Та це була правда. Вони допомогли йому підвестись і повели на гору. Там, у колі незнайомих людей, його вже чекали Анзельм і Зеекатц; вони нетерпляче махали йому і щось гукали

Зійшовши на гору, Каспар ще раз озирнувся. Позаду лишилися неволя й небезпеки; попереду розкинулась широка долина, в яку вони вступили з своїми новими супутниками, вдихаючи свіжий вітер свободи, що вільно линув над полями й лісами.

Повітря застигло від холоду. Мертва тиша стояла над краєм. Був пізній вечір. Шмельцле йшов по білій від паморозі вулиці, що вела з Трентона до Пеннінгтона, борючись з вітром, змішаним із снігом і градом. Хоч будинки Трентона були не далі як за сто кроків, їх ледве можна було розглядіти. Пікет лейтенанта Відергольдта, розташований недалеко від того місця, де вулиця на Пеннінгтон перетиналася дорогою, що йшла вздовж берега Делавер, ховався десь за сніжною завісою. Старий нахилився, взяв трохи снігу, міцно стис його і жбурнув сніжкою у повітря.

— Чудова різдвяна погода! — пробурмотів він.

Відтоді, як його друзі зникли, він часто розмовляв уголос сам з собою.

Ще ніколи Шмельцле так не ламав собі голову над станом погоди; ще ніколи вітер, сніг і мороз не мали такого значення в його житті. В зимові дні він більше полюбляв теплі кімнати Але сьогодні старий фельдшер, як мисливський собака, слідкував за кожною прикметою примхливої погоди. Вже з раннього ранку він стежив за мокрим сірим небом грудня, вивчав формування хмар, напрям вітру. Маленькими кроками пробіг він уздовж Делавер і балансував на брилах льоду, що згромадилися попід берегом. Одного чоловіка, може, й понесе лід, але…

Його думки перебила раптова поява Купша.

— Ти чого тут швендяєш?

— Дихаю повітрям.

На цей раз Купш не мав на думці нічого лихого.

— Щойно до вас понесли свинячі ніжки з квасолею. А також кошики з горіхами, печивом і яблуками. Є навіть горілка. Ти поспішай, а то там без тебе все пожеруть і вип’ють.

— Добре, я вже йду.

Але тільки-но зник фельдфебель, як Шмельцле продовжував свій шлях до Пеннінгтона.

Сторожовий собака з гавканням кинувся на нього. Шмельце здригнувся.

— Стій, хто там?

— Не я. Шмельцле. Фельдшер, — старий був уже біля варти. Він ступив ще кілька кроків, підійшовши до низенької хатини, і зупинився. Лівою рукою Шмельцле пестив собаку, що нерішуче гарчав, праву приклав до капелюха, салютуючи: — Веселого різдва!

Одночасно з Шмельцле до вартового будиночка повернувся з дозору лейтенант Відергольдт з десятьма чоловіками. У них були вкриті льодом вуса і сині замерзлі обличчя.

Сховавши щоки від холоду у піднятий хутровий комір, офіцер нетерпляче прийняв звіт останніх патрулів; усе було спокійно, і єгері заступили на варту. Солдати швидко поставили рушниці і зайшли до хатини, де зразу ж стало шумно.

Тільки собака і єдиний вартовий, юнак з селянським обличчям, мусили терпіти метелицю.

— В тебе є з собою мазь, фельдшер? — запитав вартовий.

— Спочатку прив’яжи собаку, — відповів Шмельцле.

Коли пес був на цепу, фельдшер продовжив розмову.

— Як у тебе справи з опухом? — запитав він і дістав слоїчок з маззю. — Відкрий рота. Тобі не можна виходити надвір у вітряну і сніжну погоду. Чекай, я помащу маззю.

Солдат відштовхнув руку Шмельцле і з огидою сплюнув у сніг.

— Тьху, до біса, яке ж воно гірке.

— Звичайно, сюди домішано бичачу жовч, вона зменшує жар. Тепер запий горілкою. Тобі відразу полегшає.

Після кількох жадібних ковтків хлопець відчув себе краще; пара йшла з його рота, коли він відхилив пляшку.

— Пий ще! Тобі дозволяється! Треба ж відчути, що сьогодні різдво. Звичайно, вдома, у Гессені, було б краще. Зрештою, що ти маєш з війни, яка тебе не обходить, що ти маєш проти людей, які не вчинили тобі ніякого зла?

Солдат підозріло глянув на Шмельцле.

— Якби вони цього не заслужили, то з ними б не розпочинали війну Я надісланий сюди не для того, щоб розбирати, на чиєму боці правда, а для того, щоб боротися за короля

— Вірно, цілком вірно! — змінив тон Шмельцле. — Як на мене бідолаху, то ми знаходимось тут для того, щоб боротися за короля. Для чого ж ще? І чесний солдат не повинен турбуватися про свою руку, ногу чи навіть голову. Все одно всі ми, рано чи пізно, підемо на той світ. Але будь певний! Ніщо в світі не пропадає. Візьми, наприклад, цей сніг. Пізніше він стане водяною парою, а водяна пара утворить хмару, яка впаде дощем. З солдатом ненабагато інакше. Він помирає і розкладається, але черв’яки мають тоді чим годуватися, рідина просякає у землю, а не знову живлення для коріння, можливо, для дерева. — Допитливим поглядом зміряв Шмельцле вартового, що, як божевільний, дивився на небо; промова вплинула. — Так, так, наше життя висить на ниточці — стогнучи, закінчив старий. — Але вище голову, поки вона ціла! Пий і будь веселим!

Коли Шмельцле переконався, що пляшка зовсім порожня, він попрощався з вартовим, побажавши йому веселих свят.

— Гм, з такими хлопцями важко, — пробурмотів він, коли солдат лишився далеко позаду. — Багато таких капустяних голів нічому не навчаться тут.

Але собою він був сьогодні задоволений. Хлопця виведено з строю. А інші пости — пікет на посту через річку Ассанпік, патрулі на дорозі до Прінстона і вартові з будинків, біля яких б’ють тривогу, — з великим апетитом п’ють горілку Шмельцле; весь запас, яким забезпечила його добра Катрін, сьогодні розподілено.

Церковні дзвони тремтіли в морозному повітрі. До Трентона вже було недалеко, і Шмельцле з самозабуттям усміхався до людей, яких зустрічав; чи то до солдата, що перебігав вулицю, чи то до негра, який поспішав до церкви на різдвяну месу, чи то до закутаної старої жінки. Ще проминути кілька будинків, і він буде біля своєї квартири. Вже здалеку старий побачив, що в ній усі вікна яскраво освітлені; багатоголосий солдатський хор лунав на всю вулицю.

Якою рідною, простою і гарною була ця стара мелодія! Тільки тепер відчув Шмельцле різдво. Може, від холоду йому виступили сльози на очах? Стиха він почав підспівувати:

Старий фельдшер дійшов до квартири. Але він не зайшов всередину, навіть не зупинився. Навпаки, він попрямував до будинку дубильника Ван Дасселя, тихенько мугикаючи пісню, яку закінчив зітханням:

— Я ж хочу поглянути, що там робиться, — бурмотів Шмельцле. В будинку Ван Дасселя були розквартировані Ралль і Еммеріх, і фельдшер знав, що хазяїн запросив сьогодні на вечерю офіцерів разом з чотирма американськими друзями, вірнопідданими його британської величності. Шмельцле випадково дізнався про це кілька днів тому.

А вчора, коли він збирався підрізати вуса полковникові, приїхав один з друзів Ван Дасселя. Глянувши на чужого пана, старий так розхвилювався, що мусив відкласти ножиці. Незважаючи на елегантне вбрання, вусики франта і окуляри в золотій оправі, Шмельцле впізнав у незнайомцеві схожому на мулата, смаглявого матроса, який тоді на «Мері Елізабет», повернув їм щоденник і відрекомендувався американським патріотом.

«Що означав цей візит? І як би непомітно підійти до незнайомого?» Захоплений цією думкою, Шмельцле заходився коло вусів Ралля, і коли полковник випадково глянув у ручне дзеркальце, то одчайдушно закричав:

— Щоб тебе дідько вхопив, ти занадто коротко підрізав вуса! Зіпсував мені всю фізіономію!