— Ти що, будеш підбурювати проти уряду і зчиняти бунт?

— Бунт означає опір. — пояснив студент, — а обурення означає силу і мужність, отже, це прекрасні людські чесноти, мої панове.

Страх Каспара пройшов, із захопленням він дивився на студента.

— В моєму ресторані не дозволяється займатися політикою! — закричав хазяїн і, вп’явшись очима в юнака, загрозливо підняв кулак. — Геть з мого трактиру! Г-ггеть!..

— Спокійно! Спокійно! Вербувальник стримав Гемпели, 3 ним я вже сам упораюсь. — Він одчинив вікно І засвистів у свисток; потім обернувся до студента і пильно глянув на нього: — Зовсім хлопець, ще й бороди не голить, — пробурмотів він. — Чи є хоч у тебе документи?

Студент знизав плечима. Він нахилився над своїм ранцем і дістав, посміхаючись, свідоцтво академії.

Вербувальник читав, насупивши брови. «Анзельм Шютц, студент філософії…» Він схопив обома руками документ, вмить його розірвав і кинув клаптики на підлогу.

— Моє свідоцтво? Як ви посміли? — запротестував розгублено молодий чоловік.

— Студент філософії, куди там! Знаєш, хто ти такий? Паршива воша. — Вербувальник з ляскотом заїхав кулаком прямо в перекошене від жаху обличчя студента.

Себіш і Купш злорадно засміялись.

Окуляри Анзельма упали на підлогу, його сірі очі, здавалося, тепер дивилися більше всередину, ніж назовні.

Перед будинком чекали один унтер-офіцер і четверо солдатів. За знаком вербувальника вони всі увійшли до кімнати трактиру. Вони оточили Рюбенкеніга і студента, які одчайдушно захищались. Фріц Кляйнпауль схопив якийсь ослінчик і почав лупцювати полонених. Головний лісничий аж по стегнах себе ляскав від задоволення. Біля самих дверей Рюбенкеніг ще раз вирвався і забрав свої чоботи, притиснувши їх міцно до себе. Все його тіло проймала дрож.

Нарешті вся група — вербувальник, Фріц, двоє силоміць завербованих і солдати, а слідом за ними дог, що безперестану гавкав, — залишили кімнату.

У Каспара було таке почуття, паче у нього під ногами провалюється земля.

— Це несправедливо! — схлипував він безпорадно. — Яка страшенна підлість! Це…

Хазяїн дав кухарчукові, що голосно ревів, кілька добрих стусанів і виштовхнув його з трактиру.

— Негідник зіпсує мені всю справу, — буркнув він і старанно витер вогкою ганчіркою стіл вербувальника. — Ще він буде втручатися? Коли робити по його, то взагалі треба зовсім закрити «Золотий якір».

Відвідувачам, що сиділи за круглим столом для почесних осіб, зробилося якось не по собі. Вони відразу заквапились І розійшлися.

З своєю бідою Каспар знову вдався, як бувало й раніш, до мансарди капітана. Але Еммеріх ще й досі не повернувся! Що робити? Якщо допомога не надійде і в останній момент, то Адама і студента напевне запроторять в солдати. А в Гессені вважали, що бути солдатом, особливо рекрутом, ще гірше лихо, ніж бути ув’язненим в тюрмі. Що робити, о боже, що робити? Як йому допомогти обом?

Каспар сів на верхньому східці перед дверима Еммеріха і, закусивши нижню губу, поринув у роздуми, його настрій ще більше зіпсувався, коли він подумав, що йому самому буде, бо він і досі не відніс листа судовому засідателеві. Ох, ніколи не щастить йому уникнути побоїв! А чи не краще було б втекти звідси світ за очі? Але чи має право він саме тепер покинути «Золотий якір»? Ні, Каспар мусить терпляче очікувати, як було умовлено з Адамом. Каспар повинен поговорити з капітаном — це його обов’язок перед друзями, і тим більше зараз, коли полковник Фаукітт перебуває в Касселі, і Еммеріх за допомогою цього англійця — його колишнього товариша по зброї — можливо, все ще влаштує на краще.

Думки кухарчука раптом обірвалися з кімнати трактиру до нього долинув знайомий голос. Він витягнув довгу шию і прислухався Так, це був Еммеріх! Гучно лунав його хрипкуватий голос. Що це, мабуть знову не помирив з хазяїном? Знову зчинилася сварка? Що б там не було, Каспар вирішив негайно повернутися в кімнату трактиру. Лише на якусь мить він зник на горищі, щоб хоч як-небудь наспіх підготуватись до побоїв, якими, певно, знову почастує його хазяїн. Каспар засунув у штани стару сковороду, набив під неї і за спину куртки соломи і, нагостривши вуха, спустився крадькома вниз по сходах.

Спочатку, вирішив хлопець, сховаюся в кухні, щоб довідатись, наскільки великий гнів пана Гемпеля.

Але Гемпель здебільшого був там, де його найменше можна було сподіватись. Ледве просунувши носа у двері, Каспар одразу потрапив до рук хазяїна. Так нестерпно очікувати неминучих побоїв, що вже краще самому підійти до хазяїна і одразу вирішити свою долю.

— Пане хазяїн, — пробелькотів він, — я не відніс листа про капітана Еммеріха судовому засідателеві. Саме тому…

— Саме це ти дуже добре зробив, — обірвав на слові приголомшеного Кас-пара хазяїн, що якраз порався біля великої плити. — І зараз же скоч до шевця по чоботи для пана капітана!

— Що-о-о? — Каспар, не хотів вірити своїм вухам.

— Ще додай сала до смаженої яловичини, Гемпелю! — пролунав владний голос через двері з трактиру. — І добре підсмаж, зрозуміло? І вина до соусу, та найкращого там!

Вражений Каспар обернувся. У дверях стояв, широко розставивши ноги, біля вічних завсідників — Купша і Себіша, які робили вірнопіддані обличчя — до невпізнання змінений капітан Еммеріх. На ньому був новісінький мундир з блискучим орденом; волосся було напудрене, коса зв’язана шовковим бантом; його гладке обличчя аж сяяло від задоволення.

— How do you do, sir? — бовкнув Каспар, трохи отямившись від радісної несподіванки.

— It couldn't be better[3], ха-ха, — почулась відповідь, і Еммеріх самовпевнено ляснув себе по халяві нагаем, яким він останні роки звичайно лише вибивав свої штани, і повернувся до Каспара спиною.

— Отже, ви вирішили, пане капітан, їхати до Америки? — запитав хазяїн «Золотого якоря», перевертаючи зарум’янене м’ясо на сковороді і щедро доливаючи туди вина, так що воно аж шкварчало і парувало.

— А чому б І ні? — відказав Еммеріх. — Ви що, вважаєте цю ідею поганою, га? Або взагалі ви щось маєте проти цього, га?

Купш і Себіш просунули свої голови в кухню і з напруженою цікавістю дивились на хазяїна трактиру.

Гемпель витер фартухом піт, що виступив у нього на обличчі.

— Ох, прошу, нічого, зовсім нічого, пане капітан. Але тільки… що будете ви там… в Америці… Я думаю, чи є позиція там… вибачайте… надійною?

— Я офіцер, Гемпель! — відповів Еммеріх самовпевненим тоном. — Офіцер повинен воювати, чи не так? Це його позиція, ха-ха. Чи вона є надійною, це його мало турбує. Вона повинна бути прибутковою. — Він пожвавішав, розпалився; його щоки з червоними прожилками налилися кров’ю, а попелясті хвацькі вуса погойдувались під час розмови. — А те, що моя посада буде прибутковою, в цьому ви можете не сумніватись, чоловіче. Про це вже потурбується мій старий друг, полковник Фаукітт. Справжній джентльмен, до глибини душі! Тепер я враз і сам можу стати полковником, та що я кажу? Генералом, звичайно! Затримка буде тільки за мундиром, мій любий! Але кожний вправний військовий кравець зможе вмить розв’язати що проблему!

— От, коли ти хочеш знати, що являє собою людина, дай їй владу, — сказав хазяїн шанобливо. Купш і Себіш кивнули головами, цілком з цим погоджуючись.

Капітан, надзвичайно задоволений тим враженням, яке він справив на хазяїна, котрого ще так недавно боявся, запропонував йому поблажливо свою щойно наповнену табакерку.

Хазяїн, уклонившись, взяв одну понюшку і підніс її до носа. Чхаючи і від насолоди охкаючи, він зауважив потім:

— Отже, ви відправляєтесь на війну! Гмм.

Еммеріх зовсім розм’якнув.

— Ох, Гемпелю, знову бути солдатом! Ви знаєте, ще дитиною я найбільше любив грати в солдати! Англійський король знає, що робить, коли набирає німецькі війська. Я вам кажу — американець для німця все одно, що комар, отак роздушиш між пальцями, і його нема! Тільки дайте наїм дістатись на той бік великої калюжі! Тоді ці негідники, які бунтують проти його британської величності, відчують на собі, що значить виступати проти війська під командою таких офіцерів, як я.