Справа не лише в грубій силі, а в тому, який дух ховається за силою. Звичайно, н боявся. Але я сказав собі: якщо я зараз виявлюсь боягузом і знесу образу, то вони будуть тоді мене дедалі все більше принижувати. Але якщо я проти них повстану, то примушу їх поважати мене так, що вони і в майбутньому й пальцем мене не зачеплять.

Був ранній вечір. Але рекрути-старожили були знесилені муштрою, а новоприбулі втомлені маршем. Один за одним вкладалися вони спати. Тільки деякі з них сиділи купками, розмовляли, грали в карти або марили з розплющеними очима. Лише Рюбенкеніг не втрачав бадьорості він з цікавістю розгулював серед цього мурашника незнайомих людей, що мали такий поганий вигляд. Вони йому охоче розповідали, як з допомогою облудних умовлянь, підступності, насилля або тому, що не мали іншого виходу, потрапили до численної армії короля. Тут було багато зовсім літніх чоловіків і не менше підлітків, що ледве сягали п’яти футів. Тут були підмайстри і майстри, селяни і наймити, яких забрали прямо від плуга. Тут був також і бродячий поет з Єни, збанкрутілий купець з Відня, позументник з Ганновера, звільнений поштовий писар з Касселя, старший начальник округи з Мейиінгена, кравець з Дарштадта, торговець сиром з Кітцбюгеля, прусський гусарський вахмістр і навіть один, який називав себе звільненим на пенсію шведським державним радником. Скоро веселий Рюбенкеніг уже добре знав кожного з своїх нових товаришів по нещастю, і коли він, нарешті, наговорився і ліг на свою солом’яну постіль, то всі вже і його знали, як облупленого.

В ротній казармі настала тиша. Тільки один раз ще почувся шум і регіт, коли двоє молотих хлопчаків намалювали сплячому рекрутові щипцями для знімання нагару вуса, Але потім нарешті і вони втихомирились, ніхто не гомонів більше. Знадвору доносився дзвін бубонців, цокіт копит, гуркіт коліс. Звідкілясь долинув звук мисливського рога, але тільки на одну коротку мить. З пар чулося зітханнч і тихий стогін, з постелі медика гучне хропіння.

Голос команди пробудив втомлених рекрутів від першого сну. Один з капралів просунув голову в казарму і закричав:

— Чого похнюпили носи? Зараз же зробити веселий вигляд, поблизу знаходиться генерал-лейтенант фон Гайстер; пін не може терпіти нахнюплених рекрутів.

Зеекатц пробурмотів:

— Панові генерал-лейтенантові легко бути веселим. Нехай лиш спробує бути веселим в нашій шкурі!

Капрал загорланив:

— Хто там бурчить, га? Тут швидко відучать бурчати… Ану, давайте співати!

Маленький, худорлявий чоловік, що, здавалося, навіть і вночі не знімав свого бундючного темного капелюха, бо він і тепер стирчав на його на диво круглій голові, напрочуд гарним, чистим голосом заспівав:

Анзельм знову розплющив очі. На його розумному обличчі блукала меланхолійна усмішка. Пісня знаходилася у кричущому протиріччі з дійсністю, в якій вони жили, і справила на нього глибоке враження.

— Цe Кніфельс з Дармштадта, якого називають тут цігенгайнським соловейком, — пояснив йому добре обізнаний з усім Рюбенкеніг. — Цей чоловік був мандрівним кравцем. Вони схопили його на одному з постоялих дворів.

— Ану лиш припини, нарешті, лящати. — крикнув Зеекатц до Кніфельса. — Хіба ти не бачиш, що ми втомилися і хочемо спати?

— Чолов’яга плазує перед капралом, наче собака! — пробурмотів Дібольд.

Очі кравця лукаво заблищали; він показав на дерев’яну скриньку, що стояла під його нарами.

— Як вам здається, хіба б не краще мені було мандрувати із своїм інструментом? А в неділю бути біля своєї родини? Але тепер я опинився тут і мушу з цим миритися; треба камзол по шматку відрізані, а іноді і шлейф укорочувати.

— Так-так, чоловік правду каже, — Себіш з цікавістю присунувся до нього.

— Свою власну голову треба мати, — відрізав йому батрак.

Кравець Кніфельс заперечливо махнув рукою:

— А я зовсім іншої думки, мій сину. Зрештою, це зовсім непогана доля, насамперед для таких молодих хлопців, як ви, поїхати до Америки. Як багато вже людей переселилося на той бік добровільно. І навіть не на кошти короля, як ми. Адже ж їм ще довелося сім чи вісім років даремно працювати, щоб відшкодувати вартість морської подорожі в цю обітовану країну. Хіба я неправду кажу? Боже мій, я, справді, і мріяти не міг, що на старості літ мені ще доведеться вирушити в таку чудову морську подорож.

— Чоловік точнісінько так говорить, як наш лікар, — зауважив Фріц Кляйнпауль.

Кравець з симпатією поглянув на Шмельцле. Але Шмельцле заперечливо підняв свою кістляву руку.

Кніфельс непевно засміявся, бо тільки тепер помітив під дверима суворого генерал-лейтенанта фон Гайстера. старого офіцера, на грудях якого красувалась відзнака Золотого Лева поряд з орденом за військову хоробрість; він уже стояв хтозна-як довго. Обличчя Кніфельса стало зовсім збентеженим, і він наступної ж миті почав співати:

Співаючи, він подавав рекрутам знаки, щоб вони його підтримали. І справді, кілька хлопців почало йому підтягати, а Фріц Кляйнпауль, звичайно, першим;

Тільки-но двері знову зачинилися, як рекрути з полегшенням припинили співи. В голову Кніфельса полетів чобіт Зеекатца. Рот кравця з жовтими зубами зник під неохайними гренадерськими вусами, що зрослися докупи, його солов’їний голос перелякано обірвався.

— Та нехай вій співає! — втрутився Каспар. — У нього такий чудовий голос.

Але Дібольд буркотливо відказав:

— Зеекатц вірно зробив. Хоч у мене й одне око, але я бачу, що кравець — це фальшивий крейцер! На нього не можна покладатися, ненадійна він людина.

— Можна вже мені йти? — запитав Каспар. — Пан тамбур-мажор наказав мені, щоб я потренувався вибивати великий і малий барабанний дроб. Завтра я повинен бути на учбовому плаці разом з усіма.

Але дружина тамбур-мажора Дітцельн енергійно захитала головою. Це була голова хакжі з гладенько зачісаним цупким волоссям, що вузлом було сколене па потилиці. Вона ще нижче схилилася над в’язанням, спиці ще проворніше замиготіли в її руках; стиха вона бурмотіла: — Раз, два, три, чотири, що ти сказав, Каспаре? П’ять, шість, сім, вісім, дев’ять, що ти, шибенику, тут у мене не залишишся? — Вона підвела очі і пильно подивилась па наймолодшого учня її чоловіка, який, мабуть, і на цей раз намагався ухилитись від роботи на її кухні. її ясноблакитні скляні очі не зносили жодного заперечення. Що, вона сама повинна робити всю чорну роботу? Ох, цей хлопчина з таким жвавим обличчям не хоче їй коритись. Але вона все одно прибере його до рук. Правда, це робити — все одно, що наливати воду в діряву бочку, бо через деякий час приборканий хлопець поїде до Америки, і тоді вона знову повинна буде мучитись з новачком… Вона встала, підійшла до плити і, сердито буркаючи, почала поратися біля горщиків, в яких варилась каша і якась м’ясна страва на обід. Рудий мопс, що спав біля її ніг, прокинувшись, потягнувся і почав ходити слідом за нею.

— Ти зможеш і пізніше потренуватися вибивати барабанний дроб. Спочатку пробарабань так, щоб мої горщики були чистими!

Очі Каспара вперто заблищали. Він не витримав і брякнув:

— Хай чорт за мене робить! Виходить, що я міг би залишитися тим самим кухарчуком. А годували мене в «Золотому якорі» краще, як тут!