдисвітів, ніж цього б воліла Англія. Шліффен усе пообіцяв, і втомлений англієць замовк.
Тепер бесіда зробилася дуже чемною. Говорили лише про незначні речі, причому розмову вів невтомний Шліффен. Але й під час цієї самої мирної розмови вій не міг пропустити нагоди, щоб не полаяти ділових конкурентів Гессена, Один якийсь на ім’я Делізле, що видає себе за ліценціата[11] медицини та великого чародія і запевняє, що володіє філософським каменем, зупинився у герцога Брауншвейзького, і Шліффен хотів би знати, чи справді під час спроб алхіміка вилетіла через димар, а також потрапила до кишені хитрого шарлатана величезна сума грошей. Зате міністр захоплено вихваляв міланського кавалера і вченого, якого найняв на службу гессенський ландграф Фрідріх. Шліффен запевняв, що сам був присутній, коли цей світоч алхіміків з трьох розтоплених куль, галуну, селітри, таємничого порошку і двох краплин олії виготовив в залізному панцирі золоту пластинку, яку він подарував ландграфові Фрідріху.
